Про творчість, спротив і пам'ять

14 березня у Києві в Національному центрі «Український дім» презентували виставку «Алла Горська. Боривітер». Робота над цим масштабним проєктом тривала понад рік і була задумана, підготовлена та реалізована Національним центром «Український дім», Арт-фундацією «Дукат», Фондом Алли Горської та Віктора Зарецького та Архівом українського неофіційного мистецтва «UU».

Перша масштабна виставка творів Алли Горської (1929 -1970) присвячена не лише життю й трагічній долі відомої шістдесятниці. «Це історія про покоління, про час, про тяглість і вплив шістдесятників на сьогодення, як на сучасне мистецтво, так і на формування громадянської позиції, а ще цей проєкт безумовно про пам'ять», – говорить співкураторка проєкту Олена Грозовська. 

Відкриття виставки. Фото: Олег Чорний. 

Тож не дивно, що виставка пробуджує вже особисті спогади й роздуми про те, як несподівано переплітаються час, події та долі.

Пригадав 19 листопада 1989 року, коли центром Києва пройшла багатолюдна хода – ховали  політв’язнів радянського режиму Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина. Усі троє загинули в різні роки у таборі Кучино в Пермській області, і от нарешті вдалося домогтися, аби прах політв’язнів перепоховали в Україні. Мій сусід, поет і режисер Станіслав Чернілевський фільмував цю подію для першої документальної стрічки про Василя Стуса «Просвітлої дороги свічка чорна». Тож я запропонував показати місце поховання Алли Горської на Берковецькому цвинтарі й ми зі Станіславом та оператором Богданом Підгірним вирушили туди. 

Де могила Алли Горської, я знав давно. Наприкінці 1970-х чи на початку 1980-х її показала мені мама. Знаходилась ця могила неподалік місця спочинку моїх дідуся й бабусі. Тато працював на кіностудії ім. О. Довженка й добре знав батька художниці Олександра Горського – відомого й досвідченого організатора кіновиробництва, який певний час обіймав посаду директора Київської кіностудії. Мій тато також знав Василя Симоненка, вони разом навчалися журналістиці в університеті ім. Тараса Шевченка. 

Випускницею цього ж університету була й моя мама, тільки вже іншого факультету, механіко-математичного, де вона потім пропрацювала багато років викладачем. Від мами також дізнався про вітраж у головному «Червоному корпусі», створений групою художників 1964 року до ювілею Тараса Шевченка. Серед авторів була й Алла Горська. Роботу затаврували за «український буржуазний націоналізм» і знищили за наказом згори. І знову пам'ять нагадала той, вже напівзабутий штамп радянської пропаганди: якщо український націоналізм, то неодмінно «буржуазний». 

Звісно, я знав, що Аллу Горську та її свекра жорстоко вбили, я чув про причетність КДБ до цього вбивства, однак згадували про це пошепки або натяками.   

Могила Алли Горської у 1989 році, кадри з фільму "Просвітлої дороги свічка чорна", реж. С. Чернілевський.

Фільм-трилогія Станіслава Чернілевського «Просвітлої дороги свічка чорна» вийшов у 1992 році, вже після проголошення Незалежності. Картина  розповідає не лише про долю поета, це ще й колективний портрет покоління шістдесятників, безцінні свідчення учасників тих подій, друзів і соратників Василя Стуса, більшість з яких уже пішли засвіти. А ще у фільм увійшли кілька кадрів, зафільмованих під час тієї поїздки на Берківці. На них зафіксовано дерев’яний пам’ятний знак на могилі Алли Горської, який з часом замінили на кам’яний хрест.  

Могила Алли Горської. Сучасний вигляд. Фото: Олег Чорний. 

У фільмі звучали вірші Василя Стуса й рядки, які я вперше прочитав ще у самвидаві:

Верни до мене, пам'яте моя,

нехай на серце ляже ваготою

моя земля з рахманною журбою.

Хай сходить співом горло солов'я

в гаю нічному. Пам'яте, верни

із чебреця, із липня жаротою.

Хай яблука останнього достою

в мої, червонобокі, виснуть сни.

Нехай Дніпра уроча течія

бодай у сні у маячні струмує,

і я гукну. І край мене почує.

Верни до мене, пам'яте моя.

Виставка «Алла Горська. Боривітер» – це дійсно історія про нашу пам'ять, яку вороги намагаються знищити, але водночас цей виставковий проєкт – це розповідь про волю, вибір, спротив і про повернення пам’яті.   

Боривітер – це птах із виду соколів, який літає високо в небі, намагаючись триматися проти вітру, немов бореться із ним. А ще «Боривітер» – це назва мозаїчного панно з зображенням цього птаха, яке Алла Горська створила в 1967 році як елемент оформлення ресторану «Україна» в Маріуполі. Нині залишилися лише ескізи та світлини цієї роботи, пошкодженої жорстокими обстрілами міста росіянами. 

Виставка в «Українському домі» викликала й інші спогади: я несподівано згадав, як вперше потрапив туди на початку 1980-х, і що спроєктовано та збудовано його було саме як музей Леніна. Будівництво тривало чотири роки, і задля увічнення одного з головних радянських ідеологічних символів знищили частину історичної пам’яті Києва, зрізавши схил Володимирської гірки.  

Український дім. Фото: Олег Чорний. 

У центрі холу музею – цієї величезної пафосної споруди з мармуру, скла і бетону – бовваніла здоровезна скульптура вождя світового пролетаріату. Його фігура немов нависала всією своєю масою над відвідувачем, який очевидно одразу мав усвідомити свою малість та ницість перед авторитетом класика вчення. По всій довжині балкону першого ярусу було викарбуване безапеляційне й безальтернативне твердження «Вчення Маркса вічне, тому що воно правильне», і сказав це, звісно, теж Ленін.

Тоді складалося враження, що радянська влада могутня, непереможна й мало не вічна, тож навряд чи хтось міг уявити подальші історичні події. Мине менше десяти років, і наддержава з назвою «СРСР» розпадеться, постане незалежна Україна, і в її столиці Києві з часом не залишиться жодної згадки про «історичне вчення» та про його засновників і провідників. 

Величезна будівля з мармуру та скла стане «Українським домом», а на місці гігантської скульптури комуністичного ідола будуть проходити імпрези українського мистецтва. І ось зараз тут здіймається вгору птах-Боривітер Алли Горської, а серед інших експонатів цієї виставки – відеоінсталяція, створена на основі зображень вітражу з університету імені Тараса Шевченка, знищеного шістдесят років тому.  

На виставці зібрані понад сто робіт художниці – живопис, ескізи до заборонених спектаклів, а також монументальні роботи (нині з них на підконтрольній Україні території залишилися лише дві), а ще в експозиції представлені документи, з яких можна дізнатися, як Алла Горська, Василь Симоненко та Лесь Танюк боролися за збереження пам’яті про масові поховання репресованих у Биківні. 

Калинова балада. Портрет Івана Драча. 1964 р. Зібрання Національного музею літератури України.

Нещодавно виповнилося десять років з анексії Криму та початку війни на Сході нашої держави і два роки від початку повномасштабного вторгнення. 18 вересня виповниться 95 років з дня народження Алли Горської – представниці шістдесятників, яка стала одним із символів спротиву радянській системі, тому відкриття такої виставки в дні, коли йде кривава боротьба за нашу незалежність, нашу свободу й нашу пам'ять, є не лише важливою, а й символічною подією.

Виставка «Алла Горська. Боривітер» триватиме в Національному центрі «Український Дім» до 28 квітня цього року.