Минуло півстоліття, але на диво добре пам’ятаю той день. 1974 рік, мені одинадцять, я учень четвертого класу київської середньої школи. І, як і більшість моїх однолітків, я дуже люблю кіно. 

Неділя, у тата вихідний, і я вмовив його піти у кіно. Чому саме з батьком, а не з друзями з двору чи однокласниками? Бо на екрани тільки-но вийшов новий закордонний та ще й американський фільм, і за квитками певно буде стояти черга. А коли у кіно йдеш із батьком, то за квитки хвилюватися не варто. Тато працював у кіновиробництві та мав «чарівну паличку», яка дозволяла придбати квитки без черги. Насправді цією «чарівною паличкою» було посвідчення члена Спілки кінематографістів.

Advertisement

Кінотеатр імені Олександра Довженка знаходився за три зупинки тролейбусом або трамваєм від нашого дому, тож ми дісталися туди швидко і побачили незабутню картину.

Охочих потрапити на фільм було стільки, що черга за квитками, немов змія, звивалася навколо будівлі кінотеатру.

На екрани вийшов не просто американський фільм – це був справжнісінький вестерн, з батьківщини цього жанру. Назва стрічки – «Золото МакКенни».

Advertisement

Варто згадати, що американські вестерни, попри їхню популярність не лише в Америці, а й в усьому світі, нечасто потрапляли на екрани радянських кінотеатрів. За три десятиліття можна згадати хіба що кілька назв.  Наприкінці 1940-х радянські глядачі побачили легендарний вестерн Джона Форда «Диліжанс» (1939). Згодом у 1960-х – не менш знамениту стрічку  «Чудова сімка» (1960) Джона Стерджеса та у 1970-х «Золото МакКенни» (1969) режисера Джей Лі Томпсона. «Золото МакКенни» навіть на диво швидко з’явився в радянському прокаті – всього за п’ять років, тому звісно публіка вважала стрічку новою.

Advertisement

Ми придбали квитки, і вже перші кадри справили враження, адже фільм був кольоровий і широкоформатний, на екрані – справжній Дикий Захід, гори, каньйони, все це зафільмовано з величезної висоти й лунає пісня про старого грифа, який ширяє в небі й згори спостерігає за людьми, охопленими пристрастю та жадобою збагачення. Люди за будь-яку ціну, навіть із ризиком для власного життя, сторч головою кидаються в небезпечні пригоди заради того, аби здобути омріяне золото індіанців із племені Апачі.

Advertisement

Пригадую, як у початкових титрах окрім уже відомих мені імен зіркових акторів, виконавців головних ролей Ґреґорі Пека та Омара Шарифа, мою увагу раптом привернули ім’я та прізвище Дмитра Тьомкіна – одного з продюсерів «Золота МакКенни».

Вже пізніше, здається за кілька років, я знову побачив прізвище Тьомкіна в титрах ще двох американських картин: старої драми 1949 року «Чемпіон» режисера М. Робсона та історичного фільму «Падіння Римської імперії» (1964) режисера  Е. Манна, і моє здивування було безмежним, бо виявилося, що Дмитро Тьомкін – композитор.

Advertisement

Звісно, захотілося дізнатися про нього більше, але ані у популярних  радянських часописах про кіно, а ні у найповажнішому тогочасному виданні «Кінословник» (перший том 1966 р., другий 1970 р.) ніякої інформації про Тьомкіна я так і не знайшов.

У 1986-му році, коли я вже закінчив навчання в інституті й кіно стало моєю професією, в СРСР почалася перебудова та вийшла нова, але однотомна редакція «Кінословника», а в ньому невелика замітка про Дмитра Тьомкіна з переліком декількох назв стрічок та згадкою, що він народився в Росії, освіту здобув у Петрограді (нині – Санкт-Петербурзі). Потім переїхав до США, там почав писати музику для кіно й став одним із «видних» американських композиторів. Також я звернув увагу на досить неконкретне місце народження – десь у Росії та все.  

Advertisement

З цього ж не надто розлогого тексту дізнався, що Дмитро Тьомкін пішов із життя в 1979 році, тобто за п’ять років після того, як я вперше дивився «Золото МакКенни».

Минуло ще чимало років, аж поки стала доступною інформація із закордонних джерел, і лише тоді я почав усвідомлювати масштаб таланту Дмитра Тьомкіна та його значення в історії кіномистецтва, і тут на мене чекало багато відкриттів.

