Історія злочину та гноблення

Під час моєї четвертої з початку повномасштабної війни поїздки до Києва, 23 березня 2024 року, завдяки моєму другу Костянтину Сігову я мав нагоду відвідати виставку, присвячену Аллі Горській, в Українському домі. Кураторка виставки Олена Грозовська люб'язно погодилася прокоментувати представлені в цій статті мистецькі твори та фотографії.

Її історія про спротив і темряву особливо резонує із сьогоденням. Я не зможу охопити в одній статті її занадто коротке життя, безжально обірване радянським КДБ 23 листопада 1970 року, як і не зможу повністю дослідити її численні й дуже різноманітні твори, які Алла створювала у дедалі все більш несприятливих та похмурих умовах, і деякі з яких навіть у наш час приречені на забуття або знищення.

Одна з її мозаїк, присвячена працівникам заводу «Азовсталь», яких  радянська влада гучно прославляла, а фактично пригноблювала й експлуатувала, була заборонена радянською цензурою через відхід авторки від загальноприйнятих комуністичних канонів – зображення у мозаїці дерева життя і символів визволення з неволі. Заново відкрита після того, як Україна відновила свою незалежність, мозаїка була безжально понівечена під час облоги Маріуполя російськими окупантами. Безперервність злочинів і руйнувань є невід’ємною частиною історії України, і вторгнення жахливого минулого у сьогодення українців стало сумною ознакою нашого часу. Усвідомлення сьогодення нерідко опосередковується епохою, яка ніколи не закінчується, але завжди відновлюється, як лава руйнівного вулкана, який ніяк не вгамується.

Саме через цю потребу реконструювати історію, точніше, те, що я називаю її переплетенням, я маю намір розповісти тут про кілька її моментів – і, чесно кажучи, я довго не міг вирішити, з чого почати. Бо це переплетення є одночасно вибором, відбором і правдою, але це не переписування історії і не міфологія. Це не гра, а жорстока експозиція очевидного у світлі новітньої історії. Я вважаю, що історія Алли Горської, одночасно й містична, й історично обумовлена, утворює невимовно вишуканий візерунок на волокні історії ХХ століття. Побачити це й усвідомити стало можливим лише завдяки прагненню сучасних українців уважніше дослідити її життя та творчість, про що свідчить ця зворушлива та драматична виставка.

Історія і звільнення

Історія Алли Горської – це ще один запис у спільну нашу історію: про спротив і звільнення, про подолання обмежень, обумовлених походженням – з дитинства російськомовна, вона вивчила українську мову, писала нею свій щоденник, і величні постаті минулого України, зокрема Тараса Шевченка, у своїх творах зображала близькими й сучасними. Зображуючи Шевченка в кайданах і за ґратами у своїх вітражах, Горська, давала зрозуміти глядачеві, що українці століттями страждають під імперським ярмом Москви. Радянська влада не довго дозволила проіснувати зображенню, створеному Аллою для Київського національного університету, розташованого зовсім неподалік, по інший бік парку, за Михайлівським Золотоверхим монастирем, біля якого ми з часів Майдану вшановуємо пам'ять українських патріотів, які загинули, захищаючи батьківщину. Усе, що від нього залишилося – це фото здалеку, яке нагадує жалюгідні фотографії в деяких старих книжках, і навіть у цьому фото з максимально віддаленого ракурсу проглядається бажання стерти зображення з людської пам'яті.

Мені згадалося про це, коли нещодавно під час обговорення моєї книжки «Наша війна» один письменник українського походження запитав мене, чому я в ній стверджую, що Україна є великою перш за все завдяки героїзму її народу у сьогоденні, а не як більшість інших народів, завдяки давній культурі. Україна добре знала силу своїх митців, часто невизнаних, часто або затьмарених так званою «великою російською культурою», або асимільованих в єдину «російськість». 

Але суть була не в цьому. У певному сенсі не має значення, великими чи не надто були українські митці, відновлення їхнього значення для національної історії є необхідним саме по собі. Але міра їхньої мистецької величі не має нічого спільного з героїкою нинішньої боротьби українців за свою свободу. Пам’ятати про їхнє історичне існування – це не якийсь почесний обов’язок, заповіданий нам з минулого, це вимога сьогодення й засіб боротьби із гнобленням. І, як ми побачимо пізніше, теперішня боротьба українців не має нічого спільного зі славними чи темними сторінками минулого у його сукупності. Це аж ніяк не знецінює їхню боротьбу, яка завжди є неповторною й унікальною та є невід'ємною частиною історії. Але Історія з великої літери не асимілює цю боротьбу, вона становить особливу її сторінку й не є частиною попередньо визначеної безперервності. Можна сказати, що потреба згадувати їх сьогодні не викликана необхідністю самої історії, якимось проявом історичного детермінізму.

