18 лютого 2014 року
Барикади, збудовані з мішків із піском та снігом, починають танути в середині лютого, адже плюсова температура тримається вже майже тиждень.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Елвіс зателефонував Роману Новаку незабаром після світанку вранці вісімнадцятого. Новак саме одягався, аби піти на пробіжку.
«Всі кажуть, що сьогодні підуть до парламенту. Тут, на Майдані, вже починають формувати колони. Ви там на Грушевського щось бачите?»
Новак визирнув у вікно. Нижче барикади спостерігалась значна активність.
«Закинь трохи їжі в свій шлунок. Зустрічаємось у фойє «Дніпра» о п’ятнадцятій».
Новак телефонує Пашковському, який, схоже, не надто налаштований говорити по телефону.
«Що скажеш, Джуліане? Підуть вони сьогодні на штурм?»
«Наче я знаю. Тягнибок і компанія хоче перетворити це на ультиматум у Раді. Або влада погоджується повернутися до Конституції 2004 року, або вони її скидають».
«Отакої! Янукович ніколи на це не піддасться, він буде виляти, викручуватись і буксувати».
«Свобода і «Правий сектор» хочуть битися, поки їхні хлопці ще в бойовому настрої. Олімпіада в Сочі в самому розпалі, тому Москва, швидше за все, наполягатиме на стриманості. Вікно можливостей звузилося до менш ніж тижня».
«У що ти одягнений, Джуліане?»
«В якому сенсі у що я одягнений?»
«Ну, знаєш там, краватка, піджак, ремінь?»
«Камуфляж та наколінники».
«Це все, що я хотів знати. Зустрінемося в Будинку профспілок, на п’ятому поверсі, коли стемніє. Ти зможещ трохи попозувати мені для фото, якщо ти не проти».
«Я думаю, що там саме найкраща локація для фотосесії. До зустрічі».
Елвіс виходить з дому у повному спорядженні, з двома камерами на плечах. На ньому олдскульна фотографська жилетка з кишенями для безкінечних рулонів фотоплівки, хоча сьогодні він вирішив використовувати суто цифрові технології. У руці у нього помаранчева каска з написом «PRESS».
«Очікуєш неприємностей?»
«Там електрика в повітрі. Сонце світить, хлопці виглядають рішуче. Гарний день для революції. Треба, щоб ти поговорив із ними».
Вони йдуть до барикади біля колонади стадіону. Новак розмовляє з кількома хлопцями, які гріються біля вогнища, розпаленого у сміттєвому баку. Вони кажуть, що на протилежному боці Маріїнського парку помітили тітушок. Протестувальники поставили на дахах на протилежному кінці парку своїх спостерігачів, і ті доповідають їм про обстановку навколо телефоном.
Новак пояснює це Елвісу, який має намір потрапити на інший бік парку. Новак знає обхідну стежину через зарості на схилі, що веде до річки, і нею вони дістануться туди в обхід барикад.
Сергій спав на п'ятому поверсі Будинку профспілок. Вже кілька днів ходять чутки, що на цей марш потрібні усі дієздатні чоловіки. На опозицію тиснуть Європа та Сполучені Штати, вимагаючи вести переговори. Янукович це розуміє і намагається затягнути ці переговори аж до завершення Олімпіади, після чого Москва дозволить йому рішуче придушити протести. Зараз або ніколи час для національної революції.
Сергій усе це розуміє. Він відчуває себе частиною чогось значно більшого за себе. Усі страхи, які він міг відчувати, заглушає адреналін в крові.
Як тільки сонце сходить, його 31-ша Сотня шикується в ряди. Вони піднімаються до барикади на Грушевського. Дехто з хлопців залишається там на варті. Інші йдуть до парламенту, шукаючи конфронтації – цілком передбачуваного результату. Сергію доручають разом із старшим за нього чоловіком перетнути провулок, паралельний Грушевського, й піднятися на дах будинку з кількома рюкзаками, наповненими камінням і світлошумовими гранатами, аби закидати «беркутівців» внизу, сподіваючись посіяти серед них паніку. Це дуже небезпечне завдання, тому що всі припускають, що влада – та й не тільки вона – розставила снайперів на тутешніх дахах.
Напарником Сергія є Юрій Смик, тридцятирічний ветеран спецназу, який служив у складі українського контингенту в Іраку. Вони удавано спокійно йдуть алеєю між будинками. Один із мешканців будинку відкриває службовий вхід і веде їх на дах, звідки відкривається чудовий вид на парк і будівлю Ради – мету протесаної ходи. Смик радить Сергію триматися ближче до цегляного димаря і вказує на ймовірні засідки «беркутівців» на дахах.