Я дізнався, що на час виходу на екрани улюбленого фільму дитинства «Золото МакКенни» Дмитро Тьомкін вже був відомим композитором, володарем чотирьох «Оскарів», шести «Золотих Глобусів» і низки інших почесних відзнак. За свою кар’єру в кіно він написав музику та пісні до 57 фільмів різних жанрів – вестернів, мелодрам, пригодницьких та історичних картин. Він створив музику до видатних стрічок таких уславлених режисерів, як Ф. Капра, К. Відор, Ф. Ціннеманн, А. Хічкок, Е. Манн та інших. Чимало з цих картин нині вважаються класикою не лише американського, а й світового кінематографу.

А головне відкриття – Дмитро Тьомкін народився 10 травня 1894 року в місті Кременчук на Полтавщині, у єврейській родині. Його мати була музиканткою та його першою вчителькою.

Однак виявляється, що «Золото МакКенни» – єдина продюсерська картина в кінематографічній кар’єрі Тьомкіна.  Щоправда, авторитетний сайт IMDb подає інформацію, буцім він ще був співпродюсером радянської стрічки «Чайковський» (1970, «Мосфільм», реж. І. Таланкін), але у титрах він зазначений лише як автор музичного оформлення та диригент.

Як з’ясувалося, в історії «Золота МакКенни» теж вистачає цікавих деталей, ну хоча б той факт, що  музику до фільму написав не Тьомкін, хоча в його композиторському доробку чимало вестернів і, зокрема, один із канонічних фільмів цього жанру «Саме опівдні» Ф. Ціннеманна з Ґері Купером у головній ролі. Саундтрек «Золота МакКенни», як і пісню про грифа, яка звучить на початкових титрах, написав не менш знаменитий композитор Квінсі Джонс і з цією роботою номінувався на «Греммі». 

Зі зйомками фільму пов’язана ще одна цікава історія.

На знімальний майданчик запросили молодих режисерів, нещодавніх випускників, і запропонували зняти власні короткометражні фільми. Один із них, тривалістю всього п’ять хвилин і назвою «6-18-67»( фільмувався 18 червня 1967 року) зробив молодий режисер на ім’я Джордж Лукас. За десять років він випустить перший епізод «Зоряних війн».

«Золото МакКенни» також став комерційно успішним проєктом, прибуток у чотири рази перевершив витрати, але і тут  не обійшлося без цікавих нюансів. Власне у США фільм пройшов доволі скромно, але його вдалося з великим зиском прокатати за кордоном. Він успішно демонструвався у Франції, а особливо в Індії та СРСР. «Золото МакКенни» посіло четверте місце серед закордонних фільмів за всі роки існування радянського кінопрокату. Стрічку переглянули 63 мільйонів глядачів.

Ukrainian film score composer Dimitri Tiomkin (1894 - 1979) wins an Academy Award for Best Music for 'The Old Man and the Sea', 6th April 1959. He had previously won Oscars for his film scores in 1953 and 1955. (Photo by Pictorial Parade/Archive Photos/Getty Images)

Чимало з них ходили на нього не один раз, і ми з друзями теж. Пригадую регулярні емоційні обговорення у дворі після чергового перегляду, як наввипередки хизувалися, хто більше разів подивився «Золото МакКенни» та зможе точніше переповісти той чи інший епізод, а іноді навіть спробувати показати, як вправно стріляє з кольта МакКенна, або влучно кидає свій томагавк індіанець Хачіта.

Часом і самому дивно, адже минуло п’ятдесят років від першого перегляду картини, але й досі добре пам’ятаю багато кадрів, мелодію пісні та навіть імена героїв.

Сьогодні я знаю про Дмитра Тьомкіна значно більше, ніж за радянських часів, і звісно переглянув чимало фільмів, до яких він написав музику і пісні. 

Також тішить, що про уславленого земляка стали частіше згадувати й в Україні. Виходили статті та радіопрограми, а з 2016 року на мапі його рідного Кременчука в 2016 році з’явився провулок Дмитра Тьомкіна.

Однак його спадщину варто популяризувати більше. Хочеться почути його твори у виконанні українських оркестрів, побувати на ретроспективах його фільмів, та щоб наступні ювілеї видатного композитора відзначалися на державному рівні.