20 лютого 2014 року
Вранці 20 лютого Сергій прокидається о п'ятій. Один з командирів будить усіх, хто ще спить. Ніхто не розмовляє. Усім у Консерваторії наказали пильнувати всю ніч, об’єднатися з кимось в тандемі, щоб у разі штурму будівлі напарник розбудив іншого. Але після 05:00 всі мали вже не спати.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
На Майдані моторошно тихо. Навіть голоси на сцені звелися до співу кількох священиків, оскільки вогонь уздовж лінії зіткнення десь ще горить, десь лише тліє. Брязкіт металу об метал усе ще лунає, але тепер він укорінився в підсвідомості кожного, як звук власного серцебиття.
Сергій піднімається на перший поверх. Він не бачив Смика з учорашнього вечора, але впевнений, що вони щось планували. Потім він це чує. Кожен у консерваторії точно знає, що це таке; вони всі чекали: кілька пострілів із вогнепальної зброї нагорі. Потім приходить наказ закидати «Беркут» довкола Стелли феєрверками і камінням. Раптом темряву прорізає сліпуча лінія , і всі хлопці вибігають із консерваторії, аби відбити атаку.
«Вперед! Вони відступають! Вперед!»
Прямо в очі «Беркуту» світять прожектори з другого поверху консерваторії. Лунає ще кілька пострілів. Сергій тягнеться до уламків бруківки, складених у мішки з піском вздовж барикади. Двійко чоловіків біжать трохи осторонь від натовпу, що гуртується вздовж лінії зіткнення. Один з них зупиняється біля Сергія, випускає чергу з автомата Калашникова, потім перебігає на іншу ділянку барикади, робить ще одну чергу з трьох-чотирьох пострілів. Потім підходить до ще тліючого Будинку профспілок.
«Беркут» намагається закрити своїх командирів під градом каміння і запалювальних бомб. У повному сум’ятті священики поступаються сценою командиру, який знову віддає накази. «Беркут стріляє. Доправити поранених за лінію. Беркут стріляє».
На світанку протестувальники в кількох місцях проривають оборону супротивника й оточують Стеллу. «Беркут» відступає. Зі сцени лунають переможні вигуки: «Стеллу незалежності зайняв Майдан! Слава! Слава! Слава!»
Невдовзі з Консерваторії починає валити густий дим. «Вони кидають запальні бомби в консерваторію. Це не ми. Консерваторію хочуть спалити! … Беркут стоп! Це історична будівля! Все знімається! Усе в прямому ефірі!»
З-за свого щита Сергій кидає камінь за каменем, перелізаючи через барикаду. Група «беркутівців» тікає в бік Жовтневого палацу, тож Сергій швидко повертається назад і хапає коктейль Молотова. Потім він кидається навздогін ворогам паралельно з поліцейськими, що відступають у тому ж напрямку, але на підвищенні. Вже нагорі він підкрадається, ховаючись за сміттєвими контейнерами, і натрапляє на «беркутівців», що збилися докупи. Він запалює ганчірку на пляшці й кидає свою бомбу, яка вибухає й спалахує під схвальні вигуки всіх тих, хто поряд із Сергієм дереться на пагорб, на якому стоїть Жовтневий палац.
Новак прокидається під звуки феєрверків. Він заснув із увімкненими комп’ютером і телевізором, тому не знає, звідки доноситься шум. Він відчиняє вікно, і хоча вид на Майдан йому закритий, він чує вибухи, як у ніч штурму. Він виходить на платформу ліфта, де з заднього боку готелю, між кількома будинками, відкривається вид на Майдан. Там видно якийсь хаотичний рух, йому потрібно спуститися туди якомога швидше. Він одягається, одягає й бронежилет і заскакує в ліфт.
Вийшовши з готелю, він бачить, що «Беркут», який був тут, коли він прийшов додому, наразі звідси відступив. У загальній плутанині йому вдається, долаючи купи обвугленого сміття, проскочити на головну столичну площу, тепер занурену в задушливу пелену диму й ранкового туману.
Чоловіки біля мікрофона намагаються навести хоч якийсь порядок у рукопашній сутичці. «На Інститутській стріляють! Медиків на Інститутську! У нас поранені».
Група чоловіків у касках, зі щитами й палицями відтісняє «беркутівців» на гору за готелем «Україна».
Новак чує постріл згори. Усі навколо показують на готель «Україна». Вбитий «беркутівець». Четверо товаришів несуть його на пагорб.
Майданівці розбиваються на кілька груп, які переслідують відступаючих «беркутівців». Ті розвертаються й кілька разів стріляють, аби стримати переслідувачів. Новак спостерігає за всім з безпечної відстані, хоча він розуміє, що зараз тут взагалі складно говорити про якусь безпеку.
Щойно перша група наближається до вершини пагорба на Інститутській, що за «Україною», на них проливається вал вогню з-за барикади «Беркута» трохи далі. Чоловіки біжать до укриття з уже непотрібними щитами, прошитими кулями, як шматки станіолю. Один вбитий. Інші ховаються за деревами, за бетонною стіною, за сміттєвими баками, за усім, за чим можна хоч якось сховатись. Здалеку видно, як з-за барикади визирають чорні шоломи «Беркута», звідти ще кілька разів стріляють.