Він жартома каже, що Сергію треба взяти собі позивний Шалений. Це звучить схоже на його прізвище Шалін, до того ж це українське слово є синонімом слів лютий та божевільний. Позивний Смика – Шакал. І виглядає він подібним до шакала – невисокий і жилавий. Ніколи й не подумав би, що він військовий. У звичайній обстановці він переважно виглядає та й поводиться як ярмарковий зазивала. Але на даху він одразу входить у майже медитативний стан і спокійно та методично оцінює кожен звук і кожну тінь, що промайнула.
Вони вичікують біля димаря, приховані від зайвих очей сусідньою будівлею. Шакал час від часу обережно встає, аби оглянути все довкола в бінокль. Він дістає новий телефон, який купив кілька днів тому, й телефонує командиру їхньої сотні, який чатує на барикаді на Грушевського.
«Вони всі зібралися в Маріїнському парку, між Радою й готелем «Київ», – каже Смик.
Сергій киває.
Смик дістає з кобури під курткою пістолет, виймає магазин, перевіряє ствол і механізм, стріляє насухо, потім знову вставляє магазин.
«Що це за пістолет?»
«Глок 19».
«Німецький?»
«Австрійський. Ти розумієшся на вогнепальній зброї?»
«Ні».
«Я можу навчити тебе. Це легко. Навіть ідіот зможе користуватись ним, я тобі реально кажу. Ти швидко навчишся. Ось чому я попросив, щоб саме ти пішов зі мною».
«Попросив командира?
“Безкоровайного? Я сказав йому. Він ні біса не розуміє в таких речах. Він хоче стати політиком і, скоріш за все, йому це вдасться. Ось побачите, він обов’язково наб’є собі кишені, коли цей Майдан закінчиться».
«Але чому я?»
«Тому що я спостерігав за тобою. Мені подобається, як ти рухаєшся, як ти повзаєш, як кудись залазиш, особливо враховуючи, що ти такий високий. Ти не боїшся травмуватись, а значить, не надто боїшся смерті. Я не знаю, добре це чи погано… але що найважливіше – ти не говориш занадто багато. Ти більше слухаєш».
«Це тому, що в мене досі не все ок із українською. У мене навіть з російською проблеми. Я виріс за кордоном. Потім повернувся – саме для цього».
Сергій показує на вулиці внизу. Там колони «беркутівців» вже почали просуватись, б’ючи кийками об щити.
«Твоя українська в порядку. Твоє серце правильніше за твою мову».
Смик родом із західної України. Він розмовляє виключно українською, російську використовує лише коли лається чи коли спілкується з іноземцями.
Він знову оглядає навколишні дахи в бінокль.
«Там, далі, пара «беркутів» на даху».
Лариса прокидається рано. Надворі сонячно, тому вона вирішує пішки піти на Майдан. Вона виходить на вулицю і помічає, як повз проїжджають автобуси із вояками ОМОНу, тож вона міняє плани. Вона поїде на метро і відвідає Романа Новака.
Вона виходить на Майдані, де збираються колони учасників ходи до Ради. Попереду молоді чоловіки, позаду жінки та люди похилого віку. Вона заходить до готелю «Дніпро». Романа там немає, тож вона вирішує піти до лазарету, розміщеного в Будинку профспілок.
Коли вона виходить з готелю, її телефон дзвонить. Це Гліб.
«Лара, ти де? Ще вдома?»
«Ні, я на Майдані».
«Я дзвоню, аби порадити тобі залишатися вдома. Я дивлюся й телевізор, і інтернет теж. Сюди везуть «Беркут» з Харкова та Криму. Я бачу за вікном натовп тітушок. Усі чекають якоїсь біди».
«Вже пізно, Глібе. Але дякую за турботу».
«Тримайся подалі від Ради та Банкової. Саме там, схоже, вони й зіткнуться».
«Добре. Дякую».
Їй хочеться відразу подзвонити Роману, поділитись новинами, почути його голос. Натомість вона надсилає йому повідомлення: «Сьогодні вранці під Радою очікуються сутички. Будьте обережні біля Банкової». Те саме повідомлення вона надсилає і Сергію.
На шляху до лазарету Лариса кілька разів перевіряє свій телефон, сподіваючись на відповідь від хлопців. Але відповіді немає.