Також небезпечно й ризиковано посилатися на «велику культуру» як на засіб легітимізації. Звичайно, існувала німецька літературна, музична та філософська культура беззаперечно високої якості, але навряд чи цим може легітимізувати вільгельмівський імперіалізм або нацистський Голокост. Минула культура не диктує, як нам зараз жити й не виправдовує сьогодення. Будь-який народ може одночасно пишатися великими справами своїх пращурів і соромитися власних злочинів.

Більше того, ці культурні елементи включають не лише твори мистецтва у прямому розумінні цього терміну, а й історичні події, які були, так би мовити, патримоніалізовані. У цих творах і подіях минулого політики й пересічні громадяни вибирають, усувають, скорочують, сублімують, заперечують, засуджують, прославляють або виправдовують. Жоден народ у світі не може тільки пишатися своїм минулим: жодна нація не є ідеальною або бездоганною. І не має права шукати у минулому виправдання для своїх теперішніх вчинків. Ми вільно обираємо, приймати нам спадок пращурів чи відмовитися від нього. 

Ці реалії, безсумнівно, є особливо істотними, якщо не життєво важливими, для України з огляду на те, що сама структура її історичного наративу йде у розріз із наративом Москви. Історія, написана Путіним, не має жодного відношення до історії реальної. Ми знаємо, що кремлівський автократ обходить мовчанням сталінський терор, активну співучасть СРСР (тобто тодішньої Росії) у злочинах нацистської Німеччини та інші незчисленні злочини комуністів.

Російська історія – це грабіжницька історія. Вона має на меті анексувати історію інших народів колишнього СРСР і не просто зробити її своєю, а ще й спотворити на свій лад. Гідність, а також і масштаб історії, написаної у сьогоденні, полягає у виборі, який історик робить між гідними фактами й жалюгідними епізодами, а не в беззастережному прославлянні всього без розбору минулого.

Трагічна історія Алли Горської розповідає про переслідування, яких зазнавала вона та її близькі, і про її жорстоке вбивство. Про їхній героїзм, завдяки якому вони увійшли до величного пантеону тих, хто поліг, захищаючи свободу, хто не поступився, тому що надто її цінував, від жертв Голодомору та сталінських репресій, які не припинялися й після смерті тирана, до загиблих на Майдані й у війни з кремлівською тиранією, яка триває вже більш ніж 10 років.

Але це також про ганьбу усім убивцям і мучителям, як із минулого Росії, так і з її сьогодення, ганьбу й самим російським гнобителям, і тим, хто з ними співпрацює. Історія кожного народу має своїх Праведників народів світу та своїх виродків – серед них були французи, бельгійці, норвежці, литовці, українці. Я не думаю, історія якоїсь країни світу є винятком із цього правила. Не буває однозначно славетної історії без темних плям, адже людська пам'ять зберігає усе. Історія України, як і всіх європейських країн, – це й Голодомор і Шоа від гітлерівських куль. Спогади не можна протиставляти одне одному й не можна віддавати перевагу одним спогадам та ігнорувати інші. Існує лише два підходи, обумовлених державною політикою, які несуть в собі майбутнє народу або його відсутність: один полягає у бажанні встановити правду, інший – увічнити брехню з метою приховати злочини сьогодення. Такою є справжня природа і російського, і китайського ревізіонізму.

Тут варто згадати талліннський Музей окупацій і свободи Вабаму. Якщо комусь ще потрібні були докази демократичності Естонії, шукайте їх саме там. Цей музей одночасно свідчить про героїзм Опору та ганьбу тих, хто співпрацював із гнобителями. Експозиція музею містить інтерактивну складову, завдяки якій відвідувачів, особливо молодих, які не зазнали ані нацистської, ані радянської окупації, заохочують ставити запитання, на які  не так просто відповісти – про те, як би вони діяли у ті часи і чому. Важкі дебати зараз точаться і в інших країнах, зокрема у Литві, але, мабуть, уже не такі болючі, як дебати щодо відкриття архівів Штазі або обговорення резонансного фільму «Життя інших» у східній частині сучасної Німеччини.

Мистецтво й викриття злочину

Алла Горська була не лише художницею, а й уважною дослідницею історії України. Зрештою, це було для неї єдиним способом і примиритися з минулим, і завадити новітньому кошмару заполонити сьогодення, як палючому сонцю.

Голодомор, Бабин Яр, Биківнянські могили, всі звірства НКВД і КДБ та теперішні злочини, скоєні Росією проти України, треба досліджувати (або розслідувати) у їхній сукупності. Це злочини, який розповідають нам єдину історію, тому що їх неможливо чітко відокремити від опору та героїзму. Для України більше, ніж для будь-якої іншої нації, злочин є і нескінченністю, і канвою історії.

