Сучасна Україна як держава звернула увагу на важливість культурної дипломатії зовсім недавно – майже одразу після Революції Гідності. У 2017 році при МЗС навіть створили профільний Український інститут.
Але зусиль держави та суспільства в цьому напрямку поки що замало. Своїми роздумами я би хотів ініціювати в суспільстві предметний діалог про потребу в справжній синергії в цьому напрямі та в необхідності активізувати зусилля в цій царині.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
М’яка сила культурної дипломатії
Україна подарувала світові багатьох талановитих митців, чий внесок у світову культуру неможливо переоцінити. Від Казимира Малевича, який вважається засновником супрематизму, до Олександра Архіпенка – визнаного майстра кубістичного скульптурного живопису, знаного в світі як «Пікассо скульптури». Таких яскравих прикладів можна навести дуже багато.
Але московія здавна звикла присвоювати собі надбання культури українського народу. Багата історія українського мистецтва переважно замовчувалась, вона була, так би мовити, колонізована росіянами як всередині країни, так і зовні. Можна згадати десятки випадків, коли самих українських митців чи їхні твори називали “російськими”. Викривляти дійсну картину Москві було потрібно, щоб виправдовувати імперські претензії на територію України. Якщо окремої української культури не існує, то не існує й окремого народу, і в нього немає права на існування окремо від самоназваних «русских».
Ми прагнемо виправити цю історичну неправду та відновити справедливість, доводячи світові справжнє походження та значення для світової культури українських митців. Казимир Малевич, Архип Куїнджі нарешті визнані на Заході українськими художниками; Музей мистецтва Метрополітен у США змінює назву роботи Едгара Дега з «Російські танцівниці» на «Танцівниці в українському вбранні». Таке відновлення історичної справедливості є однією з задач культурної дипломатії. Але ж не тільки це.
Культурна дипломатія є ідеальною формою м'якої сили, яка є важливим інструментом у міжнародних відносинах. Як зазначав Джозеф Най, автор концепції м'якої сили: «М'яка сила – це здатність формувати переваги через приваблення та переконання».
Це можна побачити на багатьох історичних прикладах. Таких, зокрема, як популяризація в країнах східної Європи американського джазу під час Холодної війни. Ця музика символізувала собою культурне різноманіття та свободу. Або пригадаємо, як Японія поширювала свій вплив через мангу й аніме, створивши собі позитивний імідж і глибоке розуміння культури країни у світі.
Тобто культурна дипломатія здатна не тільки повертати «вкрадену спадщину», а й формувати імідж країни інноваторів, бути новаторським інструментом, який показує країну зовсім по іншому й несе нові сенси та цінності в глобальну політику, створюючи ефект на роки.
Для цього потрібно позиціонувати себе не тільки й не стільки як країну-жертву, багату спадщину якої краде росія, а й як країну з креативною та сучасною культурою, що несе нові сенси та формує тренди у мистецтві, театрі, кіно тощо. Безумовно, одночасно наголошуючи на тому, який внесок Україна вже зробила у світову культуру. А інтерес до культури країни посилить інтерес до неї загалом, її впізнаваність у світі.
Діагностика проблеми
На жаль, культурна дипломатія в Україні як системне явище поки відсутня. На відміну (на жаль, ми змушені це констатувати) від росіян, які мають значні успіхи у позиціонуванні себе перед світом у форматі «великой русской культуры».
По-перше, в Україні дотичними до сфери культурної дипломатії можна віднести одразу кілька міністерств, агенцій, центрів та інститутів. Подекуди вони під окремі проєктні мистецькі заходи за кордоном утворюють вдалі колаборації. Загалом же робота цих державних інституцій в руслі культурної дипломатії поки що є досить фрагментованою. Та й реалізують вони свої проєкти почасти доволі нудно, формально-протокольно.
Формально завдання просування культурної дипломатії покладене на Український інститут при МЗС. У Інституту, вочевидь, є розуміння цілей та інструментів. Але він створений відносно недавно й, скоріш за все, фінансується в обсязі, недостатньому для досягнення справді глобальних результатів. Та й навряд чи має повноваження якісно інтегрувати між собою всі напрямки діяльності в цій сфері.
По-друге, потрібен потужний рух назустріч одне одному державних інституцій та культурної спільноти (митців, науковців, галузевих організацій). Навряд чи чиновники самі, без митців, зможуть сформулювати правильні сенси та згенерувати сучасні інструменти для просування наших культурних цінностей і здобутків. Ці горизонтальні зв’язки теж дуже точкові.
По-третє, перші дві причини значною мірою обумовлені тим, що насправді поки що ми не маємо відповіді на запитання: а що ж ми, врешті-решт, хочемо донести світові? Якими ми хочемо, щоб нас побачили? Що найкраще показує ту нашу яскраву унікальність, яка буде провідником, і через яку буде збільшуватись інтерес до глибших шарів нашої культури?