Новак і Елвіс піднімаються на гору й потрапляють до Маріїнського парку з боку річки. Там повно ОМОНу і агресивних тітушок, яких привезли автобусами з Донецька та області. Серед невеликої групи літніх жінок і шахтарів-пенсіонерів із блакитними прапорами Партії регіонів тупцюють зо два десятки переодягнених силовиків: молодики у ватниках з шоломами та палицями, готові до дії. У них біло-червоні пов’язки на руках, щоб «Беркут» міг відрізнити їх від протестувальників по той бік барикад.
«Запитайте їх, чому вони тут, а я їх зніму», – каже Елвіс.
«Як давно ти знімаєш?»
«Це вперше. Я хочу зробити щось інакше».
Новак обирає кремезного молодого шибайголову й запитує його російською: «Для чего ты тут?»
Чоловіки поряд із ним не хочуть, щоб їхні обличчя знімали на відео, тому вони натягають шарфи вище, аби приховати їх. Але здоровань, здається, не проти, аби його зафільмували.
«Ми підтримуємо нашого президента», – каже він. «Наш демократично обраний президент проти цих фашистів. Фашизм не пройде. No pasarán.»
Це все, що йому потрібно сказати. Справжній журналіст на його місці неодмінно запитав би, чи їм заплатили за те, щоб вони сюди прийшли, лише аби почути передбачуване заперечення. Але Новак не відчуває себе журналістом. Він хотів би бути по той бік барикади, беручи в свої руки долю країни. Усім добре відомо, що провладним мітингувальникам платять мізерні двісті-триста гривень на день лише за те, щоб вони тут постояли. І дещо більше, якщо вони попрацюють м’язами.
Елвіс і Новак йдуть безлистим ще парком. Коли вони наближаються до дальнього його краю, російські промови з проурядового трибуни біля парламенту зливаються з українськими промовами, які лунають із імпровізованої сцени на вантажівці по той бік воріт парку.
Вони наближаються з боку «Беркуту» до майданівців, а ті підходять прямо до ОМОНівців і морально тиснуть на них: «Переходьте на бік народу. … Вам не соромно бити нас заради того злодія? … Переходьте й приєднуйтесь до людей».
Дехто з молодших «беркутівців» за склом шолома виглядає дійсно наляканим перспективою бити, а можливо і вбивати своїх співвітчизників, аби Янукович залишився при владі.
З боку протестувальників молоді чоловіки виколупують каміння з вуличної бруківки та збирають його у пластикові баки для сміття. Сотні важких кубічних уламків. Елвіс однією камерою фотографує, іншою – знімає короткі відеосюжети, то поринаючи у натовп, то виринаючи із нього. Новаку трохи незручно від того, що йому доводиться слідувати за своїм новим другом і спілкуватися з людьми; сам він зазвичай уникає ситуацій, у яких можна втрапити в пастку, натомість намагаючись отримати більш загальне уявлення про оточення. Але те, як Елвіс рухається, справді вражає – йому якось вдавалось залишатись непоміченим, попри яскраво помаранчеву каску. На узбіччі вулиці, що пролягає вздовж парку, стояло кілька мікроавтобусів із телекамерами всередині.
Чоловік, який кричить з трибуни в мікрофон, явно збуджує натовп, і Елвіс просить супутника перекласти те, що він говорить. Новак перекладає його промову слово в слово.
«Але наш протест не тільки заради того, щоб ми були в Євросоюзі, наш протест за гідність, це революція гідності! Бо коли ми разом, пліч-о-пліч, один за одного, на нас обов’язково чекає перемога. Слава Україні!»
«Героям слава!» – відповідає натовп.
Елвісу вже не потрібен переклад, аби зрозуміти тричі повторене «Слава Україні!», вигукнуте із тваринною тривогою, яке тут часто супроводжують вигуки «Слава нації! … Смерть ворогам! … Україна понад усе!»
Замолоду Новак чув, як старі люди вимовляли ці слова, але вони вимовляли їх із старечою покірністю. Тепер він розумів, який вплив мали ці лозунги під час війни, коли їхня молодість допомагала їм зносити найжорстокіші випробування в ім’я ідеалу. Ідеалу, який опинився під реальною загрозою знищення. І зараз ці юнаки на Майдані гарчать від радості, а з ними й багато старших чоловіків і жінок.
Сонце з наближенням весни гріє сильніше, зміцнюючи їхню рішучість. Потім хтось кидає бруківку, ще хтось – пару М-80, світлових гранат чи щось типу того, і це створює страхітливу атмосферу свята.
«Класична запальна риторика» – говорить Елвіс у своїй глузливій проповідницькій манері. «Справді чудовий день для революції».
