Ірина Цибух: парамедикиня з госпітальєрів, журналістка та громадська діячка

Парамедикиня із "Госпітальєрів" Ірина Цибух із позивним "Чека" віддала своє життя, захищаючи нашу країну, лише пару днів не доживши до свого 26-річчя. Що відомо про її життя, кар'єру та шлях в добровольчому батальйоні?

Ким була Ірина Цибух із позивним "Чека"

Ірина народилась у Львові 1 червня 1998 року. Здобула вищу освіту у Львівській політехніці й вже 2017 року долучилася до Суспільного мовлення. Вона працювала з різними філіями Суспільного, готувала міжрегіональні спеціальні ефіри, була медіатренеркою, брала участь у грантових проєктах та знімала документальні фільми.

У 2021 році, разом із колегами з Суспільного, Ірина стала переможницею конкурсу професійної журналістики "Честь Професії" у категорії "Найкраща публіцистика в локальному медіа". У листопаді 2023-го вона отримала від президента України орден "За заслуги" III ступеня, та стала лауреаткою престижної премії "УП 100. Сила жінок" на весні 2024 року.

Поза роботою Ірина брала участь в різноманітних освітніх проєктах, де розвивала критичне мислення та медіаграмотність дітей у школах та віддалених селах Донеччини й Луганщини. 

"Що мене мотивує і звідки я знаходжу ресурс? Мабуть, раніше я могла б відповісти на це питання якимись конкретними прикладами, розповісти про людей, натхнення. А зараз це просто рутина. Треба працювати, бо я інакшого життя для себе не бачу. Або це про відстоювання особистої гідності, або бажання, щоб моїм загиблим побратимам не було за мене соромно. Поза тим уже немає ніяких мрійливих романтичних мотивів продовжувати", — з інтерв'ю 8 грудня 2023 для видання "Детектор медіа".

22 та 23 лютого 2022 року Ірина Цибух презентувала в Покровську та Краматорську свій документальний фільм про необхідність інклюзії для дітей з Донеччини й Луганщини. Вже 24 лютого була запланована презентація в Сіверськодонецьку, а наступного дня — в Києві. Але напад росії змінив всі плани, тож "Чека" повернулася до лав добровольчого батальйону "Госпітальєри". 

Як "Чека" потрапила до "Госпітальєрів"

"Здається, що це сон. Що зараз ти вийдеш на звʼязок, і ми почуємо твій голос. У нас немає слів. Ніхто досі не вірить в те, що сталося. Це невимовний біль та неймовірна втрата не тільки для батальйону – для всієї України", – зазначили у добробаті.

Парамедикиня Ірина Цибух долучилася до добровольчого батальйону "Госпітальєри" ще 2014 року, тоді ж мала свої перші декілька ротацій на передовій. У складі батальйону вона забезпечувала евакуацію поранених бійців із найгарячіших місць і надавала домедичну допомогу. Прочитати інтерв'ю з Іриною можна в книзі "Жінки на війні", яка нещодавно вийшла у "Дух й Літера".

Після першого прямого зіткнення з війною Ірина задумалась над тим, щоб піти в добровольчий батальон, але заважав брак медичної освіти та кваліфікації. Потім дівчина опинилася в Дніпрі й "Госпітальєри" стали набагато доступнішими, адже їхня база розташована в області. Ірина пройшла вишкіл, отримала повноцінну підготовку на парамедика, що пізніше стало їй в пригоді під час повномасштабного вторгнення. 

Вже після того, як Ірина вперше побувала в зоні бойових дій та відчула на собі справжні тяготи роботи парамедикинею, вона почала розуміти цінність свого місця тут. Дівчина згадувала, що кожного дня молилася, щоб вона не була потрібна, щоб не було жодного пораненого, але, звісно, чим гарячішим був напрямок, тим більше була потреба в парамедиках. Спочатку їй було трохи важко заслужити своє місце серед суворої морської піхоти, але пізніше вона стала відчувати підтримку, адже бійці ставилися до неї, як до сестри. Коли вони евакуювали поранених та поверталися після бою, вона бачила, наскільки для них є важливою її робота.

