Сучасна війна стала, насамперед, високотехнологічним протистоянням. І якщо полем бою російсько-української війни давно заволоділи дрони, то в тилу чи не головну роль відіграють волонтери. Читайте на Kyiv Post продовження відвертої розмови з волонтеркою Марією Берлінською. У ній про те, як волонтерам вдається не вигорати і не лише про це. А от перша частина інтерв’ю читайте тут.
КР: Яка частка волонтерської допомоги зараз у постачанні дронів? Чи вистачає їх всім підрозділам задля виконання бойових задач
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Хороша новина в тому, що частка держави в постачанні дронів об'єктивно збільшилась. Я думаю що держава зараз закриває щонайменше 80+ відсотків в постачанні дронів, але це не означає що держава закриває всі потреби.
Погана новина в тому, що ми бачимо волонтерські збори по фейсбукам, тіктокам і так далі, а це означає, що держава не справляється. Зараз сильна динаміка війни, а дрони — це абсолютно витратний матеріал. Там, де немає дронів, витратним матеріалом стають люди. Тому держава має рухатися в рази швидше.
Я до людей ставлюся як до дронів: в кожної людини є свої ТТХ (тактико-технічні характеристики - ред.). Можна подивитися її досягнення, що вона зробила в житті, чого вона досягла, які в неї були успішні проєкти.
Якби поставили на відповідні посади людей з блискучим досвідом управління і конкретними досягненнями до цього, бажано з бойовим досвідом, це б покращило ситуацію. Бо систему створюють люди. Чому система неефективна? Тому що в управлінні велика частина неефективних людей.
KP: Як на третьому році повномасштабної війни тримати продуктивний ритм?
Для мене не третій рік війни, для мене одинадцятий рік війни. Я живу підтвердження того, що навіть на одинадцятому році війни життя існує. Бо з 14 року займаюся питаннями військових технологій, агророзвитку, дронами та всім, що з цим пов'язане.
Я збилась з рахунку, скільки було вигорань. Вони почалися десь року з 2016. Важливо розуміти, що перших три роки війни я сполучала роботу волонтером і виїжджала з ротаціями добровольцем на фронт. З 2014 по 2018 рік я сама вилітала, працювала на мультироторах, на літаках по всій лінії фронту.
Почалася моя історія цієї війни на Луганщині на початку вересня 2014 року. Я ще встигла з дрона побачити Луганськ. Коли ми вже відступали звідти з міста Щастя.
Мотивація моя змінилася за цих 10 років. Якщо, коли починалося вторгнення, я пішла за свій народ. Пам'ятаю, як я приймала рішення, влітку 2014-го - це не був героїзм, мені було дуже страшно. Але я розуміла, що це мій обов’язок і я йду за свій народ.
То під час повномасштабного вторгнення моя мотивація змінилася. Війна мене застала в Штатах. Я вже там певний час, у мене там була хороша, високооплачувана робота, дім, сім'я і спокійне сите життя.
Перші тижні після вторгнення я повернулася. У мене був непростий діалог з собою. Тому що коли ти сидиш там з видом на Мангеттен, і думаєш, що тобі зараз повертатися в країну, яка обпалена вогнем, в якій братські могили ростуть, яку накривають ракетами. Лишати все своє життя було страшно. І я вже розуміла, чим це може закінчитися. Бо для мене це війна, яку я проживаю вдруге.
Я пам'ятала 17-18-й, як герої стали забуті, а покидьки використали війну як соціальні ліфти. Як хлопці та дівчата лежали забуті по хрущовках без ніг. Як ми ходили на могилу до друзів і тихо пили коньяки, плакали. А покидьки типу Медведчуків бігали по телевізорах і “рішали вопросіки”, контракти, мутні схеми. Бізнес з Росією. Ти приїжджаєш, а тут російські стендапери дають концерти в Палаці Україна. Я все це пам’ятаю. Саме тому цей вибір для мене був ще складнішим. Я на це поклала роки життя.
Я не буду розказувати всі деталі цього складного діалогу з собою, але закінчився цей діалог таким висновком, що все одно раніше чи пізніше я помру. Так, зараз страшно їхати в країну, в якій вбивають. І я точно знаю, що я в російських списках. Тобто я знаю, що я в них є в цьому листі на ліквідацію. Але раніше чи пізніше я помру. І я не можу на це вплинути. На що я можу вплинути — це на те, як я живу.
В кінці життя я все одно залишусь сама собі, як і всі ми. І себе не обманеш. Я можу розказувати все, що завгодно. Я можу заспокоювати себе та відкуплятися тим, що я кожен місяць буду висилати в Україну тисячі доларів. Але я все одно на місці, як людина, яка знає цю галузь. Яка має налаштовувати великі процеси розвитку. Я все одно маю бути тут. Або відкупитися просто донатом? Це буде дуже маленький вклад у моєму випадку.
Тому я залишусь наодинці з собою і мені важливо мати, що собі сказати. Себе не обманеш. Ми залишаємося самотніми в кінці, щоб в нас в житті не було. Які б ми не обіймали посади, скільки б ми не заробляли, скільки б нас не було сімей, дітей, коханців чи коханок, куди б ми не подорожували…
Все одно всіх президентів світу, селян, двірників, вчителів, бійців, волонтерів, просто нас, всіх людей, об'єднуємо одне — що ми смертні. Ми підемо. Себе не обманеш. Життя скоро закінчиться, мені важливо мати з чим піти.
Тому я собі сказала: “Ти не можеш вплинути на те, що ти смертна. Все одно це може статися на цій війни. Вона може тривати більше, ніж моє життя. Але ці останні секунди життя я хочу мати щось собі сказати”.
І цього разу я на війну поїхала не за свій народ. Як би це зараз не звучало, не було історії про «я люблю свій народ», але якщо перший раз я пішла за свій народ, то зараз я пішла за себе. І тому мене неможливо демотивувати.
А от як на третьому році війни повномасштабної тримати продуктивний ритм українським волонтерам? Дам їм таку пораду, яку сама насправді погано виконую. Це дурість - давати поради, які ти сама не виконуєш. Але нам потрібно відпочивати. Давати собі дійсно якийсь день на тиждень і пробувати відключатися, перезарядитися. На війні немає вихідних — це правда. Та з іншого боку (і я кажу з погляду людини, для якої це 11 рік війни), ви можете дуже швидко вигоріти, вже взимку 2025.
Тому беріть цей вихідний, щоб відключатися. Розумію, наскільки це важко, коли фронт просить. І важливо делегувати. Бо коли одні й ті ж самі люди тягнуть цю лямку, старайтеся включити все більше людей у свою справу. Адже насправді деякі люди хочуть включатися. Просто вони не знають як. Якщо у вас є це лідерство налаштовувати процеси, старайтеся втягувати більше людей, онбордити їх і рівномірніше розподіляти навантаження між собою. Тому що війна — це наша спільна справа як і майбутня перемога.
Ми насправді подолали вже величезний шлях, виникла нова галузь військових технологій. Я завжди буду робити все можливе і неможливе, щоб будувати зелені коридори для виробників, для інженерів. Адже вони визначають хід війни.