Вони з Новаком поспішають у пошуках укриття до інших журналістів, які сидять у кузовах вантажівок навпроти. Хлопці починають курсувати вздовж лінії зіткнення із запасами бруківки, зондуючи камінням рішучість «беркутівців», який вже вишикувались щільними рядами під прикриттям щитів.
Гліб знову телефонує Ларисі.
«Все, почалося. Я дивлюся телевізор. У Раді опозиція заблокувала трибуну, протестуючи проти прийняття законопроекту. Тримайся подалі від Маріїнського парку».
«Дякую, Глібчику. У нас тут є телевізор. Ми теж дивимось».
«Добре. Залишайся там. Бандерівці тепер як оскаженілі пси».
«Я дивлюся».
«А де Серьожа?»
Вона не хоче зараз думати про сина, тому відключає телефон.
Підходить жінка з білими футболками розміру XL, на яких написано «Медик» поруч із червоним хрестом. Їх одягають усі волонтери, деякі чоловіки навіть одягли червоні каски з білими хрестами. Усі вони виходять із будівлі на осяяну сонцем вулицю й піднімаються на пагорб, прямуючи до Ради.
Раптом над будівлями біля парку здіймається чорний дим. Елвіс поспішає туди, Новак йде слідом за ним. Навколо тріщать феєрверки, протестувальники кидають у «беркутівців»каміння, потім коктейлі Молотова. «Беркуту» відповідає світлошумовими гранатами й сльозогінним газом.
Новак і Елвіс проходять кілька кварталів навколо епіцентру подій і дістаються місця, над яким здіймається дим: на перехресті горить вантажівка. Розлогі хмари кіптяви застилають вулицю, що веде прямо до дверей Ради, які охороняє кілька шеренг військових у чорних одностроях.
Молодики оточують групу з близько двадцяти «беркутівців» і закидають їх камінням. Новак ховається за мікроавтобусом, а Елвіс знімає усе на відео: кілька протестувальників тягнуть «беркутівця», збитого з ніг. Б'ють його ногами, гатять по шолому ломом. Раптом протестувальники біжать під захист барикади, а «Беркут» намагається їх наздогнати.
Новак і Елвіс діють злагоджено. Фотограф клацає об’єктивом, роблячи портрети облич, розфарбованих брудом і кров’ю. Один із протестувальників на очах фотографа мало не втрачає свідомість, і Елвіс трясе його, вигукуючи: «Не спи! Не спи». З'являється пара медиків з бинтами та ношами. Швидка допомога десь вдалині.
Повернувшись на перехрестя, кілька протестувальників юрмляться навколо «беркутівців». Ловлять кількох та розлючено кидаються на них, зривають із них шоломи та б’ють по незахищених головах. Елвіс знову починає зйомку: «беркутівець» без шолома раптово встає, біжить, потім падає, ніби в нього влучив невидимий камінь – або куля. Кілька нетипових хлопків лунають згори – ці звуки коротші й чіткіші, ніж феєрверки, що вибухають навколо. Натовп виє від обурення.
Над перехрестям Новак помічає двох «беркутівців», які сидять на похилому даху чотириповерхового будинку і стріляють по натовпу з автомата. Дим в’ється перед ними, коли змінюється напрямок вітру.
Смик також помічає цих двох стрільців зі своєї позиції на даху. Дзвонить, щоб повідомити про них командиру, але все йде своїм ходом. Дисципліна, яка була вранці, тепер розсіялася. Лише «Беркуту» та ОМОНу ще вдається якось тримати лави у спільній обороні.
Смик кидається сходами вниз, а за ним і Сергій. Вони пробігають кілька кварталів і виходять на вулицю, в кінці якої бачать військових, тому швидко розвертаються, заходять у провулок, а потім прослизають у двір. Смик вибиває ногою частину огорожі з профнастилу, яка розділяє подвір'я, витягає з сумки невеличкий лом і зламує задні двері до будівлі. Вони біжать сходами. Двері на дах незамкнені. Смик визирає на вулицю. Він бачить, як військові на даху сусідньої будівлі займають кращу позицію, борючись з їдким димом.
«Піди поклич кількох хлопців і приведи їх на підтримку», – гаркає Смик, звертаючись до Сергія.
Втім далеко ходити йому не довелося. Ще до того як Сергій встигає дійти до нижньої сходинки, до будинку заходять п’ятеро молодиків у балаклавах і мотоциклетних шоломах, озброєних палицями та римськими свічкометами, які розмірковують, як їм найшвидше дістатися беркутівців-стрільців.
Сергій знову піднімається сходами і приєднується до Смика на даху.