«Хлопці! Хлопці! Допоможи мені!», – кричить один хлопець.
«Тут поранені!», – кричить інший.
Новак повільно лізе на пагорб, намагаючись зрозуміти сенс цих рухів, загіпнотизований незвичними подіями та захоплений очевидною небезпекою.
«Мене поранили! Потрібна допомога!»
Хлопець метрів за десять від Новака. Журналіст вискакує з-за дерева і хапає пораненого за капюшон дитячої парки. Він тягне його кілька кроків по землі, і капюшон відривається, тож він нахиляється й хапає підлітка за комір, щоб міцніше вчепитися. Кулі вибивають скалки з бруківки, вкриваючи цементною крихтою усе навколо.
Зрештою Новак відтягує пораненого хлопця за дерево й вкладає на землю. Він бачить, як до нього підходять медики в білих футболках. З нога пораненого крізь штани тече кров, і Новак допомагає йому піднятися на ноші. Коли він нахиляється, то відчуває пекучий біль в районі сідниці. Він перевіряє себе, ніби тягнеться до задньої кишені, й намацує там кров. Спочатку він припускає, що це кров пораненого юнака, але сильний біль говорить йому, що від він теж поранений.
Він допомагає медикам знести ноші вниз з гори до фойє готелю «Україна». У ванній він стягує штани на очах у всіх і бачить кров. Йому влучили у спину. Це лише широка подряпина, але вона болить.
У вестибюлі численні поранені стікають кров’ю на мармуровій підлозі. Новак лежить на боці й чекає, коли йому нададуть допомогу. Враховуючи значно гірший стан інших поранених навколо нього, він знає, що це займе деякий час.
Елвіс навіть уві сні відчуває запах диму, а прокидається від гучного шуму внизу. Він бачить, як справа від нього відступає «Беркут». Він хапає свої камери і поспішає надвір. Вийшовши з готелю, він бачить групу юнаків, що підіймаються пагорбом зі щитами, і розуміє, що вони прямують прямо в зону ураження. Коли лунають постріли, він пірнає за бетонний бар'єр.
Звичайно, один одразу падає, потім інший. Елвіс притиснутий за бетонну стіну в безпеці, на відстані десяти метрів від дітей, і знімає всю сцену, лежачи на спині. Всі просто чекають під прикриттям. Одного разу він чує постріл з висоти позаду. Це могло бути лише з верхніх поверхів «України». Він та інші хлопці зараз як на долоні для всіх у готелі, але то був лише одиночний постріл. Смертоносний вогонь ведеться з гори на Інститутській, де «Беркут» скупчився навколо будівлі Нацбанку.
Коли приходить медик, Елвіс відкладає фотоапарат і кидається на допомогу пораненому протестувальнику, літньому чоловікові. Його вкладають на ноші й несуть у вестибюль «України».
Як тільки надходить виклик медиків для надання допомоги пораненим, серце Лариси підскакує до горла від страху. Вона боїться, що її син може бути одним із них. У холі готелю «Україна» медики одразу облаштували сортувальну станцію. Туди їдуть десятки лікарів, медсестер та інших волонтерів. Усі боялись саме такого найгіршого сценарію, сподіваючись, звісно, що до цього не дійде. Але як тільки свіжа кров залила підлогу, ніхто вже не думає ні про що, крім як піклуватися про тих, хто зараз на межі смерті.
Перший хлопець, якого вона бачить, поранений в руку, вона накладає йому джгут прямо під плечем. Інша паслася на литці, але вона каже їй подбати про чоловіка поруч із ним, який отримав поранення в шию та, здається, вже блідне від великої крововтрати. Лариса дивиться на нього і розуміє, що не знає, що робити при таких пораненнях, тому кличе жінку-лікаря. Кров струменем залила її руки, коли вона намагалася затиснути рану рушником, але було вже пізно. Чоловік втратив стільки крові, що аж посинів.
Лариса намагається впорядкувати ноші, щоб було більше місця для поранених, які продовжують надходити. Один із чоловіків, які лежать на підлозі, кличе її по імені.
«Лара?»
Це Роман.
«Ти поранений?»
«Трохи, але це несерйозно. Піклуйтеся про інших».
«Ти бачив Сергія?»
«Ні, не бачив».
Вона стягує з нього штани і дивиться на його рану.
«Схоже, тебе зачепило».
«Ймовірно, це зрикошетило від асфальту ».
У них є спирт і марля. Вона заливає рану спиртом і шукає скотч, щоб марля трималася на рані. Коли вона переглядає свої запаси, то навмисно витрачає більше часу, намагаючись добре оглянути вестибюль у пошуках сина.
Після того, як вона прикріпила марлю до його сідниці, вона хапає один із готельних рушників, які хтось розклав усюди купками на заміну марлі.
«Зі мною все буде добре. Не витрачай час на мене. Там є хлопець, у якого сильно кровоточить нога».