Ця проблема віддзеркалюється також і в тому, що в Україні слабкою є й внутрішня культурна дипломатія. У нас поки не відбулося згуртування суспільства навколо схожого сприйняття цінностей, історії, культури тощо.
На жаль, у професійному культурному середовищі дуже нечасто ведуться розгорнуті публічні дискусії щодо того, якою повинна бути внутрішня та зовнішня культурна дипломатія України. І це при тому, що Україна має власний унікальний досвід такої дипломатії.
Щедрик та історичні паралелі
100 років тому саме культурна дипломатія, започаткована Симоном Петлюрою, дозволила світу побачити «українську ідентичність». Він організував гастролі Української Республіканської Капели країнами Західної Європи, Північної та Південної Америки.
Саме під час цих гастролей світ вперше почув «Щедрик» Миколи Леонтовича, що став символом української культурної ідентичності та державного престижу на міжнародній арені. Мова йде про всесвітньо відому різдвяну мелодію Carol of the Bells, яка лунає в кожному куточку світу.
На той час це виявилось настільки потужним перформансом та інноваційним підходом до просування країни, що капела майже безперервно й дуже успішно гастролювала світом протягом 1919-1924 років. Тобто навіть вже після того, як московити-більшовики в 1921 році знищили УНР та окупували Україну. Тому українські митці вже не мали підтримки від держави. Власне, вони продовжували якийсь час в еміграції презентувати окуповану росіянами Україну.
Це лише підтверджує ту тезу, що культурну дипломатію ефективно можна просувати тільки спільно державою та митцями. Бо без української Держави «Щедрик» з часом асимілювався, і Carol of the Bells на Заході в масовій свідомості вже не асоціювався з українською культурою.
Через війну інтерес до України значно зріс. У світі стали більше цікавитися нашою історією, мистецтвом тощо. В університетах зріс попит на українознавців. Це хоч і сумна, але можливість заявити про себе в культурній дипломатії.
Для розвитку цього, по-перше, культурній спільноті важливо генерувати нові сучасні ідеї та сенси. Нам необхідно не лише адаптувати нашу культурну спадщину до сучасності, а й творити нове. Важливо не лише експлуатувати умовну «класику», як той самий «Щедрик», й наголошувати, що це українське. А також привносити нове бачення та сучасні сенси для ширшого загалу. Ми повинні демонструвати світові спадкоємність багатьох поколінь українців та їхніх надбань і водночас висвітлювати нашу сучасність і нові реалії, провівши символічні паралелі між двома поколіннями через століття – тоді ми не змогли зберегти Державу, сьогодні наші воїни це зробили і продовжують її боронити. Важливо показати, що ми, українці, завжди були новаторами й зараз продовжуємо ними бути, символічно пов'язуючи минуле й сучасність. Це може стати надзвичайно потужним меседжем для світу й дозволить краще зрозуміти нас і нашу ментальність.
До прикладу наведу нашу ідею з використання сучасних технологій для створення нових сенсів позиціонування країни за кордоном, що дозволить відкрити нові двері до сучасної глобальної аудиторії. Фонд започаткував інтерактивний проєкт у сфері культурної дипломатії – Unleash Ukraine. Він ставить за мету показати креатив сучасних українських діджитал митців у поєднанні з надбаннями української культурної спадщини.
Зокрема, ми запланували в кожній країні встановити інтерактивні арт-об’єкти цифрового мистецтва, створені українськими митцями, які за допомогою імерсивних технологій доданої реальності (AR/XR) можна буде відчути в кілька кліків на телефоні. Це дозволить нам не лише створити «острівці» українського діджитал мистецтва в кожній країні світу, а й показати інноваційність нашої держави в культурній дипломатії, додаючи нові сучасні сенси до іміджу нашої країни на світовій арені. Показати Україну інноваційною, креативною, сучасною.
По-друге, державі треба докласти зусиль та провести ґрунтовне соціальне дослідження, з’ясувавши, як українців сприймають за кордоном, і що знають там про нашу культуру та історію. Таке дослідження дозволить віднайти правильні інструменти для ефективної культурної дипломатії.
Три роки тому Український інститут вже проводив подібне дослідження в низці країн. Здійснювалось воно методом проведення інтерв’ю серед наукової та освітньої спільноти. Тобто серед фахівців культурної сфери, які апріорі щось знали про наше мистецтво. І навіть вони дійшли висновку, що Україні поки що не вдається належним чином презентувати в світі своє велике культурне надбання. Експерти зазначили, що нам потрібно частіше звертатись до актуальних персоналій і подій. Адже «дієва культурна дипломатія не може ґрунтуватись переважно на аспектах минулого».
Отже, прийшов час державі та всій креативній спільноті надати культурній дипломатії нове дихання та об’єднати зусилля для створення єдиної стратегії. Щоб нарешті заявити про себе не тільки як про країну з тисячолітньою історією й багатою культурою, а й як про країну сучасну, що впевнено крокує в майбутнє, даруючи світові яскраві інновації в галузі культури й мистецтва.
