Епоха Кучми: від інавгурації 1994 року до кінця каденції

Постать другого президента України Леоніда Кучми доволі неоднозначна. За його правління були як позитивні зрушення у сфері економіки, так й "касетний скандал" та вбивство Гонгадзе. Але щоб там не було "епоха Кучми" – це ледь не половина новітньої історії України.

Президент Леонід Кучма: від двомовності до курсу на Європу

Леонід Кучма зайняв посаду президента України після того, як свою каденцію закінчив Леонід Кравчук. Їх протистояння на виборах 1994 року було доволі жорстким, а до влади він прийшов на проросійських гаслах, зокрема, пообіцяв запровадити в Україні двомовність. Кучма єдиний з президентів України, який перебував на посаді дві каденції поспіль – з 1994 по 2004 рік. 

Кучма прийшов у політику як фігура, до якої на початках були дуже прихильні у Москві. Саме у час його першого терміну було проведено низку економічних реформ, які тепер визначають сучасне обличчя української держави. Від людини з типово радянським мисленням та прем’єр-міністра, котрий у 1993-му розгублено мимрив "скажіть мені, яку країну треба будувати, і я буду будувати" він виріс в україноцентричного президента з курсом на євроінтеграцію, який запевняв всіх і кожного, що "Україна – не Росія".

Саме Леонід Данилович у 2004 році не дав тодішньому прем'єр-міністру Януковичу розігнати Помаранчеву революцію силовими методами, сказавши: "Поки я президент, танків на вулицях Києва не буде".

Попри  те, що коли відбувалася інавгурація Леоніда Кучми, всі очікували на те, що він стане "українським Лукашенком", як голова держави він доклав достатньо багато зусиль для добробуту України.

Перша каденція Кучми: перемоги та поразки

Вже на другий рік своєї каденції Кучма дуже активно конфліктував з головою Верховної Ради Олександром Морозом. Він прагнув покласти край обранню обласних голів на прямих виборах, бо ті починали концентрувати владу у своїх руках. Фактично, йшлося не про правила обрання губернаторів, а про остаточну ліквідацію радянської моделі державності в Україні. Це було вкрай важливо зробити перед ухваленням Конституції, а також для того, щоб послабити домінуючий вплив відродженої Компартії на місцях.

Конфлікт між двома гілками влади завершився мирним конституційним договором від 8 червня 1995 року. Це свідчить про неабиякі переговорні здібності Кучми та про те, що за потреби він міг домовитися, зокрема, й з лівими силами у парламенті, як-от комуністи та соціалісти на чолі з Морозом.

Також через два роки, у 1997 році вдалося завершилися надскладні переговори з Росією щодо поділу Чорноморського флоту. Це обговорення тривало понад п'ять років, й мало хто знає що торги росіян починалися зі ста, а потім 50 років, і врешті в міждержавних угодах щодо Чорноморського флоту було зафіксовано, що кораблі та інфраструктура, які відійшли Росії, залишаться на нашій території лише на 20 років – до 2017-го (згодом "Харківські угоди", укладені вже за Януковича, пролонгували цей термін). Підписаний Договір про дружбу, стратегічне партнерство і співробітництво між Україною та Росією багато значив на той час, хоча з часом все ж виявився пустим папірцем не вартим своїх зусиль.

Щодо так званого "великого договору" з РФ, який тоді розглядати як пакт про ненапад, то його підписання роками гальмувала не лише невизначеність із флотом, а й небажання російської сторони демаркувати кордон. Росію не влаштовувала адміністративна межа, зафіксована між колишніми республіками СРСР на момент його розпаду, тобто вже тоді держава-агресор не хотіла визнавати кордони 1991 року. Найзапеклішим питанням звісно була точка розмежування у Керченській протоці.

"Розмови про цей договір велися дуже довго. Він лежав буквально мертвим роками, бо сторони не сходилися по декількох питаннях", – згадує про справи того часу Роман Безсмертний. Проте, він стверджує, що Кучма тоді займав жорстку позицію, відстоюючи український інтерес.

В 1997 році підписати цей важливий документ до Києва приїхав сам Борис Єльцин. На пресконференції в Маріїнському палаці він сказав фразу, яка пізніше стала мемом: "Щоранку прокидаюся і думаю: а як там Україна? Що я можу зробити для України?". Вже у 1999 році Єльцин передав владу на той час непримітному прем’єр-міністру Путіну. Вочевидь, той теж регулярно прокидався "з думкою про Україну", але вже з іншою. Тож як тільки стало зрозуміло, що Україна не збирається заглядати в рот своєму "старшому брату" та слухати його поради в хід пішов сценарій дискредитації. Йдеться про вбивство редактора "Української правди" Георгія Гонгадзе, замовників вбивства якого так і не знайшли, але відповідальність за нього поклали на Леоніда Кучму.

Друга каденція: "Касетний скандал" та ізоляція від Європи

На президентських виборах 1999 року Кучма переміг вже як прозахідний президент, адже його конкурентом був лідер Комуністичної партії Петро Симоненко. Експерти в один голос наголошували, що здобути перемогу в другому турі виборів йому допоміг вдало розіграний сценарій, що раніше спрацював на російських виборах. Він був розрахований на контраст через представлення двох кандидатур: конструктивного, в міру прозахідного президента проти комуністичної загрози, проти реваншу минулих "здобутків". Звісно ж, люди обрали першого кандидата, Кучму.