Алла Горська та її друзі-однодумці не вважали можливим утвердження української нації без віддання шани жертвам цих злочинів. Тому вона намалювала ті змучені руки, що тягнуться до глядача із братських могил Бабиного Яру, в яких нацисти та їхні намісники поховали вбитих, іноді вражених по кілька однією кулею. Як нещодавно написав Джонатан Літтел у своїй книзі «Незручне місце», за часів комунізму всі сліди Голокосту були стерті, адже офіційна радянська історія замовчувала цей трагічний епізод. Але на думку радянських окупантів, найбільшою провиною Алли Горської та її друзів було розслідування та розкриття масових поховань у Биківні.

У серпні 1962 року Алла Горська, режисер театру й кіно Лесь Танюк (1938-2016) і поет та журналіст Василь Симоненко (1935-1964) у складі комісії Клубу творчої молоді з «розслідування злочинів сталінського періоду» прийшли до місця масового поховання жертв НКВД у Биківнянському лісі. Вони знали про існування цієї страшної братської могили. Офіційна влада, зрозуміло, звинувачувала у цих вбивствах німців.

З 1937 по 1941 рік, тобто до окупації Києва німцями, сюди щоночі їхали криті брезентом вантажівки, наповнені тілами замучених у катівнях НКВД «ворогів народу». Їх скидали у заздалегідь підготовлені ями, посипали вапном, і потім засипали землею. Експерти, які досліджували останки жертв, відзначили, що у більшості черепів були кульові отвори у потилиці. Останки польських солдатів, убитих радянською владою, чиї імена фігурують у Катинському списку, були виявлені пізніше.

Те, що Алла Горська побачила у Биківні, справило на неї глибоке враження. Вона та її друзі не могли допустити, щоб такі злочини були приховані або вину за них поклали не на справжніх винуватців. Серед знайдених ними залишків тіл були й кістки дітей. Вони написали офіційну заяву до Київради з проханням дослідити могили. Відповіді не було. Натомість кегебісти жорстоко побили Симоненка на вокзалі м. Сміла і він невдовзі помер, на Танюка напали в Одесі, а за Горською встановили постійний нагляд.

Однак, інформація про Биківнянські братські могили неофіційно поширювалася серед української інтелігенції, а наприкінці 1980-х років про це стали говорити публічно. Після відновлення незалежності України виникла ініціатива створення меморіального комплексу пам’яті жертв комуністичного режиму. У Биківнянському лісі могли бути поховані від 30 до 50 тисяч людей, а можливо й більше. На сьогодні встановлені імена понад 18,5 тис. жертв.

Це коротка подорож від Биківні до Ізюма, від катівень НКВД до путінських катівень у окупованому Херсоні та інших українських містах. У 2021 році в Одеській області також виявили ще одне масове поховання сталінської доби.

Злочини сталінізму, безперечно, скоювалися в усіх республіках СРСР. Однак у таких країнах, як Грузія та Україна, та й у всіх неросійських республіках, вони мають особливе значення. Скрізь у колишньому Радянському Союзі це були злочини проти людяності, але в неросійських республіках це також були імперські та колоніальні злочини.

Історія утвердження незалежності України – це також історія боротьби проти гноблення. Утвердження національної української культури є важливим не лише із суто культурних міркувань, воно є життєво важливим для попередження злочинів у майбутньому. Це два виміри, які необхідно поєднувати, аби розуміти теперішні реалії України. Те, що іноді називають «визволенням через культуру», стає екзистенціальним вибором перед загрозою жахливих злочинів, натхненних прагненням імперії викорінити не лише свободу, а й тих, хто її прагне – викорінити фізично.

З цієї точки зору прагнення знищити українську культуру й сам народ цілком вкладається у русло однієї імперської стратегії. Масове знищення української спадщини Росією, а також, зокрема, татарської спадщини в Криму, невіддільне від геноциду, який Кремль веде проти народу України. Наратив Алли Горської про перші геноцидні прояви за часів комунізму, найкраще висвітлює цей стратегічний проєкт Москви.

Насправді питання є дещо глибшим. Це від зворотного доводить, що захист культури «малих націй» є захисним заходом, доки він є частиною політики, цілі якої виходять за межі культури. Утвердження легітимності таких націй, безперечно, перш за все передбачає відмову визнавати імперіями право домінувати над народами, які ці імперії свавільно відносять до зони свого виключного впливу всупереч усім нормам міжнародного права.

Але це також про вільний вибір цими народами нових альянсів, а отже, нових зобов'язань. Український народ не представляє себе ізольованим у світі, таким, що не належить до жодного союзу. Тим більш українці не вважають, що як народ, який зазнав зовнішньої агресії, вони тепер самі можуть порушувати міжнародне право. Україна наразі прагне вписати свою культуру у спільну європейську культуру, доволі специфічну, але більш значущу, ніж декому здається. Це має прив’язку до минулого, тому що це ворота у майбутнє та спосіб звільнення від детермінізму, який інші, у нашому випадку Радянський Союз, а потім Росія, хотіли їй нав’язати.

