Іловайськ, російське вторгнення: як це було. Спогади того, хто вийшов з оточення

29 серпня в Україні відзначається День пам’яті захисників України. Саме цю дату призначили пам'ятним днем, щоб вшанувати пам'ять про захисників України, які загинули під час одного з найтрагічніших епізодів російсько-української війни до повномасштабного вторгнення – саме цього дня в 2014 році відбувався вихід українських воїнів з оточення під Іловайськом. Напередодні 29 серпня Kyiv Post зустрівся з одним з очевидців цієї трагедії, Костянтином Горбачовим, який зміг тоді вийти з оточення. 

Костянтин Горбачов – наразі полковник, доцент Національного університету оборони. 10 років тому, влітку 2014 року, він, тоді майор, був одним із перших розробників розвідувальних безпілотних систем, брав участь у Іловайській операції.

Українські добровольчі батальйони та армія успішно громили проросійських сепаратистів на Донбасі, якими командували перевдягнені російські офіцери, а часто в їхніх лавах були самі російські армійці зі зрізаними погонами. Росія накачувала бойовиків зброєю, передала їм навіть зенітні комплекси БУК, один із яких збив Боїнг 777 Малайзійських авіаліній 17 липня 2014 року.

Та це не допомагало, і українські сили впевнено стискали кільце навколо Донецька. Запеклі бої в серпні розгорілися за місто Іловайськ – ключовий залізничний вузол під Донецьком, без якого столиця Донбасу швидко втратила би змогу чинити опір. 

В середині серпня стало ясно – Іловайськ буде взято, і тоді Росія зважилася на пряме відкрите вторгнення своїми регулярними військами, які, маючи перевагу над українскими силами, взяли їх в оточення. Незважаючи на обіцянку випустити так званим «зеленим коридором», розстріляли більшість із тих, хто намагпвся вирватися з кільця. Україна втратила тоді майже 400 людей загиблими і зниклими безвісти  і понад 300 – полоненими, Росія – кілька десятків загиблими і кілька десятків полоненими. Також у боях загинули більше 200 проросійських бойовиків і кілька десятків цивільних мешканців.

Більш ніж 400 українським бійцям вдалося вирватися з оточення, навіть пораненими. Один із них – наш сьогоднішній співрозмовник.  Його свідчення – жива історія одного з найдраматичніших і найжорстокіших моментів російсько-української війни, яка триває вже більше 10 років.

Як ви опинилися в Іловайську?

Прямо з початку АТО у 2014 році росіяни самі стали пробувати використовувати безпілотні системи. У нас тоді взагалі нічого не було. Треба було відповідати на виклики. Я почав займатись створенням розвідувальних безпілотних систем, ми були одними з перших, і починати треба було з нуля. Так, на початку липня на маленькому аеродромі в Ювілейному зібрали усіх, хто займався цим як на аматорському (моделісти, планеристи тощо), так і на професійному рівні – представники конструкторських бюро авіаційних інститутів. В деяких були непогані базові розробки. Ми розглянули біля 20 моделей і зупинилися на парі пропозицій. Розпочалась підготовка першої групи безпілотної розвідки. Ми вчились пілотувати та обслуговувати наші перші безпілотники, але вже 15 серпня ми отримали наказ на висування в зону бойових дій, як потім з’ясувалось – під Іловайськ. Я відібрав двох найкращих офіцерів, найкращих, які могли ефективно виконувати повітряну розвідку – майора Андрія Гладкова та капітана Олександра Світличного. Це було непросто – запускали «крила» ми з руки, а от посадка була як в літака – прямо на траву.

Які були ваші перші завдання в Іловайську?

По місту та на підступах до нього ми вели повітряну розвідку та виявляли місця розташування противника – техніку, вогневі точки тощо. Це також були і російські пересувні гаубиці та міномети.  В місті сепаратисти організували розвідку – цивільні особи на скутерах, яким ми нічого не могли пред’явити, але вони фіксували пересування наших військ. Довести їхню причетність до сепаратистів було важко, але ми виявили певну закономірність в їхніх пересуваннях. Всі скутери під’їжджали у визначений час до одного і того ж будинку в приватному секторі. Ми почали поступово знижувати висоту ведення розвідки  – 500 метрів, 400 метрів, 300 метрів висоти, 200 метрів, і на 100 метрах нам вдалось «зазирнути» у подвір’я будинку. А там, під навісом, був БРДМ і військовий КАМАЗ, з купою ящиків. Зрозуміло, що то було не тільки місце координації розвідки, а штаб одного з сепаратистських загонів. І тоді, по ідентифікованій за нашими даними цілі, було нанесене вогневе ураження  – причому артилеристи поклали 152-мм снаряди так, що сусідні приватні будинки лишились практично неушкодженими. Крім техніки, було знищено біля 30 одиниць особового складу, як росіян, так і місцевих сепаратистів. Це був наш перший успіх.

