Світлана Животова сильно плакала, сідаючи в мікроавтобус, що прямував до Києва, а її син був втішений. Сімнадцятирічний Ілля Животов нарешті вивіз свою матір із розорених війною, окупованих Росією територій після шести місяців пекла, і вирушати в останній відрізок їхнього довгого шляху до свободи було величезним полегшенням для хлопця.
Це був важкий час, особливо для Світлани. Вона залишалася в Маріуполі, коли на початку лютого її син поїхав до Харкова, де навчався у Кадетському корпусі, описуваного в Instagram як державний інтернат з посиленою військово-фізичною підготовкою. Світлана була одна, коли почалася війна.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Доленосного ранку 24 лютого, в день вторгнення, студентів кадетського корпусу розбудив о 5:30 ранку дзвінок командира. Ілля запитав його про ситуацію в Маріуполі. В обох містах день почався з обстрілів околиць міста. Вслід за обстрілами розпочалися запеклі бої. Курсанти-кадети, як і всі українські військові, були приведені у стан повної боєготовності.
Ілля опинився у незбагненній ситуації: мати і син потерпають одночасно від російських обстрілів у містах, розташованих на відстані 400 кілометрів одне від одного. Ілля дуже переживав за маму.
«У Маріуполі все дуже швидко зникло. Їжа, світло, газ, вода – нічого не було. Були вуличні бої. Російські війська обстрілювали місто не те що щодня, а, мабуть, щохвилини, — машинально Ілля спочатку описав ситуацію матері і пояснив, що ситуація в обохміста була на початку війни майже однаковою, — Харків також обстрілювали щодня. У місті навіть точилися бої. Але наші військові відбили всі атаки».
Наступні півроку Ілля прожив на Харківщині у батьків друга-кадета. Він пояснив, що на початку вторгнення російський літак скинув бомбу на школу у селі неподалік. «Це було вночі. Найчастіше росіяни били по будинках і школах вночі. Близько двох місяців тому «Іскандери» влучили в електропідстанцію. А в серпні три ракети вилетіли з російського Бєлгорода і влучили о першій годині ночі у завод, де виробляли скло».
Проте життя матері Іллі в ці довгі воєнні півроку було куди важчим. Мама розповіла йому, як російський літак скинув бомбу на їхній будинком, яка розірвалася лише за декілька метрів.
«Росіяни зруйнували будинок. Ракета влучила в будинок навпроти, і наш будинок перетворився на уламки. Зруйнувало дах, стіни, стелю, всі вікна повилітали». Жінка працювала кухарем у торговому центрі «Порт-Сіті», і тепер їй довелося готувати їжу, яку вони «приберегли на чорний день», на вогнищі, яке розпалювали з того, що вона знаходила серед руїн.
Світлана виїхала з Маріуполя 16 березня. Вона не мала жодного зв’язку з близькими майже два місяці. «Мою маму вивезли в Крим, але через місяць вона повернулася в Маріуполь, тому що в Криму було нестерпно: там до українців ставляться як до сміття».
Вона вирішила повернутися додому і жити в квартирі сестри, «тільки вікна там повилітали», – каже Ілля.
Юнак в той час підтримував зв’язок із матір’ю через WhatsApp та Viber:
«Їй було дуже страшно, і я теж дуже хвилювався за неї. У місті майже нічого не було. Їжа була дуже дорогою, і якість її була поганою. Містом їздили російські військові. Води та світла не було майже ніде. Скрізь стояли величезні черги: за гуманітарною допомогою або на автобус.
«Вони спали в одязі, бо було холодно. Над головами постійно літали літаки. Щохвилини лунали вибухи. Навіть до джерела ходили по воду під обстрілами».
«Кадирівці ходили скрізь по будинках, вибивали двері і грабували все цінне. Якщо щось підозріле знаходили, наприклад, прапор чи форму, то людей везли в Новоазовськ, де арештовані повинні були у новооблаштованій там в’язниці проходити фільтрацію».
