Бакота – прекрасна й загадкова українська Атлантида

Є на мальовничому крутому березі річки Дністер у Хмельницькій області надзвичайно цікаве, навіть загадкове місце. Називається воно Бакота – за назвою стародавнього міста, яке процвітало з початку ХІІ до середини ХV століття, коли його знищили поляки. Пізніше залишилося невелике село, але воно було повністю затоплене, коли в 1981 році побудували Дністровську ГЕС.

Назва «Бакота» походить з давньоруської, що означає «красиве, жадане місце». Археологічні знахідки свідчать, що територія вздовж правого берега Дністра колись була досить густо заселена, з численними язичницькими капищами та курганами. Знайдені там жіночі останки датуються періодом матріархату.

Місто Бакота було важливим адміністративним і торговим центром і займало площу близько 10 гектарів. У ньому проживало близько 2500 осіб, що для тих часів було достатньо багато. Вперше згадується в літописі в 1240 році, коли монголо-татарські орди під проводом хана Батия захопили Київ і просувалися далі на захід і південний захід. Бакота була останнім містом Київської Русі, захопленим монголо-татарами. Якби вони перейшли Дністер, то могли б захопити набагато більшу частину Східної та Центральної Європи.

У 1431 році, коли Польща та Литва оголосили перемир’я, Бакота стала нічийною землею, а незабаром після цього її жителі повстали. Вони вбили всіх своїх поміщиків і проголосили незалежність, але це тривало недовго. За три роки польські війська жорстоко придушили повстання: стратили ватажків, спалили будинки, зруйнували замок і вигнали всіх містян. Бакота перестала бути містом і впродовж кількох наступних століть була лише невеликим тихим селом.

Рідкісний випадок в українській історії – Бакоту дивовижним чином оминули лихоліття Першої світової війни та бурхливих революційних подій після неї, Голодомор 1932-1933 років та битви Другої світової війни. Єдине, що змінило зовнішній вигляд села, – це двометрова кам’яна стіна, збудована вздовж берега Дністра після 1918 року, коли Бакота стала прикордонним селом – кордон з Румунією проходив по Дністру.

Після чергового спустошливого голоду, який вразив Україну в 1947 році, населення Бакоти скоротилося втричі, але в 1960-х - 1970-х роках село розрослося й стало відомим на всю країну як популярний курорт. Там також знімали багато фільмів.

Історія села обірвалася в 1981 році, коли на Дністрі збудували  гідроелектростанцію. Перед тим, як Бакота пішла під воду, як Атлантида, останніх його мешканців переселили в сусідні села та міста.

Село Бакота до затоплення, 1980 рік

Ось і все, що стосується історії Бакоти як населеного пункту, але не як історичної пам'ятки й популярного туристичного об'єкту. Найбільш відома Бакота завдяки знаменитому Свято-Михайлівському скельному монастирю, побудованому всередині суцільної вапнякової стіни берега Дністра.

Християнські ченці

Монастир заснував преподобний Антоній на початку 1030-х років – майже за два десятиліття до того, як він викопав першу печеру в Києві в 1051 році, заснувавши Києво-Печерський монастир.

Ікона преподобного Антонія, 1073 р.

Відомо, що християнські ченці оселилися в печері в крутій стіні берега Дністра ще раніше: вони вирубали свої келії у вапняку в ІХ столітті, а тому скельний монастир Бакота можна вважати одним із найстаріших у Східній Європі.

Свято-Михайлівський скельний монастир вперше згадується в Київській книзі 1362 року як «дуже старий». Біля однієї зі стін монахи зробили вівтар, а природний рельєф на ній нагадував святий образ. Пізніше місцеві майстри написали на ньому ікону, але фарба незрозумілим чином зникла за лічені дні. І вона зникала щоразу, коли малювали образ.

Монахи збудували чудову церкву, фактично вирубавши її в скелі. Церква мала спеціальну дерев’яну браму, і там досі можна побачити виїмки для петель. Підлога була дерев'яна, а взимку церква опалювалася.

