НЕВИГАДАНІ ІСТОРІЇ. БОГДАН ОСАДЧУК

Серпневий Осадчук

Не можу повірити, що йому в теперішньому серпні вже 102 роки! У 2005 році, коли йому було 85, я написав: “Якби ви побачили його, посиділи і поговорили з ним у якомусь берлінському (чи паризькому, чи якомусь іншому) ресторані, ви б не повірили, що ця людина має такий вік”. Ще у 1995 році він познайомив мене з Венецією, куди ми разом приїхали потягом з Мюнхена. Йому було 75, але він вразив мене своєю енергією. Мені здавалося, що він вічний. Та у природи свої закони. Він пішов із життя у жовтні 2011 року.

Йдеться про Богдана Осадчука – публіциста і науковця, який зʼявився на світ 1 серпня 1920 року в містечку Коломия. Властивість єднатися, порозумітися не лише зі “своїми”, а й з “іншими”, яка так яскраво виявиться в Осадчука згодом, генетично була закладена в мультинаціональній Коломиї. Це на все життя дало йому своєрідне «щеплення» від націоналізму й шовінізму, які він ненавидів і не приймав до кінця своїх днів.

Батьки (тато був з українських селян, мати – українсько-словацького походження, греко-католичка) виїхали з Коломиї. У десятирічному віці Богдан опинився у Центральній Польщі.

Полонізуючи Галичину й Волинь, польська влада переводила українських учителів углиб Польщі, а на місця, що вивільнялися, скеровувала тих, хто не володів українською. Через українське походження й ліві погляди (входив до Компартії Західної України) батька перевели в село Бошчинек у повіті Піньчув. Згодом школу перенесли до села Пшибенице. Тут Осадчук виростав, як він сам потім згадував, «в оточенні польських селян». Звідси абсолютне володіння польською мовою (а в родині завжди спілкувались українською).

Богдана віддають у державну гімназію містечка Піньчув. Незадовго до закінчення навчання його виключили. Причиною був захист зацькованого антисемітами учня-єврея. Він їде до Кракова і закінчує курс навчання в тамтешньому філіалі української гімназії в Ярославі. Він опанував німецьку мову, оскільки в гімназії, за його словами, була дуже хороша ґерманістка. Трьома мовами (українською, польською, німецькою) він писав і говорив вільно.

Після змови Гітлера та Сталіна СРСР ввів свої війська на територію ІІ Речі Посполитої. Батько Осадчука отримав роботу перекладача для німецького управління при цукрозаводі в місті Казімежа-Велька, а потім родина переїхала в місто Бусько-Здруй. Ось тоді Осадчук, зіткнувшись із представниками радянської репатріаційної місії, став переконаним антикомуністом.

Писати він почав у 18 років. Першу статтю він опублікував у львівському тижневику «Батьківщина» під псевдонімом Хомич (дівоче прізвище матері). Оселившись у 1940 році в місті Хелм, він під цим же псевдонімом регулярно друкувався в газеті «Краківські вісті». Так почалася для нього журналістика.

Осадчук приятелював і співпрацював з майбутнім патріархом Київським і Всієї України Української автокефальної православної церкви Мстиславом. Його звали Степан Скрипник і він був племінником Симона Петлюри. І саме петлюрівці, які після поразки УНР опинилися в Польщі, вирішальним чином вплинули на Осадчука. Ці люди з Києва, Харкова, Одеси,  Полтави, Житомира та українського півдня сформували в нього, галичанина,  загальноукраїнську свідомість, як він сам казав, «тугу за Великою Україною, не малою – львівською, галицькою». Отже, його інтелектуальне формування почалося з усвідомленої  симпатії до єдиної політичної  нації – українців, не поділених  на «східняків» та «західняків». Осадчук не став ані бандерівцем, ані мельниківцем, тобто не був членом жодної з ворогуючих фракцій Організації українських націоналістів (ОУН).