У вересні 2000 року загадково зник відомий опозиційно налаштований журналіст Георгій Гонгадзе. 28 листопада того ж року Олександр Мороз з парламентської трибуни оприлюднив аудіозапис однієї розмови. На ньому була розмова, яка нібито відбувалась між Леонідом Кучмою, головою його адміністрації Володимиром Литвином та тодішнім міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком. Обговорення діяльності Гонгадзе та питання як з ним бути, мало свідчити про причетність цих посадовців спочатку до його зникнення за загадкових обставин, а потім й до вбивства.

Варто нагадати що за каденції Леоніда Кучми й до, і після цього траплялися резонансні нерозслідувані вбивства журналістів – зокрема, одесита Бориса Дерев’янка та Ігоря Александрова з Донеччини. Однак ця інформація про "плівки Мельниченка" спричинила вибух невдоволеності в суспільстві, що призвів до початку масових акцій протесту, головною вимогою яких стала відставка Кучми.

Втихомирити протестувальників вдалося лише 1 березня 2001 року, одразу після ліквідації їхнього наметового містечка. Не обійшлось й без жорстоких сутичок між демонстрантами та міліцією, а також масових арештів активістів після акції 9 березня того ж року.

Так званий "Касетний скандал" містив не тільки запис розмови про Гонгадзе й тому мав наслідки для Леоніда Кучми й у зовнішньополітичному контексті. В деяких записах йшлося про те, що за участю і з санкцією Леоніда Кучми здійснювалося постачання українських систем радіотехнічної розвідки до Іраку. Доказів цього не було знайдено, але фактично це не завадило Кучмі опинитися в міжнародній ізоляції. Її символом стала безпрецедентна зміна розсадки учасників Празького саміту НАТО, що відбувся у листопаді 2002 року, – їх розсадили за французьким, а не англійським алфавітом, аби Кучма не був сусідом прем’єра Великої Британії та президента США.

Холодні та напружені стосунки з західними партнерами підштовхнули Леоніда Кучму до участі у східному інтеграційному утворенні – Єдиному економічному просторі, який мав реалізовуватись як проєкт економічної інтеграції трьох держав СНД — Росії, Казахстану та Білорусі. Про наміри його створення було оголошено у лютому 2003 року. 

Втім, відносини з Росією у цей час теж не були надто теплими: адже восени 2003 року активно точилися суперечки про належність острова Коса Тузла та, відповідно, кордону між двома державами у Керченській протоці. Тож шукати вдалого партнерства та простих політичних рішень в той час було доволі складно.

Українці ж знов почати виходити на антивладні масові акції протесту, які розгорілися з новою силою після парламентських виборів 2002 року. Лідерами акцій "Повстань, Україно!" були керівники опозиційних фракцій Ради – Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Петро Симоненко та Олександр Мороз.

Тож центр політичного життя країни м'яко перемістився до парламенту, де на той час сформувалася сильна та структурована опозиція, серед якої також перебувало одразу кілька потенційних кандидатів у президенти.

Кінець каденції та прихід до влади Віктора Ющенка

Президент України Леонід Кучма 24 серпня 2002 року у телезверненні до народу висунув ідею внесення змін до Конституції, які радикально підвищували роль парламенту та прем’єр-міністра у політичній системі країни. Експерти зазначали що це був стратегічний хід, завдяки якому Кучма планував зберегти свій плив на політичні процеси в країні після того, як новий президент прийде до влади. 

Авторство цієї геніальної "політреформи" приписувалося тодішньому голові адміністрації президента Віктору Медведчуку. Варто зазначити що вона стала предметом бурхливих дискусій у Верховній Раді України на найближчі півтора року. Під час цих обговорень висувати ідеї про запровадження двопалатного парламенту, обрання президента у Верховній Раді та багато чого іншого. Однак у кінцевому підсумку під час голосування у квітні 2004 року парламент не добрав шість голосів до остаточного внесення змін до Конституції.

Леонід Кучма ще за кілька місяців до проведення виборів у 2004 році однозначно заявив, що не збирається знов балотуватися в президенти. Хоча така можливість у нього була завдяки суперечливому рішенню Конституційного суду, який постановив що Кучма виконував президентські повноваження не вдруге, а вперше. Прецендент утворився через те, що Конституція України була ухвалена і набула чинності рішенням Верховної Ради України 28 червня 1996 року, а перша каденція Кучми була розпочата в липні 1994 року. 

"Я хочу подивитися на Україну без Кучми разом з вами", – заявив Кучма журналістам напередодні виборів у червні 2004 року.

Тоді він підтримував чинного прем’єр-міністра України Віктора Януковича. Однак коли у Києві почалися масові протести через фальсифікацію другого туру виборів, він не лише не застосував силу проти демонстрантів, але й погодився на участь у залагодженні кризи міжнародних посередників. Завдяки цьому вдалося уникнути кровопролиття та домогтися справедливої передачі влади президентові Віктору Ющенку 23 січня 2005 року. Це стало початком зовсім іншої нової епохи.