Коли ви дізналися, що російська регулярна армія вдирається до України?

Прямо на наступний день, 23 серпня. В Києві в це ніхто не вірив, але тут вже всі знали. Про це доповідали офіцери з інших секторів, крім того, про це повідомляли місцеві мешканці, які почали сунути дорогами на захід. Ми отримали завдання виїхати на Амвросіївку, до батальйону «Прикарпаття» і вести розвідку російських колон, які просувалися. Але коли ми приїхали, то побачили лише покинутий блокпост і техніку – батальйон «Прикарпаття» просто дезертирував. Ми зайняли блокпост, тобто встали на нього самі. В цей час російські колони вже заходили в Україну. Їх було як мінімум три батальйонно-тактичні групи – ціла бригада. Спершу ми техніки не побачили – лише сліди від гусениць на полях, на асфальті, а самої техніки немає. Потім ми зрозуміли, що вони ховаються у лісосмугах, тобто посадках. Батальйонна група буквально заїжджає в посадку, закривається гілками зрізаними з дерев, і їх не видно. Дуже ефективно. 

Які це були війська?

Десантники. Вже 24 серпня ми помітили, що характер обстрілів суттєво змінився. Раніше десь там попрацює міномет або гармата, а потім одразу декілька батарей, або вогневими взводами, зі зміною позицій, і тривалість 3-4 години. Ми продовжували вести розвідку і координували роботу артилеристів. Але 26 серпня наша базова станція потрапила під обстріл і була знищена. Після цього ми фактично стали піхотою та виконували завдання охорони командного пункту Хомчака. Чергували разом зі спецназом та змінювалися кожні 4 години.

Як ви оцінюєте його роботу?

Скажу чесно – без нього все закінчилося б значно гірше. Штаб та командувач постійно координували роботу, не спали практично ніколи. Спокій, врівноваженість та зважені рішення Хомчака, які він приймав, дуже позитивно впливали на офіцерів та солдатів.

Коли стало ясно, що росіяни беруть Іловайськ в оточення?

Я не хочу звинувачувати когось одного. Обстановка була така, що в Києві не вірили, що кордон переходить справді російська регулярна армія. Ми-то вже 24-го розуміли, що сили, які зайшли, дуже значні і переважають нас. 25 серпня були перші бої з росіянами на блокпосту 3906. Ми бачили, як під час руху з боку Амвросіївки  одна з декількох російських батальйонних тактичних груп заблукала й колона замість Кутейникового повернула на Іловайськ, прямо на наш блокпост 3906. У нас там була одна протитанкова гармата «Рапіра» і група бійців. Командир доповідає, що на нього колона пре, а в ного одна гармата . І вони відкрили вогонь та першим же пострілом знищили дві МТЛБ десантних – їх буквально прошило наскрізь, решта колони зупинилась і десант став розбігатись. Потім під’їхав взятий нами як трофей російський танк Т-72Б3, і ми цю колону розбили.  Ще дві наші БМП виїхали на колону росіян, зав’язався серйозний бій. В цей день в нас були перші полонені, оті самі псковські десантники, та перші трофеї. До речі, в той день декілька трофеїв принесли на командний пункт, і мені дістався автомат АК-74М з розтрощеним прикладом та розбитою оптикою ПСО-1. З цією зброєю я й виходив з оточення.

Як приймалося рішення виходити з оточення?

Коли Іловайськ було оточено, в Києві домовилися з росіянами про так званий «зелений коридор». Але самі ми в це не вірили, хоч багатьом і дуже хотілось. Було розуміння  – не для того нас оточили, щоб просто так випускати. Бойової техніки на той час вже було небагато, її поділили на дві колони і сформували два напрямки прориву. Командувач дав чітку вказівку на нараді – виходимо зі зброєю, з боєм.

А з ким були домовленості про коридор?

З російською бригадою, яка нас блокувала. Вони перші вийшли на нас, їм треба було обміняти якогось важливого пораненого офіцера їхнього, який потрапив до нас у полон. В нас ще було 12 солдатів їхніх, але вони не просили за солдатів, ї потрібен був один конкретний кадр. Так і зав’язалися перемовини. Ідея була така – ми грузимо їхніх полонених та поранених у КАМАЗ із червоним хрестом, який повинен іти в голові колони, вони зустрічають, забирають їх, а нас проводять через своє кільце. Але ми не знали, що цих кілець було фактично два. І всі обіцянки нічого не варті. Чим ближче було до початку виходу, тим більше росіяни висували додаткових вимог, наприклад, давайте ви будете виходили в інший час, в іншому порядку, а потім взагалі без зброї, без техніки. Стало ясно, що нас водять за носа. До речі, першим, що знищили росіяни під час нашого виходу, був саме той КАМАЗ із великим червоним хрестом, у якому були їхні ж поранені солдати.