Депутатка та засновниця "Госпітальєрів" Яна Зінкевич згадує Ірину як одну з найяскравіших та найпотужніших осіб. Факт того, що вона без вагань поклала своє життя, захищаючи нашу країну, та загинула під час виконання бойового завдання – не дозволяє сумніватися в її героїзмі.

"Її ставлення до дійсності було прикладом для інших. Її світлість часто дратувала тих, хто був заглиблений у зневіру. Вона несла свій чин хоробро та беззастережно, обираючи для роботи найгарячіші напрямки, а до складу свого екіпажу – найзвитяжніших побратимів і посестер.

Ніколи не відмовлялася від допомоги батальйону з пошуком необхідних ресурсів. Стійко переносила усі моменти служби й завжди рвалася туди, де її знання парамедикині були найпотрібнішими", – додає Яна Зінкевич.

Думки Ірини Цибух про важливість пам'яті

Приєднавшись до морської піхоти, "Чека" до середині осені 2023 року працювала на Донецькому напрямку. Весь час, поки тривали бойові дії, Цибух переймалася, що війна перестане бути актуальною для більшості, що люди не відчуватимуть загрози з боку Росії, бо вона (війна) локалізується в одному регіоні. Втім, її страхи не справдились, про війну не забули: Бахмут був у всіх на слуху, про нього складали пісні, писали в новинах, записували сюжети.

Багато уваги Ірина Цибух приділяла саме важливості збереження пам'яті. У своїх інтерв'ю вона багато рефлексувала на тему того, як нам краще зберегти пам'ять про цю війну й про всі її жертви, хто має з цим працювати та що ми можемо зробити, щоб ніхто не забув ці страшні події.

Наприклад, Міністерство ветеранів безпосередньо відповідальне за вшанування пам'яті загиблих на стратегічному рівні, воно зберігає та розказує історії полеглих героїв. Однак у нас досі не сформовані інституції, які опікувалися б цією важливою темою.

Госпітальєрка неодноразово наголошувала на необхідності формування єдиної стратегії вшанування пам'яті, адже саме пам'ять про минуле формує наше сьогодення. України треба це зробити, в першу чергу, заради майбутніх поколінь.

"Пам'ять - не для загиблих людей, бо вони уже загинули. Пам'ять ми зберігаємо для тих, хто далі буде про це пвм'ятати. Ми знаємо про це найкраще, бо ми є учасниками цих подій. Але потім буде купа людей, які вже не будуть пам'ятати це як ми", – наголошувала Ірина.

Посмертний лист Ірини, опублікований її братом

"Привіт, прийміть мої співчуття, не люблю, коли ви сумуєте, але мине час і цей розпач розсіється, доведеться продовжувати жити життя. Тому не гайте час на страждання, живіть далі.

Зараз 19:19, субота, 8 квітня 2023 рік, ми з 5-м екіпажем працюємо для розвідки 80 бригади, на фоні грає Dream on від Aerosmith, і я вирішила, що за цей рік випадало так багато можливостей загинути, що можна знайти хоча б одну, щоб написати посмертного листа.

Сумно, що ми проживаємо настільки немічні, залежні від суспільного схвалення життя, що лише смерть дозволяє відчути абсолютну свободу.

Однак біда у тому, що життя закінчилось, і ця свобода більше не має ніякого змісту. Сьогодні й навіки мені все одно, що про мене, про вас, про цей текст, про усе це скажуть люди.

Наберуть ці речення лайки чи ні, нарешті нічия думка мене не цікавить, я померла.

Свобода — це найвища цінність. Усі, скоро 25 років, минали часто у комплексах і страхах. Але найчастіше цьому шуму не було місця перед моєю свободою.

Найбільше, за що хочу сказати дякую собі, батькам, брату, рідним та друзям, дякую, що дозволяли мені бути вільною, жити те життя, яке хочеться.

