Спочатку відчувається лише запах хвої. Напівсолодкий, схожий на запах гнилих помаранчів, запах трупів починаєш відчувати згодом.
Останнє за часом масове поховання періоду російської окупації виявили у лісі на північній околиці Ізюма, міста з довоєнним населенням у 45 тис. осіб. Війська РФ переважно зі складу 144-ї гвардійської мотострілецької дивізії на початку березня атакували Ізюм, 1 квітня захопили його, а 10 вересня втекли.
Ізюмське кладовище безіменних могил не має постійної огорожі та звичних намогильних хрестів. Воно розташоване поряд з вулицею з доглянутими цегляними або оштукатуреними приватними будинками з охайними садами та міцними черепичними дахами, які не виглядали б недоречно в якомусь з лісистих передмість Белграда чи Софії. Жити біля міського кладовища завжди було дещо незатишно, розповіла Kyiv Post власниця одного з будинків Віра П’ятишина, але тут завжди було тихо, багато птахів і білок. За словами жінки, у мирний час могли минути місяці, перш ніж міський морг пришле бригаду копачів для чергового поховання.
Але після приходу російської армії в Ізюм могильники зі своєю вантажівкою-катафалком були тут майже щодня, розповіла П’ятишина.
Розпочата на початку вересня наступальна операція Збройних сил України на харківському напрямку звільнила, за даними офіційних українських джерел, понад 50 населених пугктів на території понад 6 тис. кв. км.
Мешканці великих і малих населених пунктів області розповіли Kyiv Post, що куди б не прийшла російська армія, за кілька днів слідували представники окупаційної влади, які ходили по домівках, полюючи на людей, потенційно недружніх до загарбників. Зокрема, за словами очевидців, під удар окупантів потрапили українські правоохоронці та чиновники адміністрації, які не бажали співпрацювати з російською владою, колишні військовослужбовці ЗСУ, люди з патріотичними українськими татуюваннями та політичні активісти.
За п’ять місяців окупації Ізюма, як повідомив старший слідчий Харківської області Сергій Болвінов, російська влада поховала 447 тіл у могилах в сосновому лісі біля будинку П’ятишиної. З них 194 цивільні чоловіки, 215 жінок, 22 військові та 5 дітей. Експерти ще не визначили стать 11 тіл.
«У багатьох із загиблих відсутні кінцівки, деякі були поховані зі зв’язаними руками, деякі мали осколкові поранення, поранення голови та грудної клітини, у декого відсутні статеві органи, зламані ребра, ножові поранення, проникаючі кульові поранення або мотузки на шиї», – повідомив Болвінов.
Олександр Копко, мешканець міста Куп’янськ, що на північ від Ізюма, розповів Kyiv Post, що російські групи затримання, які шукали когось для «допиту», зазвичай супроводжувалися воєнізованою поліцією РФ або озброєними чеченськими бойовиками. Вони зазвичай вдиралися в будинки для арешту вночі або рано вранці. У деяких випадках, за словами Олександра, окупаційна влада брала хабарі за звільнення затриманого чоловіка чи сина.
“Але іноді вони не поверталися”, – додав Копко.
Українська влада раніше звинуватила російсько-окупаційні війська у скоєнні численних воєнних злочинів під час місячної окупації Бучі, міста на північ від Києва. Це, зокрема, тортури та вбивства людей під час вимагання інформації про партизанів чи приховані цінності, вбивства мирних жителів, використання кулеметів чи навіть гармат проти людей, які просто наважились вийти на вулицю. За даними місцевої влади, з могил навколо Бучі вилучили 458 тіл. Деякі жертви були поховані в садах, парках або навіть опинилися під купами сміття.
На Ізюмському кладовищі могили розташовані на площі не набагато більшій за пару футбольних полів. Деякі з померлих були поховані в напрямку північ-південь, деякі схід-захід, деякі окремо, а деякі по троє чи четверо. Немає ні акуратних рядів могил, ні надгробків. Складається враження, що місця для могил вибирали лише виходячи з проміжку між соснами.
Село Піски розташоване приблизно в 10 хвилинах їзди на північ від центру Ізюма. Під час окупації росіяни використовували Піски як центральну базу в регіоні, використовуючи кілька промислових комплексів під склади та житло. Місцеві розповідали, що російські солдати ходили селом і вдень, і вночі.
Власниця магазину в Пісках Анна Тихонова розповіла Kyiv Post, що «всі» в селі знали, що окупаційна влада забирає громадян, але російські солдати в формі в Пісках зазвичай не чіпали мирних жителів і «лише трохи грабували». За словами жінки, росіяни розраховувалися українськими гривнями, і гроші ці вони точно вкрали.
Тихонова та інші піщани підкреслили, що необдумане використання російською армією бомб і артилерії проти цивільних споруд, безсумнівно, вбило більше українців, ніж російські слідчі.
Однією із найбільш постраждалих територій Харківської області є центральний район Ізюма, який на початку березня став об’єктом руйнівних авіаційних нальотів, ракетних обстрілів і атак важкої артилерії росіян. Команда репортерів Kyiv Post бачила нерозірвані російські 300-міліметрові ракети на різних локаціях Ізюма: на дитячому баскетбольному майданчику, у дворі банку та на території головного міського кладовища. За словами місцевих мешканців, військових цілей і близько не було у місцях ударів.
Харків, друге за величиною місто України з довоєнним населенням у 1,4 мільйона, не було окуповане росіянами, але протягом багатьох місяців воно щодня піддавалось російським ракетним та артилерійським обстрілам. Ігор Терехов, міський голова, сказав Kyiv Post, що точно визначити кількість загиблих у місті неможливо, але їх «набагато більше, ніж сотні». Навіть початкові заходи з ремонту будинків, підприємств, урядових будівель, шкіл і лікарень, які були пошкоджені під час авіабомбардувань, вибухів на газогонах чи артилерійських обстрілів, коштуватимуть мільярдів доларів, сказав Терехов. За його словами, понад 150 тис. харків’ян стали безхатьками.
У селі Козача Лопань, розташованому приблизно за десять кілометрів від російського кордону, найсильніші удари були завдані в перший день війни, коли російська артилерія шалено обстрілювала автодороги та залізницю, що вела на південь, і будинки на пагорбах з видом на кордон.
Фермерці Валі Мєшниковій нікуди було втікати. Вона показала Kyiv Post будинок без вікон, у якому вона живе з трьома синами. Будинок залишився без електрики, газу та води після російського обстрілу ще 24 лютого. Її сарай не має даху, її сини не мають достатньо їжі, а одна з її корів кульгає після поранення осколком снаряда.
«Але принаймні ми живі… деякі наші сусіди загинули під час обстрілу, і це сталося на кожній вулиці (в Козачій Лопані)… неможливо дізнатися, скільки людей росіяни вбили… і це тільки в нашому селі».
Оригінал англійською тут