Натовп внизу аплодує, коли бачить, що за стрільцями з’являються їхні хлопці. Коли один зі стрільців починає цілитись у когось із протестувальників, Смик дістає пістолет, виходить з-за димаря і ззаду стріляє в «беркутівця». Той одягнений у бронежилет, але від удару кулі мало не падає з даху. Йому вдається відповзти назад, пролізти через люк і спуститися вниз тією ж драбиною, якою він сюди дістався. Інший «беркутівець» розвертається і стріляє у Смика з автомата, але невлучно. Смик тримається позаду і прикриває Сергія, який переповзає через похилий край даху за димарь, аби, зайшовши з іншого боку, схопити «беркутівця».
Натовп внизу виє, вражений цим видовищем. Один із протестувальників, що стоїть поруч з Елвісом, цілиться у стрільців на даху з чогось схожого на мисливську рушницю, потім хтось говорить йому, що там вже хтось із наших, і він припиняє вогонь.
Коли й інший «беркутівець» втікає з даху через люк, п’ятеро хлопців внизу піднімають руки на знак перемоги. Смик підбігає до Сергія й наказує йому спускатися з даху. Вони збігають вниз сходами, повертаються до протестувальників і починають кидати у супротивників коктейлі Молотова. Раптом навколо Сергія зчиняється повний хаос, кийки летять на всі боки, він вже не може розібрати в цій мішанині, де свої, а де вороги. Він бачить, що на бруківці лежить «беркутівець», можливо, мертвий. Сергій інстинктивно відтягує його за ноги на тротуар. Він сам не розуміє, навіщо він це робить. Може йому варто взяти його в полон?
Смик торкає Сергія за лікоть, щоби той відпустив ногу «беркутівця». Вони йдуть від епіцентру подій тихими вуличками, уникаючи головних артерій і тримаючись ближче до будівель, щоб бути якомога непомітнішими.
Ларису та ще кількох медиків пропускають через барикади до Маріїнського парку. Тут стоять дві карети швидкої допомоги із включеними аварійними вогнями. Вона одразу ж починає перев’язувати літнього чоловіка з розбитою головою, з якої тече кров. Він у свідомості й намагається пояснити, як почалася рукопашна сутичка. Тим часом інший медик поряд із нею намагається намацати пульс у молодого чоловіка, який лежить на землі, очевидно, вже мертвий. Там і військові, і тітушки, і протестувальники – усе змішалось, і вона ледь відрізняє їх один від одного, коли навколо так багато люті. Особливо вона не хоче думати про те, де зараз може бути її син. Не дай, Господи Боже, побачити ось так на землі Серьожу. Вбережи його в цьому хаосі. Вона бинтує голову пораненого чоловіка і раптом усвідомлює, що ніколи раніше не молилася. Це виникло зсередини спонтанно.
«Беркут» перегруповується і поступово оточує недосвідчених в боях протестувальників. На вулиці висувають більше водометів, і прибічникам влади вдається стримати натовп, а також загасити палаючі машини.
Елвіс і Новак відступають разом із протестувальниками, і в один момент лунає заклик перегрупуватися нижче, на барикаді на вулиці Інститутській, біля готелю «Україна». Новак перекладає, і вони вирішують піти до кімнати Елвіса, звідки видний весь Майдан і звідки вони можуть спостерігати за зіткненням у безпеці.
Як тільки вони заходять у кімнату на десятому поверсі, Новак вмикає телевізор. Він миє руки та обличчя. Елвіс переглядає фотографії, які він зробив, швидко редагує та просить Новака написати хоча б п’ятсот слів, щоб вони могли негайно послати це на публікацію.
Щойно це було зроблено, Елвіс стукає в двері навпроти. Відкриває англієць, теж фотограф, з яким Елвіс встиг заприятелювати. З його кімнати вони бачать протестувальників, які спускаються з пагорба на Майдан. Дехто намагається зміцнити барикаду.
Тим часом «Беркут» припиняє переслідування. Вони встановили розгороджу вальну лінію за сотню метрів і підтягнули до неї техніку: водомети, бульдозери й БТРи.
Маріїнський парк схожий на постапокаліптичну сцену: тіла розкидані по землі. Лариса нараховує щонайменше чотирьох загиблих: трьох протестувальників і одного «беркутівця». Вона допомагає декому з поранених сісти до карети швидкої допомоги. Коли приїжджають нові машини швидкої, Лариса та ще кілька волонтерів вирішують повернутися на Майдан, бо всі очікують штурму.
По дорозі вона заходить до готелю «Дніпро», аби помитися в номері Новака. Вона дзвонить Сергію, але його телефон не відповідає. Є лише кілька смс від Гліба.
