У селищі міського типу Козача Лопань у північно-східному куточку Харківської області майже ніде немає світла. Воно горить цілодобово лише в одному місці – у напівзруйнованій школі, де Марина Садикова та інші волонтери випікають золотистий, запашний хліб для мешканців селища, майже вщент зруйнованого Кремлем.
“Нічого не можу сказати проти цього російського обладнання – воно надійне, з ним легко працювати, випікає швидко. Без нього ми не могли б годувати наших людей, – Садикова розповіла кореспонденту Kyiv Post 25 вересня. – Ми випікали хліб, коли вони (російські війська) були тут, і випікаємо зараз, коли їх немає. У селищі сотні людей. Всі магазини зачинені, і їм ніде купити свіжі продукти. Тож ми даємо їм свіжий хліб.”
Від центру Козачої Лопані до російського кордону – 10 кілометрів по прямій, а від північних околиць – менше трьох кілометрів. На початку березня, після п’яти днів обстрілів, зруйнувавши головну вулицю, залізничну станцію і ферми, росіяни на танках і бронетранспортерах заїхали в Козачу Лопань.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Місцеві розказали, що в першій хвилі окупантів були переважно слов’яни, і вони поїхали далі, у другій – здебільшого осетини і солдати Росгвардії. Вони зайняли будівлю селищної ради і розпочали полювання на представників місцевої влади, колишніх військовослужбовців, усіх, хто за Україну хто міг бути партизанами. Замість того, щоб полагодити пошкоджену школу, росіяни перетворили її на склад. Дуже скоро повністю відрізані від України мешканці почали приходити сюди на роздачу продуктів.
За кілька тижнів російські військові вантажівки завезли хлібні печі, бак для замішування тіста, столи, ящики сухих дріжджів і сотні стокілограмових мішків борошна вищого ґатунку. Більшість із усього цього привезли з Томської області. Представники російської окупаційної влади відрапортували, що тепер, завдяки щедрості Росії, Козача Лопань може сама себе забезпечити хлібом.
Марині Садиковій 32 роки. Вона виросла в цьому селищі. Після початку вторгнення їй вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію, але потім повернулась додому, щоб доглядати за хворим родичем.
Садикова – досвідчена пекарка – працювала на харчопереробному підприємстві. Після вторгнення Росії воно закрилося, і вона зосталась без роботи. Вона, як і «практично всі» в Козачій Лопані, – за Україну і проти Кремля, але не могла дозволити, щоб її односельці померли з голоду: “Я просто не могла сидіти вдома і нічого не робити”. За її словами, в селищі залишилися самі жінки, діти й старі люди.
“Щоб вижити, людям перш за все потрібен хліб, – каже Садикова. – Це найважливіший харчовий продукт». Так думають усі в Україні, особливо в сільській місцевості.
За словами місцевих мешканців, російська окупація була відносно «м’якою»: осетинські солдати, які стояли біля селища, загалом поводились не дуже агресивно. Іноді вони вривалися в хати, щоб забрати харчі, гроші або коштовності. 71-річна Ірина Васильєва, будинок якої стоїть на північній околиці, розказала, як відігнала озброєних мародерів: вона прямо сказала їм міцною російською, що їхнім матерям буде соромно за те, що вони роблять.
Для більшості мешканців Козачої Лопані рідна мова – російська. Українською розмовляють ті, кого навчили в сім’ї та школі. Васильєва розмовляла з кореспондентом Kyiv Post російською, вставляючи українські слова, а Садикова – дочка українки і татарина – постійно переходила з однієї мови на іншу.
І Васильєва, і Садикова кажуть, що чули про катівню в центрі селища, але не знають, чи викрадали когось із місцевих мешканців. Кореспонденти Kyiv Post оглянули підвал біля селищної ради, де, можливо, росіяни тримали полонених, але встановити це було неможливо.
Васильєва і Садикова кажуть, що найгірше було на початку війни, коли від російських обстрілів гинули і отримували поранення місцеві мешканці. Теж погано було тоді, коли росіяни відступали: під час боїв за звільнення селища була знищена електромережа.
Ось чому, каже Садикова, пекарня – це найтепліше і чи не єдине місце в селищі, де завжди є світло. А тісту потрібна постійна температура. І хоча в Козачій Лопані практично немає чоловіків і людей з грошима, тут живе більше двох тисяч людей, і щоб кожного дня випікати для них 1 200 хлібин, працюють усі три печі.
Для живлення печей харківські волонтери привезли генератори. Оскільки вони мають працювати безперервно, раз на тиждень волонтери підвозять дизельне пальне в каністрах. Гроші на пальне, генератори, каністри, машини, водіїв та інші потреби пекарні надходять переважно від небайдужих українців через групи соціальної допомоги.
З борошном ситуація інша – тут його тонни, і Марина Садикова каже, що його вистачить як мінімум на два місяці.