Зараз, коли Україна повертається до Європи, вона утверджує свою культуру як європейську – це акт волі, а не якесь «відкриття». Вона просувається вперед, але, безперечно, ще має багато чого зробити, аби досягти прогресу як у своїй обізнаності про напрямок руху, так і в зменшення впливу сумнівних осіб, які сповідують явно не європейський націоналізм, чого, здається, нарешті досягли інші країни Європи.

Минуле Європи складається не лише зі славетних сторінок: матір прав людини та верховенства права, емансипації, свободи віросповідання та соціального захисту, вона також була розсадником інквізиції, терору, антисемітизму, нацизму, тоталітарного комунізму та колоніалізму.

Плекаючи елементи своєї культури, які сприяють емансипації, українці сприймають її не як обмеження, а як місток. Порятунок української нації не є «націоналістичним» у звичайному розумінні цього терміну.

Безумовно, націоналізм може видаватися чимось спокусливим для певних прошарків українського суспільства, і це може підживлюватися розчаруванням і обуренням через зволікання із наданням життєво важливої для України військової допомоги демократичними країнами. Також буде цілком зрозумілим, якщо у майбутньому Україні буде складно довіряти своїм декларованим чи інституційним союзникам, і вона буде схильною діяти самостійно. Ніхто не може точно передбачити, що відбуватиметься на українській політичній сцені протягом наступних 10-20 років. Але реальність сьогодні така, що про антиєвропейських націоналістів, які набирають 1 % голосів на виборах, більшість країн ЄС можуть тільки мріяти. У найближчому майбутньому, скоріш за все, дуже пишатимуться собою як народом, що захистив Європу від тоталітаризму, захистив права та гідність європейців у битві з абсолютним злом. А гордість багато до чого зобов'язує.

Сором і скасування

Таким чином, нинішня боротьба українців як за своє виживання, так і за основоположні принципи Європи сприяє повторному освоєнню європейцями їхньої культури й надає їй особливого значення. Саме історія у сьогоденні дає можливість історичному минулому постати у сучасному висвітленні, а саме цього ми зараз потребуємо. Конкретно кажучи, зараз треба виводити на широкий загал українських письменників, які через засилля всюдисущої «російської культури» довгий час перебували в тіні.

Зараз в Україні процвітає такий специфічний вид письменства, як твори, написаними військовими (іноді прямо на передовій), так само як існувала колись література, написана в'язнями нацистських таборів, не схожа ні на що інше, унікальна й універсальна водночас. І навпаки, Росія зараз знищує власну історію і, певним чином, власну культуру. Вона знищує свою історію, спотворюючи її, замовчуючи «незручні» її сторінки та використовуючи історичні фейки задля досягнення жахливої мети – винищення сусіднього народу. Можливо, це не скасовує Толстого, Пушкіна, Чехова, Мусоргського та Рєпіна, але воно ховає їх у минулому, яке ми більше не можемо розглядати у світлі сьогодення. Зрештою, Росія знову зробила злочин стрижнем своєї історії, з її похмурим ореолом, який вже затьмарює всі колишні принади «великої російської культури» і робить їх майже випадковим та малозначущими у колективному сприйнятті.

Російська література приречена ще довго залишатися літературою сорому й ганьби. Я часто цитую болісне зізнання російського письменника-вигнанця Михайла Шишкіна, який мав сміливість закликати росіян до національного покаяння за масові злочини, скоєні в Україні: «Моя мова стала мовою вбивць».

До сьогодні німецький письменник пише або принаймні в принципі зобов’язаний писати з огляду на Голокост. Завтра російський письменник принаймні гідний ним називатися, зможе писати лише в тіні вчиненого його співвітчизниками в Україні геноциду та тоталітарного гноблення. У той час як його чи її попередники скасовували Україну та інші країни, колонізовані Москвою, його чи її закликатимуть писати мовою українців, сирійців, чеченців, білорусів, грузинів та інших народів, які нищила Росія. Фактично, у недалекому майбутньому це стане частиною неминучого спокутування – писати мовою інших народів. Це буде для письменника щепленням від залишків російської великодержавної пихи. Його завжди будуть переслідувати постаті Вікторії Амеліної, Володимира Вакуленка, Максима Кривцова та багатьох інших українців, убитих його співвітчизниками, чия творчість відтепер визначатиме те, що ми будемо писати. 

Це заповіт, який Алла Горська закликає нас виконати.

Ця стаття передрукована з дозволу автора. Дивіться оригінал тут.

Погляди, висловлені автором у цій статті, можуть не поділятися Kyiv Post.