Натомість він став студентом одразу двох українських вищих навчальних закладів – Празького вільного університету і Високої школи політичних наук у місті Подебради. Колишній громадянин поглинутої Гітлером і Сталіним ІІ-ї Речі Посполитої, Осадчук відмовився приймати громадянство нацистського Третього Райху. Це було небезпечно, але врятувало від мобілізації у Вермахт. Один із петлюрівських еміґрантів порадив сховатися від війни у німецькій столиці (згідно з приказкою, що найтемніше місце – під ліхтарем).

Осадчук поїхав до Берліна, став студентом університету Фрідріха-Вільгельма. Від кінця 1941 року і до кінця життя Осадчук мешкав у Берліні. Недаремно один дослідник назвав його «українським космополітом з берлінською адресою». У Берліні я неодноразово зустрічався з ним та його дружиною Пані Іреною. Бував я у них вдома.

Під час навчання Богдан Осадчук спеціалізувався на історії та політиці балканських країн у професора Альбрехта Гаусгофера (до слова, сина родоначальника геополітики Карла Гаусгофера). Колеґами Осадчука по навчанню були Іван Лисяк-Рудницький (згодом відомий історик, політолог, один із засновників Канадійського інституту українських студій), Омелян Пріцак (пізніше знаний орієнтолог, фахівець із багатьох рідкісних мов і перший директор Українського наукового інституту Гарвардського університету) та деякі інші відомі особи.

Під час війни Осадчук друкувався в газетах «Краківські вісті», «Український вісник» (Берлін), «Волинь» (Рівне), підтримував зв’язки з польським підпіллям. У перші повоєнні роки співпрацював з варшавською газетою «Kurier Codzienny», з газетою “Die Neue Zeitung”, що виходила в американському секторі Берліна. На початку 1950 року за допомогою американців Осадчук і його дружина остаточно стали берлінцями, точніше оселились у Західному Берліні.

Поступово Богдан Осадчук перетворився на постійного й авторитетного публіциста німецької та швейцарської преси. Можна лише дивуватися колосальній енергії і працездатності Осадчука, котрий писав для берлінської ліберальної щоденної газети «Der Tagesspiegel», для мюнхенської «Münchener Merkur», для щоденних «Stuttgarter Nachrichten» і «Kölner Stadtanzeiger».

Для двох швейцарських часописів він працював як офіційний кореспондент – для «Baseler Nationalzeitung» (як берлінський дописувач) і для «Neue Zürcher Zeitung» (тут він із 1956 року був постійним коментатором подій у східноєвропейських комуністичних країнах і писав під псевдом «ok.» – «Korab-Osadczuk») та ін. Його остання стаття в «Neue Zürcher Zeitung» з’явиться в січні 2005 року.

З 1950 року розпочалася співпраця Осадчука з журналом “Культура”, що його видавав Єжи Ґедройц. Він був постійним автором започаткованої на сторінках «Культури» української хроніки і дуже багато зробив для польсько-українського порозуміння. У 637 числах «Культури» вміщено близько 160 статей Осадчука, а крім того збереглося до 900 листів, якими обмінялися він та Ґедройц.

Будучи з 1955 року викладачем Вищої школи політичних наук при Вільному університеті в Берліні, він через 10 років закінчив і захистив докторську дисертацію на тему «Радянська національна політика від Сталіна до Хрущова». Осадчук працював професором, а згодом проректором у мюнхенському Українському вільному університеті.

Важливі епізоди біографії Осадчука пов’язані з радіо «Свобода» (до 1959 року – «Вільна Європа»), вів щотижневу програму «Листи західного ліберала». Створена в умовах «холодної війни», ця радіостанція подавала своїй багатонаціональній аудиторії в СРСР і країнах «Східного блоку» факти радянської історії та поточні події, про які не згадували офіційні ЗМІ.

Богдан Осадчук сприйняв посткомуністичну Україну з певним скепсисом, тому що він розраховував на щось більше, на щось цивілізованіше, що відповідало б його політичним ідеалам. Але дуже важливий момент пов’язаний з тим, що попри все він був людиною, здатною до дуже реалістичного сприйняття того, що відбувалося, до реалістичного сприйняття дійсності, і завжди намагався допомогти, порадити.

Тобто скепсис скепсисом, а робота роботою. Це також важливий його урок.

«Мить історії» – фільм “Богдан Осадчук” дивіться тут