«Тримайся подалі від Шовковичної». І потім «Інститутська під обстрілом».
Вона вмикає телевізор і відчуває, як їй хотілося б, щоб Новак зараз зайшов, щоб вони могли , як раніше, дивитись його, не вилазячи з ліжка. Це чомусь викликало в неї відчуття провини, тож вона негайно встає й повертається до Будинку профспілок.
Після того, як він розіслав фотографії та статтю, Елвіс показує Новаку зроблене ним відео перестрілки на даху: «беркутівець» прицілюється, потім падає – зупинись, перемотай назад, знову відтвори – «беркутівець» прицілюється, падає – нечітке зображення, заважає дим і тінь…
Вони дивляться кілька хвилин, потім Елвіс повертається до вікна в кімнаті свого друга навпроти, щоб перевірити, що відбувається за готелем. Новак залишається в його кімнаті, звідки видно Майдан, і не може не розмірковувати про їхню роль в цьому мікромоменті історії. Він робить нотатки від руки: Скільки фото та відео цих подій зроблено зараз? Що від них залишиться, коли переможці та переможені остаточно визначаться? Хто вирішить, на чиєму боці правда? Їм доведеться просіяти купу відеодокументів, щоб зрозуміти це. Це змусить вас соромитися вашої мізерної пам’яті. І оскільки жоден наратив не здатен витримати стільки образів, ті, хто буде фільтрувати цей потік, зможуть використати свою щедру здобич, як їм заманеться.
Лариса йде Майданом крізь натовп протестувальників, які пересуваються різними напрямками, зносячи меблі, лавки та каміння для укріплення барикади. Вона проходить через охорону в Будинок профспілок. Навколо гучний шум, але й крізь цей галас вона чує, як дзвонить її телефон. Вона дивиться на екран. Це смс від Сергія: «Я в безпеці. У профспілок».
Достатньо знати, що він у тій самій будівлі, навіть якщо зрозуміло, що ніхто з них тут не в безпеці. Вона не може зараз піти його шукати, лише відповідає смс: «Я теж».
Охорона не пускає Новака до Будинку профспілок. Невисокий кремезний чоловік каже, що йому наказано не пускати сюди журналістів. Новак телефонує Пашковському.
«Роман, ти де?»
«Я під будинком профспілок. Мене сюди не пускають».
«Зачекай біля входу. Я зараз прийду».
З’являється Пашковський і тисне кремезному чоловікові руку.
«Слава Україні».
«Героям Слави».
«Пропустіть його. Він один із наших».
Більше питань немає. Чоловіки йдуть прямо на п'ятий поверх. Кілька командирів носяться туди-сюди коридорами з раціями чи телефонами. Жінки роздають щити, кийки та кілька протигазів, що ще тут залишилися. В одній із кімнат жінки роблять коктейлі Молотова, кілька десятків готових пляшок уже стоять в ящиках з-під молока, і молоді чоловіки їх виносять. –
Пашковський і Новак заходять в кімнату, де встановлено телевізор і чотири ноутбуки, кожен на іншому каналі з прямою трансляцією з одного з дахів навколо Майдану.
«Вони будь-якої хвилини можуть піти на штурм», – каже Пашковський. «Ми намагаємося зрозуміти, з якого боку. Сподіваюся, ми зможемо влаштувати на них засідку. Найкраще, якби пішли Інститутською, тому що вони будуть у пастці в цьому маленькому яру, і ми зможемо зливати на них усе, що маємо, з Жовтневого палацу та «України».
«Україну захопили», – каже один із командирів. «Беркут скупчується на вершині пагорба. Дивіться». Він вказує на один із екранів із кадрами, які могли бути зняті з вікна елвісового друга.
«Це буде довга ніч, Джуліане».
«Я знаю».
«Ви добре споряджені? У вас є зброя?»
Пашковський знизує плечима. «Недостатньо. Майже нічого. Нам краще навіть не показувати те, що ми маємо... або використати цих хлопців, щоб розпалити перехресний вогонь і створити кількох героїв». Пашковський простяг Новаку щит і шолом і каже: «Зрозуміло, ти нічого цього не чув».
Коли Елвіс виходить із готелю «Україна», він бачить, що «Беркут» оточив будівлю. Нова лінія зіткнення далі по Інститутській. Він уже не може потрапити на Майдан, тому пробирається крізь ряди бійців і фотографує їхні втомлені обличчя, освітлені вогнем палаючих барикад.