Сергій приєднується до двох інших хлопців, і вони разом заходять до будівлі Жовтневого палацу. Кілька хвилин тому звідти чулися постріли, і один із чоловіків наказав зачистити «Беркут», який ховався всередині. Хто та в якій формі віддав цей наказ, не має значення; всі, здається, діють інтуїтивно, просуваються вперед тому, що повернути назад – це покласти хрест на Майдані та всіх прагненнях його учасників.
Вони заходять у будівлю. Тут темно. Вони піднімаються сходами. Перевіряють приміщення. На перший погляд вони здаються порожніми.
Але Сергій чомусь зупиняється й повертається до кімнати, з якої щойно вийшов. Він нахиляється, уважніше придивляється й помічає під столом чорні штани омонівця. Він переляканий і не знає, що йому далі робити.
«Вилазь з-під столу».
«Я без зброї».
«Витягни руки перед собою».
Солдат встає, і Сергій обшукує його так, як він багато разів бачив по телевізору.
«Не бий мене. Я не по своїй волі тут».
Сергій зауважує, що омонівець зовсім молодий, напевно, навіть молодший за нього. З якогось неусвідомленого почуття честі Сергій знімає балаклаву, щоб зрівнятися з противником – теж бути впізнаваним. Раптом до нього доходить, що це ж полонений. Раніше зі сцени щось говорили про полонених, але він не пам’ятає, що саме. Він не знає, що з ним робити.
Сергій знімає з голови полоненого шолом і вдивляється в нього. В його очах – страх, страх, якого Сергій ніколи раніше не бачив, лише відчував глибоко всередині, коли перебував на одній із точок внизу, в зоні ураження Тепер він бачить відображення власного страху в очах того, хто очікує страждань, не відомо яких, і намагається змиритися з неминучим болем.
«Звідки ти родом?» – питає Сергій російською.
«Хмельницький».
«Забирайся звідси. Поверніться туди і скажіть, що ми вас відпустили».
«Спасибо», – каже він російською, задкуючи кімнатою у напрямку до сходів. «Дякую», – додає він українською, щоб підкреслити свою вдячність.
Сергій розгублений. Можливо, треба було бути жорсткішим. Можливо, він все-таки мав взяти його в полон. Він пам’ятає, як напередодні тягнув «беркутівця», який втратив свідомість. Він надто чутливий для всього цього. Йому самому хочеться сховатися під стіл і плакати.
Як тільки він виходить на вулицю, хтось просить допомоги з пораненим. Вони збігають з гори на Інститутську і разом несуть одного з полеглих в «Україну». Він очікує, що мати буде там, і дійсно, вона перша, кого він бачить. Він торкається її плеча, поки вона очищує рану. Вона хоче його обійняти, але її руки зайняті.
«Не хвилюйся, мамо. Я в порядку. Все добре».
«Будь ласка, тримайся подалі від того клятого місця. Там усіх розстрілюють».
«Зі мною все буде добре».
У цей момент до готелю заходить кілька командирів. Серед них Смик. Він помічає Сергія і відзиває його. «Ходімо нагору, перевіримо кімнату за кімнатою. У цьому готелі є стрілки, ми повинні їх знайти».
Елвіс блукає холом «України» і методично фотографує поранених, що лежать на підлозі. Потім знімає відео.
Поки він прискіпливим оком оглядає приміщення, один із поранених, високий літній чоловік із дещо пухкими щоками, посміхається йому.
«Елвіс, це я».
Він бачить Новака і відкладає камеру.
«Тебе поранили?»
«Трохи зачепило. У вас ще є тут кімната?»
«Так, на десятому поверсі».
«Забери мене туди».
Елвіс допомагає йому піднятися і зайти в ліфт, і коли вони зачиняють за собою двері кімнати, здається, ніби якийсь вимикач драми раптово вимкнувся.
Протягом наступної години вони тріангулюють дії на Майдані від свого вікна до телевізора та комп’ютера. Вони регулярно підходять до вікна навпроти по коридору, в кімнаті знайомого англійського журналіста, щоб перевірити, чи Беркут ще стріляє з вершини пагорба.
Одного разу заходять люди з «Оборони Майдану», щоб перевірити, чи немає тут снайперських гнізд, але їхній обшук виглядає як формальність. Серед них і Сергій. Вони відкривають двері і бачать, що Елвіс знімає їх. Новак лежить на ліжку на животі, обличчям від дверей. Він обертається, наскільки може, говорячи: «Ми журналісти зі Сполучених Штатів».
Сергій впізнає його голос, але воліє нічого не говорити. Чоловіки закривають двері та йдуть перевіряти інші кімнати.
Майдан ще тліє, а зі сцени вже лунають радісні голоси. Колону «беркутівців» ведуть Хрещатиком до Ратуші. «Не бийте полонених. Не робіть їм боляче!»
Телевізор увімкнений, Елвіс транслює подію в прямому ефірі, одночасно знімаючи її.
«Цю революцію», – проголошує він, повторюючи якусь давно забуту пісню – «безумовно, транслюватимуть по телебаченню».