Інтер'єр печерної церкви

Десь посередині схилу, на висоті 80 метрів, видніється кам’яна стіна урвища і вузька стежка, що веде до нього. Ціле печерне місто ховається в цій прямовисній вапняковій скелі. Безумовно, між верхньою та нижньою частинами мав бути прямий зв’язок, і ченці, можливо, використовували драбини або кам’яні виступи.

Печери у вапняковій стіні

Основними приміщеннями монастиря були келії та три печери, кожна приблизно 10 метрів у довжину та 3 метри у висоту.

В одній з печер зберігаються всі останки монахів, знайдені під час розкопок.

Монахи видовбували в стінах печер ніші, в яких лежачи проводили дні і ночі. Коли вони помирали, їх ховали в тих нішах і засипали камінням.

Всі кістки, знайдені там, лежали анатомічно правильно.

Вхід до Свято-Михайлівського монастиря

Не здалися

У 1255 році, коли в місто увірвалися монголо-татари, монахи і всі мешканці Бакоти сховалися в лабіринті монастирських печер. Загарбники пообіцяли зберегти їм життя, якщо вони здадуться і зречуться своєї віри. Горді монахи та городяни відмовилися, тож загарбники завалили вхід у печеру камінням, поховавши в ній живцем усіх людей.

Після монголо-татарської навали монастир був відбудований і кілька століть тут знову лунали молитви.

У 1996 році верхня частина Білої скелі обвалилася, знищивши більшість печер і усипальницю зі стародавніми фресками та настінними розписами XI-XIII століть. Від давнього монастиря залишилося лише декілька келій і могил, руїни Михайлівської церкви та занедбаний фруктовий сад.

Позитивна енергетика Бакоти

Метеорологи стверджують, що кількість тепла на квадратний метр у Бакоті дорівнює кількості тепла в курортній Ялті. Вони пояснюють це унікальним мікрокліматом: високі скелі та ліси захищають її від холодних вітрів.

А біофізики виявили, що місце Бакотського монастиря заряджене неймовірно потужною позитивною енергією. Певно, його стіни чули стільки молитов, що вони ніби дихають якоюсь життєдайною силою.

Багато хто знає про мегаліти в Бретані чи на Корсиці, але мало хто знає, що в Україні теж є такі. Бакота – одна із них. Біля печер стоїть величезний дольмен — близько чотирьох метрів у діаметрі та близько 60 см завтовшки.

У народі це місце називають «українським Стоунхенджем», але на відміну від англійської споруди, яка, як вважають, була чимось на кшталт стародавньої обсерваторії, це мав бути справжній вівтарний камінь із давніх легенд.

Цей камінь важить кілька тонн і лежить на трьох менших, і просто незрозуміло, як його поклали зверху. За своєю структурою дольмен відрізняється від усіх інших пород. Дослідники, які нещодавно зробили його хімічний аналіз, стверджують, що він ідентичний породі на Синайському півострові. Але як тоді він потрапив до Бакоти?

Зверху на цьому камені є видовбаний хрест, а поряд – сім заглиблень, які є нічим іншим, як перевернутим зображенням Великої Ведмедиці. У великі свята люди наповнюють хрест водою, а в інші дні його наповнює дощова вода. Дно хреста – криваво-червоне.

Люди вірять, що вода в цьому хресті цілюща. Ніхто не знає, хто й чому видовбав хрест саме в цьому місці дольмена. Можливо, це була купіль, у якій хрестили новонароджених. Або ж тут перші християни приносили Господу безкровні жертви.

Століттями ця неймовірна річ служила вівтарем язичникам і християнам. Біля цього дольмена час тече ніби втричі повільніше. Це місце створене для молитви, і здається, що з нього стривожено дивляться на нас наші предки – і язичники, і християни...

Пам'ятник затопленим селам

Тиша в печері дивним чином гармонує зі співом птахів надворі. І навіть людські черепи виглядають зовсім не страшно. Вони просто змушують задуматися, ким був кожен, хто був тут до нас, про що мріяв, як жив. Можливо, він був іконописцем, або ченцем, який дав обітницю мовчання, або навіть отцем-ігуменом. Стіни печери відбивають луну, а це означає, що в ній є порожнини – з якимись іншими таємницями. Деякі відповіді заховані в скелях і на дні Дністра.