Знімальна група українського документального фільму «20 днів у Маріуполі» здобула премію Британської кіноакадемії (BAFTA) за найкращий документальний фільм. Церемонія вручення почесної кінопремії відбулася 18 лютого.
Цей документальний фільм був знятий під час облоги Маріуполя російською армією, в перші тижні після початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. За загальними оцінками, внаслідок облоги цього індустріального центру на південному сході України, яка тривала до травня 2022 року, загинуло близько 50 000 українців.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Режисер фільму, український журналіст, лауреат Пулітцерівської премії Мстислав Чернов дістався Маріуполя разом із двома журналістами Associated Press у перший день повномасштабного вторгнення і впродовж 20 днів залишався з ними в місті, яке окупанти постійно бомбардували й обстрілювали.
«Ми даємо голос українцям, – сказав Чернов на прес-конференції, яка відбулася після нагородження. – Ми продовжуємо нагадувати світу про те, що відбувається».
Облога 21 століття
Повнометражний документальний фільм «20 днів у Маріуполі» розповідає про перші три тижні блокади очима мирних мешканців міста. Kyiv Post поспілкувався з режисером фільму, лауреатом Пулітцерівської премії, Мстиславом Черновим перед показом у Нью-Йорку на кінофестивалі документального кіно DOC NYC у листопаді 2023 року.
Маріуполь, розташований на березі Азовського моря поблизу кордону з РФ, став першим великим українським містом, яке потрапило в оточення російських військ після початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року.
Команда українських журналістів Associated Press вирушила до Маріуполя, щоб висвітлювати події, що там відбувалися, й потрапила в пастку в оточеному місті. Протягом 20 днів журналісти намагалися робити свою роботу, документуючи жахливе становище, в якому опинились маріупольці, і звірства, які чинили тут росіяни.
Вони були єдиними міжнародними репортерами, які залишилися в місті, й чи не першими спромоглися зафіксувати те, що скоро стане визначальними ознаками цієї жахливої війни: вмираючих дітей, масові поховання, бомбардування пологового будинку та постійний страх перед обстрілами.
«Це боляче дивитися, але це й має бути боляче дивитися».
38-річний Чернов, сам родом із Харкова, висвітлює події в Україні з часів Революції Гідності 2014 року. Відтоді він вів репортажі з різних воєн, зокрема, фільмував бої за Мосул в Іраку 2017 року та за Нагірний Карабах у 2020 році.
Режисер раніше неодноразово заявляв, що він досить скептично ставиться до заяв деяких журналістів, що журналіст начебто повинен перш за все бути борцем за справедливість та служити мегафоном для висловлювань справедливого обурення.
«Я не можу сказати, що це та місія, до якої я прагну», – каже Чернов. – Тому що це неможливо чисто по-людськи. Це мають бути колективні зусилля».
Він воліє скоріш бачити своє завдання в тому, аби бути об'єктивним свідком історії, яку можна зрозуміти лише через «колективне переосмислення» подій.
Але талановитому фільму не потрібен мегафон, щоб посилити враження, він не може не викликати у свідомості глядача обурення несправедливістю того, що відбувається на екрані. У результаті журналіст, який веде мартиролог жертв, стає їхнім голосом.
«Я вважаю, що наш людський і журналістський обов’язок – приділити максимальну увагу невинним жертвам цих війн, – наголошує Чернов. – Це абсолютний пріоритет».
На жаль, поляризація є однією з супутніх проблем, які часто породжують такі важкі хроніки.
«Ми живемо у світі, де суспільство стає все більш поляризованим, – каже Чернов. – І в міру того, як навколо нас розгоряються конфлікти, ми спостерігатимемо все більшу поляризацію. Згодом ЗМІ та журналісти реагують на поляризацію поляризацією, стаючи більше активістами, ніж журналістами».
Чернов вважає, що це неправильний підхід: «Ми, журналісти, не повинні бути солдатами, бійцями чи учасниками війни. Ми повинні залишатися неупередженими й намагатися, щоб нас не сприймали як активістів, тому що це підриває довіру до нас. Довіра до свідка має вирішальне значення. А якщо журналіст є свідком, то довіру треба зберігати».
Світ, що занурюється в байдужість
Чернов наголошує, що одним із найзагрозливіших результатів «телевізійних війн» є байдужість, яку вони породжують у сердцях людей – люди певним чином поступово черствіють від тих трагедій, які вони спостерігають у таких репортажах.
«Мільярди людей зазнають трагедій. Частина з них виходить із цього, стаючи байдужими. Цим користуються політичні радикали, аби просувати власну програму», – пояснює Чернов.
Зрештою, спостереження за трагедіями з медіа-дистанції створюає доволі небезпечну форму ілюзорної відстороненості. Люди чіпляються за свої зони комфорту, вважаючи, що вони поінформовані.
Багато пересічних людей досі вірять, що війна в Україні не вплине на їхні життя… і я вважаю, що це фундаментальна помилка.
«Проблема в тому, що люди, які стають байдужими, все ще вірять, що можуть жити в тому ж світі, в якому жили раніше. Багато простих людей все ще вірять, що на їхні життя не вплине війна в Україні, Ізраїлі чи Африці… і я вважаю, що це фундаментальна помилка. Я думаю, що події, які відбуваються зараз, зрештою вплинуть на кожного. Ніхто не повинен залишатися байдужим, і наша робота як журналістів – зробити так, щоб якомога більше людей було залучено».
Час для колективного переосмислення
Знімальна група Чернова першою зафіксувала масові поховання навколо міста в перші дні війни, і ці зображення викликали обурення в світі через величезну кількість загиблих серед цивільного населення.
З часу подій, про які розповідається у фільмі, Чернов намагався тримати зв'язок із людьми, що стали його героями, і відстежував кількість жертв серед цивільних маріупольців. На сьогодні, за оцінками Чернова, внаслідок війни загинуло близько 50 тисяч місцян. Хтось помер від голоду, хтось – через відсутність медичної допомоги або внаслідок поранень чи хвороб.
Проте деякі люди заперечують очевидну реальність. Навіть у фільмі один із цивільних маріупольців, які переховуються в укритті, сперечається з іншими, говорячи, що літаки, які їх бомбардують, можуть бути українськими (це неможливо, оскільки Росія вже мала тоді повну перевагу в небі над містом).
Можливість створити об'єктивний звіт про події – ось що дає Чернову відчуття досягнутої мети. «Це єдиний спосіб зберегти пам'ять. Треба знімати документальні фільми. Ми маємо переконатися, що це збережено для наступних поколінь», – наголошує режисер.
На особистому рівні це також допомагає йому пережити неминучу травму від пропускання крізь свою свідомість такої кількості людського болю.
«Чим далі ми йдемо, тим більше трагедій переживаємо. Щоб продовжувати говорити про них адекватно, продовжувати говорити про них чесно, ми повинні залишатися психічно здоровими. Неможливо адекватно розповідати історії людей, якщо ти не при здоровому глузді».
Чернов лікує власні травми, культивуючи таке бачення мети.
«Це сильно ранить. Але мати мету – спробувати зберегти цю історію в загальному потоці історії та зробити так, щоб люди в Маріуполі знали, що їхня трагедія не залишиться непоміченою, допомагає мені особисто подолати цю травму».
Зрештою, на історію Маріуполя в облозі «боляче дивитися, але на це й має бути боляче дивитися».