Вестибюль готелю виходить на терасу та під’їзд, звідки відкривається вид на Майдан. Журналісти, які застрягли в готелі за шеренгою «Беркута», зараз тулилися до перил над скляним куполом підземного ТРЦ «Глобус».
Елвіс переглядає кілька фото, які він зробив раніше: захід сонця відбивається від золотих куполів Святої Софії; м’яке помаранчеве світло ллється над розбитим камінням осиним гніздом, яке кипить гнівом; сутінки, які нагадують приховане сяйво вуглинки, яка яскраво спалахує, коли на неї проливається щось легкозаймисте.
З настанням темряви «Беркут» починає штурм барикади між готелем «Дніпро» й Будинком профспілок, прямо навпроти ресторану «Два гуся». Це те очищення, на яке всі чекали. Задня частина барикади – тепер це стіна з шин, які протестувальники підпалюють. Вогонь охоплює решту мотлоху, зміцнюючи мішки з піском. На щастя для протестувальників, густий чорний дим віє прямо в обличчя «беркутівцям».
Самооборона Майдану захопила мікрофони на сцені, вигукуючи вказівки: «Барикада 3, йде колона. Принесіть на барикади все, що може горіти, шини, столи, намети. Зміцнити барикади. Не панікувати. Ніхто не тікає… Беркут, зупинися! Не йдіть проти свого народу! Ви відповідатимете за це… Усі, хто приходить на Майдан, беріть із собою будь-які засоби самозахисту. Нам потрібне підкріплення!»
На барикаду на Інститутській, між Майданом і готелем «Україна», наступає чергова колона «беркутівців». Натомість зі сторони Хрещатика вони не наступають, ймовірно, щоб дати протестувальникам можливість відійти.
У Будинку профспілок дають команду переправляти все, що можливо – поранених, медикаменти, харчі, техніку – на пошту по той бік Майдану, на розі Хрещатика.
Сергій і ще кілька хлопців підбігають з ящиком, повним коктейлів Молотова, до барикади, яка зазнала атаки. Снігоочисник «Беркута» розсовує мішки з піском і купи мотлоху. Сергій простягає пляшку із запалювальною сумішшю чоловікові, який кидає її в автомобіль. Водій вискакує з охопленої полум’ям машини, і тисячі людей навколо втішено споглядають за тим, як «беркутівці» поливають із вогнегасників переляканого водія.
Лариса несе ящик із ліками від Будинку профспілок до головпоштамту. Вона обходить розставлені тут намети і чує за собою радісні вигуки, коли спалахує машина «Беркута».
Чоловіки на сцені відчайдушно намагаються керувати обороною Майдану. «Нам потрібно більше вогню під Стелою! Підкріплення до Стелли», маючи на увазі центральний монумент площі.
Новак, який все ще перебуває в Будинку профспілок, раптом відчуває запах диму в холі, і він відрізняється від смороду палаючих шин надворі. Його побоювання підтверджують вигуки зі сцени: «Увага, будинок профспілок горить! Негайно евакуюйте всіх із будівлі. Беркут, негайно зупинися. Беркут підпалює профспілки! Евакуйовуйте всіх з будівлі!»
Новак вибігає з будинку, залишаючи щит, який йому дав Пашковський, хоча він все ще в шоломі. На першому поверсі, під портики на вході, прорвалася група «беркутівців», яку сотні протестувальників атакують з кийками та камінням. Новак біжить за лінію оборони й натрапляє на антипод пожежної команди – ланцюг людей, які замість відер з водою несуть легкозаймисті предмети, щоб живити вогонь палаючої барикади, а не гасити його. Зліва направо, зліва направо люди передають одне одному дерев’яні стільці та піддони, рекламні щити, вивіски, колоди, цілі секції брезентових наметів. Навколо він чує безперервні вибухи феєрверків і світлошумових гранат на фоні закликів зі сцени: «Беркут, припини нападати на своїх співвітчизників! Усі жінки відійдіть від лінії зіткнення. Нехай хлопці йдуть вперед... Допоможіть старим... Люди, нам потрібно більше вогню по барикаді 2! Без паніки! За Стеллою, колона Беркута біля Стелли!»
Новак разом із іншими протестувальниками передає легкозаймистий мотлох, доки не починає боліти спина – справа наліво, справа наліво – то пластиковий столик одного з навколишніх кафе, то плакат Степана Бандери, ще один намет… усе, що горить.
Чорні клуби диму вітром гонить в обличчя бійців «Беркуту» з тильного боку Будинку профспілок. З вікон верхнього поверху виривається полум'я. Головний вхід з боку Майдану зовсім близько до палаючої барикади, і кілька людей, що намагаються врятуватись із полум’я, ледь тримаються на виступах другого та третього поверхів.
