Менш ніж через тиждень після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року між Києвом і Москвою почалися мирні перемовини, оскільки вже тоді стало зрозуміло, що план Путіна захопити «Київ за три дні» провалився. Відбулося кілька раундів інтенсивних переговорів між РФ та Україною (за присутності представників ще кількох країн), які могли зупинити війну на самому її початку.
Американський журнал з питань міжнародних відносин і аналітичний центр Foreign Affairs нещодавно отримав копії кількох проектів мирного договору між Україною та РФ. З них стає зрозуміло, як проходили перемовини між сторонами, як поступово змінювався текст договору, поки врешті-решт непереборні протиріччя між Києвом та Москвою не поклали край переговорному процесові.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
10 тисяч солдатів із КНДР скоро можуть вступити в бій у Курській області
Переговорний процес
Перший раунд переговорів, який тривав більше п'яти годин, відбувся за сприяння президента Білорусі Олександра Лукашенка в Гомельській області Білорусі 28 лютого. Через три дні сторони знову зустрілися в Біловезькій пущі, також у Білорусі. В результаті цих перемовин була досягнута домовленість про створення гуманітарних коридорів для евакуації мирного населення.
Під час третього раунду переговорів, який відбувся 7 березня в Брестській області, також у Білорусі, обидві сторони окреслили свої «червоні лінії» щодо укладення миру, і тоді стало очевидним, що навряд чи сторонам вдасться досягти консенсусу й укласти мирну угоду.
За даними New York Times, Київ вимагав притягнення до відповідальності росіян, винних у скоєнні воєнних злочинів проти українців, виведення збройних сил РФ з усіх окупованих територій України, включаючи Крим, а також виплати Кремлем воєнних репарацій за нанесену Україні шкоду.
Зі свого боку Москва наполягала на тому, щоб Україна визнала анексію Криму 2014 року, оголосила постійний нейтралітет і погодилася на автономію «проросійських регіонів» на сході та півдні України.
Попри відсутність будь-якого прогресу, обидві сторони погодилися продовжити переговори, надалі долучивши до них представників президентських адміністрацій, а також міністерств закордонних справ і оборони. Київ дав зрозуміти, що він готовий розглянути вимогу Росії щодо військового нейтралітету, якщо, своєю чергою, Москва погодиться на членство України у Європейському Союзі.
10 березня міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров і його український колега Дмитро Кулеба зустрілися на полях дипломатичного форуму в Анталії (Туреччина) на півторагодинні перемовини за головування міністра закордонних справ Туреччини Мевлюта Чавушоглу. Основним питанням, яке стояло на порядку денному зустрічі, була домовленість про тимчасове припинення вогню в Маріуполі та інших районах інтенсивних бойових дій. Це припинення вогню було необхідним для проведення евакуації цивільного населення.
Знову ж таки, жодного прогресу під час цієї зустрічі досягнуто не було, насамперед, за словами Кулеби, через те, що, «на жаль, міністр Лавров не мав змоги нічого вирішувати самостійно» без згоди Путіна. Росія заявила, що причиною відсутності прогресу стало те, що Україна начебто прагнула повернутися до питань, узгоджених під час зустрічей у Білорусі. Втім із коментарів Чавушоглу для турецьких ЗМІ можна було зробити висновок, що певний прогрес під час зустрічі Лаврова та Кулеби все-таки спостерігався.
Подальші переговори, які проходили в режимі відеоконференції між 13 і 17 березня, здавалося, вселяли певну надію на прорив. Зокрема, 15 березня президент Володимир Зеленський заявив, що є «реальний прогрес», і Лавров також говорив про надію на досягнення «компромісу».
Financial Times повідомило, що сторонами розроблений проект угоди з 15 пунктів, згідно з якою Київ відмовиться від своїх амбіцій щодо вступу до НАТО в обмін на гарантії безпеки поза межами Альянсу. Представники України зауважили про пом’якшення вимог Росії, яке радник президента України Михайло Подоляк пов'язав із провалом «блискавичного» вторгнення Путіна, який не залишав Кремлю «жодних шансів просунутися далі територією України».
До початку шостого раунду переговорів, який відбувся 21 березня, оптимізм сторін щодо можливого успіху критично знизився. Зеленський вимагав зустрічі з Путіним віч-на-віч, але його вимога була відхилена, оскільки особиста зустріч двох лідерів, за словами росіян, «має відбутися, коли сторони наблизяться до згоди щодо ключових питань». Тимчасове (як тоді вважали) припинення переговорів, спричинене такою зневагою з боку Кремля, збіглося з розпочатим 22 березня контрнаступом України на Київщині. Успіх цього контрнаступу вже на 3 квітня 2022 року зняв загрозу захоплення української столиці російськими силами.
29 березня в Стамбулі відбувся сьомий раунд очних переговорів, під час якого проект мирного договору почав набувати реальних обрисів. В обмін на постійний нейтралітет України та її без’ядерний статус вона отримувала гарантії безпеки, які дехто описує як «полегшений варіант статті 5 договору НАТО», підписані п’ятьма постійними членами Ради Безпеки ООН, Білоруссю (за пропозицією Росії), Канадою, Німеччиною, Ізраїлем, Італією, Польщею та Туреччиною (за пропозицією України).
Натомість Росія погоджувалась на 15-річний період консультацій щодо статусу Криму, а Україна залишала за собою право повернути під свій контроль окуповані частини Луганської та Донецької областей. В проекті також чітко зазначалося, що всі країни-гаранти (включаючи Росію) «підтверджують свій намір сприяти вступу України до Європейського Союзу».
