Галина Гілярівна Яблонська – не просто народна артиска України, а справжній феномен сучасної української культури. Навряд чи у світі є актриса, яка прожила на сцені 88 років, за що отримала відзнаку у Книзі Рекордів Гіннесса. Попри свій поважний вік (96 років) Галина Гілярівна веде активну громадську діяльність і пише та цитує вірші. Дев'ять ріків поспіль організовує міжнародний конкурс-проєкт «Шевченко єднає народи», який підтримали в 60 країнах, є президенткою Міжнародної Ліги «Матері і сестри — молоді України» та ідейною засновницею Героїчного театру «Пам'ять». Бесіда з особистістю такого маштабу – це безцінно. Kyiv Post вдалося поспілкуватися з Галиною Гіярівною про наболіле.
- Україна зараз переживає найскладніші часи. Що вам найбільше болить? Хочеться почути ваші думки щодо того, що відбувається.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Сьогодні в Україні іде священна битва. Україна стала центром боротьби між силами світла і темряви. Я вважаю що ця війна – іспит, даний нам небесними силами для прозріння. І весь український народ, і всі, хто нас підтримує, – це воїни світла, за нами істина. На жаль, ціна перемоги дуже висока, гинуть найкращі сини та доньки. Але очевидно, що свобода дістається такими великими жертвами.
Ви були свідком розвитку українського мистецтва після розпаду Радянського Союзу. Чи відчули ви тоді фундаментальні зміни?
Радянська влада дуже добре розуміла значення впливу мистецтва саме на свідомість людей і вміло цим користувалася, постійно нав'язуючи нам комплекс меншовартості. Велика проблема була в тому, що з приходом Незалежності України мистецтво стояло на останньому місці. Я пам'ятаю, тоді говорила Володимиру Яворівському: «Чому ви затверджуєте закони Конституції, в яких немає місця мистецтву та культурі?» На що він відповів: «Ой, Галино Гілярівно, почекайте, дайте поки що економічні проблеми вирішити, а культура почекає». Я тоді відповіла: «Поки ви не піднімете культуру, ніякої економіки не буде». Як бачите, це спрацювало, і не на нашу користь. Я ще пам'ятаю, що в ті часи становлення Незалежної України брала участь в одному засіданні парламентських слухань про проблеми молоді, і там крім мене жодна людина не підняла питання про патріотичне виховання молоді. Вони говорили про роботу, про побутові проблеми, тільки не про культурне виховання. Вважаю, що це велика прогалина, наслідки якої ми пожинаємо і зараз.
- Як ви ставитеся до вислову «Мистецтво поза політикою»?
Я абсолютно з цим не згодна. Уся моя громадська робота була побудована на тому, щоб доносити справжню українську історію, яку ми загубили за радянських часів. Починала я з того, що створила громадську організацію «Ліга матерів України». Ми розкривали сторінки української історії, які утверджували нас як націю та наповнювали почуттям самоповаги замість почуття меншовартості, яке нам постійно нав'язували. Я виступала ще за часів проголошення незалежності України у військових частинах, ліцеях, школах, де розкривала маловідомі сторінки історії. Крути, Карпатська Україна, Олег Ольжич, Олена Теліга – це були мої теми для виступів, на цьому ґрунті й народився Героїчний театр «Пам'ять», у якому я була сценаристом і режисером, де писала сценарії, засновані на реальних подіях. Ми робили вистави, концерти, творчі вечори і їздили по різних містах. Якось один із глядачів залишив відгук, який мені дуже запам'ятався: "Один перегляд вашої вистави замінює десятки лекцій про історію нашої державності, пробуджує національну гордість і любов до нашої багатостраждальної неньки України".
Зараз точаться суперечки щодо української мови, досить багато людей і досі не можуть перейти на державну мову. Що ви думаєте про це?
Я вважаю, що силоміць примушувати переходити на українську мову неправильно, це може спричинити відторгнення. А от мистецтво впливає на підсвідомість, це стає твоїм органічним надбанням. Треба цьому питанню приділяти дуже багато уваги. Можу сказати тільки про себе: в моєму житті був один спусковий момент, коли я перейшла на українську мову. Це було ще за часів радянської влади. Мій син, коли був маленький, ворогував з одним хлопчиком. Я вирішила налагодити ситуацію і знайшовши їхню адресу, пішла до них додому. Абсолютно випадково я потрапила на день народження господині. Побачивши мене у дверях, господиня дуже зраділа і запросила мене за стіл. Мені було дуже незручно, я нікого там не знала, але гості дуже наполягали. За столом усі розмовляли російською, я одна українською. Коли один із гостей мене почав питати: "А что вы так на украинском всегда говорите?", я відповідаю: "Я живу в Україні, працюю в українському театрі, чому я не повинна розмовляти українською мовою?". "Ай, престаньте! Ну посмотрите на историю человечества, сколько народов асимилировалось, ушло в небытие, ну уйдёт и украинский народ в небытие!» – відповів мій співрозмовник.
Після цих слів мені стало дуже погано, прямо фізично, я встала і вийшла. Тоді я чітко зрозуміла: якщо ми всі перейдемо на російську мову, такої держави, як Україна, не буде існувати, і я відчула, як кров відходить від тіла і я падаю в безодню. Мій опонент думав, що поклав мене на лопатки, але навпаки – прокинув у мені ще більшу любов до рідної мови.
Ви маєте дуже багато нагород, грамот, відзнак. Яка з них ваша найулюбленіша?
Найвищою нагородою для мене був випадок, коли у 2019 році на Хрещатику на День незалежності була хода. Я стояла на тротуарі та за всім спостерігала. І раптом троє хлопців, військових, підходять до мене і кажуть: «Галино Гілярівно, ми вас любимо! Ми пам'ятаємо вас і дякуємо за вашу працю!» Для мене ці слова є найвищою нагородою.
За що вам зараз найбільше болить?
Мене дуже хвилює, що Україна зараз як ніколи в історії позбавляється українців. Багато людей виїхало за кордон і не збираються повертатися. Цвіт нації гине на війні, велика кількість музеїв, пам'ятників знищена. Ми в цій війні переможемо, я не сумніваюся, але багато важливої та тяжкої роботи ще попереду. Ось мій вірш – це моя настанова майбутнім поколінням:
Українці всього світу, всюди вас, як того цвіту. Час додому повертати, вас чекає рідна мати. Несете ви розум, славу у чиюсь чужу державу, а країна знемагає, рятувать її благає! Час родину всю зібрати й рідну хату будувати! Щоб могли в ній вільно жити ми самі і наші діти, щоб від неньки не тікали, щастя-долі не шукали десь далеко за горами, ідучи слідом за вами. Вороги в нас хазяйнують, рідні діти десь мандрують. Велетенські свої сили по світах розпорошили. Лиш з'єднавши всі зусилля, подолаємо свавілля і заможну й величаву зведемо свою державу. Українці, не вагайтесь і додому повертайтесь!
Якій проєкт для вас важливо втілити в життя?
Моя мета, щоб через мистецтво формувати національно-патріотичну свідомість українців. Мені би дуже хотілося, щоб мій патріотичний театр «Пам'ять» продовжував жити. Ми маємо більш як 20 вистав на історичну тематику, які підіймають героїчний дух та розкривають маловідомі сторінки історії України. Як влучно сказав Ґарсія Лорка на цю тему : «Театр – це один із найдієвіших інструментів у будівництві країни, суспільства, де як у вищій інстанції вирішуються найважливіші питання і проблеми нації».