Як виходили?

Зранку 29 серпня ми виступили. Бойової техніки, як я казав, було мало. Вона була сформована у бронегрупи, які повинні були рухатись в голові кожної з двох колон та вступати в бій для забезпечення просування. А далі йшли автобуси, цивільні авто, якісь буси – ну, вони не витримували нічого, броні не мали. Наша колона рухалася в бік Агрономічного. Перше кільце ми пройшли, а друга колона, яка йшла в бік Червоносельського, майже одразу вступила в бій з росіянами та сепаратистами на першому кільці. Моя група рухалась у двох автомобілях «УаЗ». Нас було четверо – двоє в одну машину, двоє – в іншу. Фактично, поділилися  на живих і мертвих. Коли наша колонна наблизилась до хутора Горбатенко, ми виїхали на ділянку дороги прямо перед вогневими позиціями гаубичного дивізіону російських десантників, які одразу почали нас розстрілювати зі стрілецької зброї та гранатометів. Пілот групи, капітан Олександр Світличний і технік, майор Андрій Гладков загинули в своїй машині. Водія  нашого авто солдата Івана Маклакова одразу поранило, а потім буквально за лічені секунди всіх дістали російські кулі. Мені автоматною чергою по грудях знесло всю розрузку з бронежилета – радіостанцію, ліхтар і все інше. На щастя, перед виходом я натрапив на розгромлену санітарну машину і  набрав звідти перев’язувального матеріалу та шприців зі знеболювальним. Це в подальшому нас врятувало. Ми всі в машині розуміли, що якщо не допомогти водію, нам кінець. Я перев’язував йому руку та стегно, накладав джгути, бо турнікетів тоді не було, дякувати Богу і вколотому мною протишоковому знеболювальному, він не знепртоинів, і, хоча і отримав дві кулі, затиснув педаль газу і однією рукою вивіз нас із того «стрілецького тиру» по просілковій дорозі. 

Як ви вийшли за межі другого кільця?

Ми виїхали на інший бік хутора Горбатенка, і я перевантажив поранених до машини командира батальйону «Дніпро» Юрія Берези. Вони поїхали, я залишився. Масштаб катастрофи тоді ще ніхто не розумів, бо зв’язку не було. В Горбатенку я зустрівся з хлопцями з батальйону Миротворець. Я зорієнтувався і намітив два можливих напрямки виходу з оточення. Ми почали спільний рух, але буквально одразу потрапили під обстріл і в подальшому розділилися на групи. Я виходив з одним хлопцем, колишнім оперуповноваженим. Крутий. Ми одразу домовились, що в полон ми не здаємось, підготували по гранаті, якщо що…

По посадках йти не можна було, ми б тоді точно в полон потрапили, бо росіяни самі по посадках сиділи. Тож ми два дні йшли по соняшникових і кукурудзяних полях. Логіка була така – ширина поля – 700-800 метрів, від лісосмуги до лісосмуги, іноді більше, а максимальна дальність точного пострілу з автомата Калашникова – 300-350 метрів, тож посеред поля нас може ніхто і не помітить у високих соняшниках та кукурудзі, а якщо й почують, то одразу не дістануть. Йшли два дні, без їжі, а головне без води, харчувались лише соняшником. У мене тепер кожне літо присмак цього соняшника у роті стоїть. Полегшення було, коли вночі дістались річки Кальміус, вода з неї була найсмачнішою, яку я пив у житті. Вдень йшли, вночі – по черзі спали. Декілька  разів нас обстрілювали, хаотично, незрозуміло хто – чи то росіяни, чи то інші наші, які виходили… Головне – в полон ми не потрапили, зброю свою не кинули, вийшли зі зброєю.

Що було потім?

Нас після виходу спрямували на колону, яка збирала тіла загиблих. Ми побачили цю величезну колону, скільки серед них машин з тілами, і я зрозумів, який масштаб  катастрофи. Потім вже прилетіли гелікоптери, і один з них забрав нас у шпиталь у Дніпрі.  А з хлопцем, з яким ми виходили, ми до сих пір дуже тепло дружимо, хоча і пройшло вже 10 років.