Росія також погоджувалася «добровільно» скоротити свою військову активність, яка загрожувала Києву, аби «створити необхідні умови для подальших переговорів». Той факт, що тижневий контрнаступ України на той час вже змусив російські сили далеко відступити від української столиці, свідчить про те, що цю пропозицію з боку росіян навряд чи можна вважати добровільною.
Путін назвав результати раунду 29 березня «непоганим результатом» і зазначив, що тепер він готовий зустрітися із Зеленським. Після обговорень того дня у представників сторін склалося очікування, що проект договору заклав міцні основи для припинення війни й залишилося врегулювати лише деякі дрібні деталі.
Хоча ЗСУ відтіснили російські війська від Києва, і весь світ дізнався про звірства, вчинені росіянами в Бучі, Ірпіні та інших населених пунктах Київщини, переговори мали тривати далі.
За даними Foreign Affairs, аналітики якого цитують тодішнього прем’єр-міністра Ізраїлю Нафталі Беннетта, який був одним із посередників між Москвою та Києвом, у період з 29 березня по 15 квітня 2022 року було підготовлено понад 15 проектів мирної угоди, і в останній версії пропонувалося підписати остаточну угоду до кінця квітня.
Як початковий успіх обернувся поразкою?
«Не така вже й проста істина», на думку багатьох, включаючи, що важливо, самого Путіна, полягала в тому, що Україна втратила бажання підписувати цю угоду під тиском з боку Заходу, а незначні успіхи російських військ на полі бою змусили Київ повірити, що Україна здатна перемогти у цій війні.
Інші ж вважають, що ці переговори із самого початку були свідомою фальсифікацією, адже обидві сторони йшли назустріч одна одній лише тому, що цього він них очікувала міжнародна спільнота. Бачення росіян на чолі з Путіним були надто самовпевненими, щоб сприйняти якийсь інший варіант, окрім перемоги, і кожна зі сторін просто тягнула час, щоб побачити, як далі підуть справи на полі бою.
Більшість аналітиків припускає, що хоча Україна й заявляла на початку війни про свою готовність відмовитися від членства в НАТО, Київ аж ніяк не довіряє принципу гарантій безпеки третіми сторонами через невдачу із Будапештським меморандумом 1994 року, за яким Київ відмовився від свого потужного ядерного арсеналу в обмін на гарантії безпеки з боку, зокрема, США та Росії, а також із Мінськими угодами, які мали покласти край бойовим діям на Донбасі.
Для більшості експертів із самого початку було очевидним, що Росія ніколи добровільно не відмовиться від анексованих нею територій Криму та Донбасу. Лише початкові невдачі вторгнення змусили Москву сісти за стіл переговорів, у той час як успіхи ЗСУ весни 2022-го не лише переконали Київ у тому, що Україна може перемогти у війні, але й підштовхнули західних союзників надати підтримку «стороні-переможниці». Ця сукупність факторів зрештою переконала Київ у тому, що йому більше не варто йти на поступки Путіну, і таке бачення лише підкріпили подальші успіхи української армії влітку та восени 2022 року.
Foreign Affairs цитує кількох експертів, які вважають, що сама основа переговорів була із самого початку неправильною. Вони впевнені, що якби діалог сторін був справді змістовним, він зосереджувався б перш за все на припиненні вогню, деескалації та захисті цивільного населення. Але насправді всі дискусії між росіянами й українцями точилися навколо спроби домовитися про післявоєнний порядок, коли результат війни ще був взагалі неясним. Як влучно сказано в публікації: «вони поставили віз післявоєнного порядку перед конем кінця війни».
А як щодо майбутнього?
У поглядах обох сторін за два роки війни мало що змінилося, обидві бачать єдиний можливий шлях вперед у військовій перемозі над іншою. Але багато хто у світі вважає, що, оскільки ситуація на полі бою в Україні фактично зайшла у глухий кут, настав час відновити мирні переговори. Неодноразово лунали повідомлення про якісь «таємні переговори» між офіційними особами США та Росії, були публічно озвучені мирні ініціативи самої України, а також мирні пропозиції Китаю, Ватикану, Бразилії, Мексики та інших країн.
Проект угоди від 15 квітня 2022-го чи щось подібне до нього здається такою ж прийнятною відправною точкою, як і все, що пропонувалося досі.
Втім, постає багато важливих питань перед тим, як говорити про перемовини з країною-агресором, що систематично бомбардує українські мирні міста.
Чи готова Україна поступитися частиною вже захоплених росіянами територій і чи готова Росія віддати Києву частину захопленого?
Чи готова Україна відмовитися від членства в НАТО і чи Росія визнає, що приєднання України до альянсу не є для РФ тією «екзистенційною загрозою», про яку йдеться в публічних заявах Кремля?
Чи справді й Україна, й Росія вірять, що угоди про взаємні гарантії безпеки, які Київ підписав із країнами G7 та деякими іншими країнами, варті паперу, на якому вони написані?
Чи призведе встановлення миру до повернення Росії у міжнародне співтовариство та припинення проти неї економічних і політичних санкцій чи Київ та інші країни наполягатимуть на ширшому покаранні, зокрема на сплаті Кремлем воєнних репараціях Україні, які мають компенсувати нанесену їй шкоду?
( Погляди, висловлені автором у цій статті, можуть не поділятися Kyiv Post. )