Ілля додав: «Близько місяця тому росіяни облаштували свої артилерійські позиції на сусідній вулиці. Вулицю просто стерли з лиця землі. Там загинув мій друг з родиною».
Нарешті Світлана вирішила вибиратися з цього пекла. Це був важкий процес. Для виїзду з окупованого міста у вільну Україну їй потрібні були документи. Їй довелося пройти через «фільтрацію» – російський евфемізм для прискіпливої перевірки та допиту, отримати купу перепусток і залишити все, що вона накопичила за життя.
Довгий час взагалі не було можливості виїхати. Росіяни не випускали нікого, або перевізники піднімали ціну до понад 1000 доларів за три з половиною години їзди до Запоріжжя. Ілля пояснює, що ці перевізники перевозять людей заради прибутку.
«Немає волонтерів, які везуть в Україну. Є російські волонтери, які можуть вивезти в Росію, і російські військові на блокпостах беруть гроші за те, що швидше пропустять. Якби мама і всі, хто був тоді в автобусі, не заплатили, вони б простояли в черзі кілька днів».
Світлана все видалила з телефону, щоб про Іллю не дізналися. Оскільки він курсант, військовий, боялися, що росіяни можуть про це дізнатись. Однак жінка пройшла фільтрацію без особливих проблем. Як зрозумів Ілля, до жінок ставилися більш «м’яко», в той час, як чоловіків перевіряли дуже прискіпливо.
На блокпосту у Василівці стояли і росіяни, і кадирівці. За словами Світлани, кадирівці були як тварини, нишпорили всюди, копирсались у кожній сумці чи валізі, але її перевіряв молодий російський солдат, який вів себе не настільки грубо.
Нарешті в суботу, 13 серпня, його мати виїхала з Маріуполя. Після шести виснажливих місяців розлуки Ілля возз’єднався зі своєю матір’ю та племінницею в Запоріжжі, місті, яке привернуло до себе світову увагу через протистояння на найбільшій у Європі атомній електростанції. Російські війська захопили ядерний комплекс ще у березні і наразі намагаються підключити станцію до російської енергосистеми.
Ілля з мамою твердо налаштовані покинути небезпечну територію. Ілля пояснив: вся Європа налякана тим, що відбувається на ЗАЕС. Він вважає окупацію ЗАЕС ще одним неспростовним свідченням того, що Росія є терористичною державою, що вона готує провокації на станції. «Там розміщено зброю і солдатів. Це дуже тривожно».
Він вважає, що аварія на АЕС, на жаль, можлива, оскільки практика показала, що Росія здатна й не на таке. Згідно експертної оцінки радника міністра екології України Лани Тарапакіної аварія на Запорізькій АЕС мала б у 10 разів більш руйнівні наслідки, ніж аварія на Чорнобильській АЕС 1986 року.
«Ми не хочемо Росії. До них ми жили добре, а коли вони прийшли, стало жахливо. Ми не хочемо бути рабами, як жителі Росії, які навіть слова не можуть сказати. Ми народилися в Україні, у своїй державі. Чому якийсь дідусь із бункера вважає, що нам потрібна його допомога? Краще б він навів лад у власній країні», – каже хлопець.
Тепер Світлана щаслива. Від тисячі до тисячі вісімсот біженців з окупованої території України того дня врятувалися з російського полону, і вона була однією з врятованих. Вона плакала біля мікроавтобуса, який канадська гуманітарна організація H.U.G.S. безкоштовно доправила до Києва, тому що вона нарешті вибралася з ворожої окупації, нарешті повернулася на підконтрольну Україні територію. Окупація дуже виснажила жінку, перенесені поневіряння відобразились на її здоров’ї: зараз вона хвора на рак. Проте син дивиться на маму з такою любов’ю. Через півроку вони знову разом і збираються зустрітися зі старими друзями.
Оригінал англійською тут