Сергій, який теж кидав коктейлі Молотова, біжить назад у Будинок профспілок шукати маму в лазареті, але там уже всіх евакуювали. Він чує крики про допомогу далі на сходах і кидається вгору. Двоє людей, жінка й чоловік, завмерли на карнизі другого поверху. Вони бояться повертатися всередину будинку. Сергій вилазить з вікна й допомагає жінці потрапити всередину, потім переходить на інший бік і допомагає чоловікові. Опинившись у приміщенні, він веде врятованих вниз сходами, які ще не заблоковані вогнем та димом, і вони разом вибігають на вулицю.
За рогом, на фасаді, що виходить на Майдан, ще одна жінка стоїть на карнизі трьома поверхами вище. Сергій залазить на якісь будівельні риштування ззовні будівлі і, повиснувши на металевій решітці, вмовляє жінку схопити його за руку та пройти двома страшними сходинками через карниз на риштування.
З іншого вікна на другому поверсі, розташованого надто далеко від риштування, дівчина виглядає над наметами, які люди тримають внизу як рятівну сітку. Вона спочатку хитає головою, потім стрибає. Натовп аплодує, і дівчину благополучно виводять із будівлі.
З настанням ночі вогонь охоплює Будинок профспілок і «Беркут» зупиняє свій штурм. Вони взяли під контроль приблизно чверть Майдану, кут від Будинку профспілок до скляного куполу «Глобус». Вони контролюють Стеллу та сходи навколо неї. Протестувальники досі контролюють будівлю консерваторії, пошту на Хрещатику та значну частину західної половини величезної площі, включно з вулицями, що ведуть до Софіївської та Михайлівської.
Пожежникам нарешті вдається дістатися Майдану й вони намагаються загасити полум'я в Будинку профспілок, але вогонь продовжує вирувати.
В голову Сергія приходить одна ідея, і він біжить через Майдан до консерваторії. Але та ж ідея, як видно, осяяла й деяких інших протестувальників. В одній із підвальних комор консерваторії, де час від часу спав Сергій, коли Будинок профспілок був переповнений або йому хотілось усамітнитися, стоять сотні розкладних дерев’яних стільців. Він і четверо інших чоловіків збирають стільці та складають їх біля входу, під арочними портиками історичної будівлі. Тепер нехай командири Майдану вирішать, які барикади зміцнити цими стільцями.
Виносячи стільці з консерваторії, Сергій натрапляє на Юрія Смика, чоловіка, з якого почався його день. Їм обом треба хоч трохи поспати, і Сергій пропонує віддалену комору в підвалі. Вони домовляються спати по черзі, один годину відпочиває, інший чергує на випадок, якщо підпалять і будівлю консерваторії.
Ввечері, коли атака «Беркуту» припиняється, Новак розуміє, що опинився в пастці за барикадами. Він не може потрапити ні до свого готелю, ні до готелю «Україна», обидва зараз за кордоном «Беркута». Новак іде Хрещатиком і раптом бачить намет, на стіні якого написано «Самбір». Самбір – місто на західній Україні, південно-західніше Львова, там народилася його мати. Новак був там колись, незабаром після розпаду Радянського Союзу, і йому там не дуже сподобалося. Це здалося йому містом – одним із тисяч подібних міст у світі – яке міг любити лише той, хто там виріс. Ця самотність нагадала йому те, що завжди переслідувало його матір: прихована параноя, ніби якась підступна потаємна течія просочується крізь ґрунт душі.
Але тут, у наметі, тепло. Йому пропонують чай і трохи ледь теплого борщу, який залишився на дні величезної каструлі. Ніхто не задає йому жодних питань. Чоловіки з обличчями, потьмянілими за багато годин, днів, місяців, проведених на барикадах за шістсот кілометрів від дому, впустили його, даючи відпочити кілька хвилин, а можливо й годину чи дві поспати. Ніхто не буде кинутий напризволяще, поки він залишається на Майдані і не втікає.
Лариса доглядає поранених у лазареті в приміщенні Головпоштамту. Переважно з опіками. Багато хлопців постраждали від феєрверків, що вибухали поруч із ними, а дехто обпікся через те, що на них спалахнуло пальне, яке пролилося з пляшки з Молотовим, коли вони її кидали. Є кілька поранених гумовими кулями й один хлопець, в якого влучила справжня куля. Вона відчайдушно хоче почути й побачити Сергія – коли думає про нього. Але переважно неї немає часу думати ні про що, крім ран, які вона перев’язує.