Повномасштабна війна змусила перестати бути рабом страхів, сьогодні, на жаль, не вдалося звільнитись повністю, але, сподіваюсь, у мене все вийде, цей лист тому допомога.

Щоб мати свободу, треба мати ще інші цінності, треба розуміти себе, добре знати, хто ти для себе є, що таке особисте щастя, і як тобі до нього дійти. Маючи відповідь на ці запитання, найважливіше залишається йти. Сьогодні тут, на Донеччині, я на шляху, тут я є собою і роблю те, що хочу.

Насправді більше нічого не має значення, тому цей лист додається так просто - у цей момент, як і у той, коли це станеться, мені не шкода померти, бо нарешті живу те життя, яке б хотіла. Не лукавитиму, щоб відчувати цю неодмінну, істину волю, доведеться пройти ще не один сеанс терапії, страхів і сліз.

Сьогодні усе позаду, моє життя закінчилось і мені важливо було пройти його гідно: бути чесною, доброю, люблячою людиною.

Сьогодні ми працюємо для героїв, і це гарна змога підтвердити свої цінності — бути дійсно тою людиною.

Дякую кожному, хто любив і підтримував мене.

Не сумуйте за мною, життя дуже коротке, якщо воно продовжується після смерті, то побачимось.

Брате, не журись, ще на твої 17 перестала за тебе переживати. Сьогодні у тебе була перша екскурсія княжим Львовом, пишаюсь тобою. Ким би ти не вирішив бути сьогодні, довіряй собі, чуй себе, люби себе, живи собі своє щасливе життя. Якщо матиму можливість, підтримуватиму тебе з неба. Але це не має значення, поки я жива, ми любили одне одного, були чудовим братом і сестрою, це були гарні часи, хай ці спогади зігрівають тебе, мотивують, але в жодному випадку не розстроюють.

Щоб мати силу бути вільною людиною, треба бути сміливим.

Бо тільки сміливі мають щастя і краще ж вмерти біжучи, аніж жити гниючи.

Будьте гідними подвигів наших героїв, не журіться, будьте сміливими!

Цілую,

ваша

08.04.23 Донеччина"

Загинула під час ротації на харківському напрямку 29 травня 2024 року

1 червня Ірині Цибух мало виповнитись 26 років. Вона є, була й буде однією з того покоління молодих людей, які формують нашу країну, прищеплюють їй найкраще й торують наш шлях у світле майбутнє. Перед своїм днем народження "Чека" написала пост у соцмережі Х, де зазначила, що "пишається тим, що змогла дожити до 26 років". Однак трішки не дотягнула до цього дня, загинувши 29 травня 2024 року під час виконання завдання у Харківській області. 

Прощалися із парамедикинею "Госпітальєрів" Іриною Цибух 2 червня у Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві. Провести журналістку та парамедикиню в останню путь прийшли численні друзі, колеги та бойові побратими. Після панахиди похоронна процесія перемістилася на Майдан, де на той час вже зібрались бажаючі попрощатися з Іриною. Вона дійсно була яскравою особистістю, яка захоплювала багатьох, тож попрощатися прийшло більше сотні людей.

Брат Ірини озвучив її посмертне побажання щодо поховальної церемонії: "Замість квітів – донати на батальйон та допомога сім’ям загиблих. Ніяких штучних квітів чи пластику. Одяг – вишиванка або камуфляж (для чинних військових та ветеранів/-ок)". Тож присутні намагалися виконати ці побажання під час вшанування пам'яті госпітальєрки: співали пісень, які вона сама обрала, були вдягнуті у вишиванки чи піксель.

Потім прах "Чеки" перевезли до Львова, де 3 червня відбудеться прощання та Чин похорону в Гарнізонному храмі святих апостолів Петра та Павла УГКЦ. Після служби вся процесія вирушить на поле почесних поховань Личаківського кладовища. Там Ірину Цибух поховають серед інших полеглих героїв.