Ми зустрічаємось у центрі Києва. Володимиру Фомічову – 31 рік. Два з них – 2016-й і 2017-й – він провів у російському полоні в рідному Донецьку. Не у військовому – він потрапив до ворога як цивільна людина, фактично як заручник. Корінний дончанин та учасник Євромайдану, він прагнув європейського майбутнього для свого міста і своєї країни. За це поплатився тортурами і в’язницею.

Зараз він опанував фах журналіста і працює над бізнесовими темами та питаннями інфраструктури і промисловості. А ще дуже любить центр Києва, який, за його словами, прийняв його не одразу. Але він не опустив руки і попри всі соціальні та психологічні перепони знайшов спосіб реінтегруватись у суспільне життя. І навіть прагне мобілізуватися. Про страхи, проблеми, відчуття та прагнення тих цивільних, які повернулися з полону – в цьому інтерв’ю Kyiv Post.

Advertisement
Росія погодила турецькому омбудсмену візит до місць, де утримують полонених
Більше по темі

Росія погодила турецькому омбудсмену візит до місць, де утримують полонених

Український омбудсмен зустрівся з родинами та обговорив стан полонених та пріоритетність у звільненні.

Володимир Фомічов. Фото автора

Розкажи, як ти вирішив мобілізуватися? Ти був у полоні.

Я хотів мобілізуватися завжди, але після ухвалення закону про мобілізацію я почав шукати підрозділ або посаду, яка б мінімізувала ризики повторного потрапляння в полон. Для мене це дуже важливо. І коли я знаходив місця, де мені було б цікаво, виявлялося, що треба пройти спецперевірку СБУ. І пройти її для мене виявлялося просто неможливим.

Advertisement

Чому? Тобі якось про це повідомили, що от, ми не приймаємо тобе, і саме через СБУ?

Все виглядає так. Ти подаєшся, спілкуєшся з рекрутером, потім він передає тебе на спецперевірку в СБУ. Ти надаєш документи, і ти не проходиш її тільки тому, що ти був у полоні. Якщо людина умовно з Закарпатської області, або Львівської, вона пройде її без проблем, якщо в неї немає прямих зв’язків з РФ. А мені казали завжди так: ви довго знаходились на окупованій територій, в полоні, і у вас зв’язки зі спецслужбами так званої «ДНР». «Зв’язки» полягали в тому, що мене допитували і катували в полоні.  Вони просто не можуть перевірити, чи не завербований я.

Advertisement

Те, що ти полонений, що тебе катували – не впливає хіба?

А ти нічого не поясниш. Спецперевірка просто проходить без тебе, тобі пост-фактум повідомляють – «так» чи «ні». Як мені казали «між нами», вони просто не хочуть перевіряти, брати на себе відповідальність – якщо щось трапиться і ти виявишся ворожим агентом, вони нестимуть її, бо недогледіли. Система так працює. Вони беруть анкету, бачать проблемні місця і одразу відхиляють!

Advertisement

У тебе є якийсь документ, який посвідчує, що ти був у полоні?

Звичайно, коли ми вийшли з полону, в грудні 2017 року, Координаційний центр при СБУ надав довідку, що ми були в полоні як заручники незаконних збройних формувань.

Володимир Фомічов в 2017 після звільнення з полону. Фото "Новости Донбасса"

Вона дає тобі якісь пільги?

Нічого вона не дає, крім певних виплат в розмірі 100 000 грн за кожен рік полону.  До речі, ця довідка – єдине, що посвідчує те, що я був у полоні. Питання ж не в мені, як одній особі. Нас таких багато. Якщо ти колишній полонений – спецперевірку ти не пройдеш.

На які посади ти подавався?

Я хотів у підрозділ РЕБ/РЕР, це тиловий підрозділ. Аналітиком в одній з OSINT-груп. Ще одна вакансія була – в Державному операторі тилу. І в усіх випадках спецперевірка була негативна.

Advertisement

Чому для тебе неприпустимо повторне потрапляння в полон?

Це один із найбільших страхів для нас, колишніх полонених. По-перше, нас там добре пам’ятають, «папки» на всіх є. І ставлення при повторному полоні до нас буде значно гіршим. Воно і в перший раз було жахливим – мене катували неодноразово, постійно били. Взагалі, для росіян ми є злочинцями, просто тому, що нам там приписували членство в українських організаціях, які всі визнані злочинними, або «шпіонаж», в який можна було вписати що завгодно – починаючи від спілкування з родичами в Україні, на неокупованій території… І з такої точки зору ми рецидивісти. Тобто, будуть гірші в’язниці, гірші камери, не буде просування по обміну. По-друге, нас точно зведуть з тими людьми, які нас «розробляли», тобто, катували, в перший раз. Може, вони нас недокатували? Тобто, зі своїми катами ми знов зустрінемось. Це небезпечно, це негуманно. Українська держава може проявити гуманність до людей, які не дуже-то забезпечені, які в важкому психологічному стані, щоб не допустити для них другого полону. Я ж не кажу, що ми не хочемо мобілізовуватися. Але ж можна це зробити якось так, щоб мінімізувати шанс повторного полону? Для нас, колишніх полонених, це дуже сильний страх. А от у піхоту спецперевірка непотрібна – туди беруть усіх.

Advertisement

Як ти потрапив у полон взагалі?

Я потрапив у полон в Донецьку, де я до приходу російських окупантів займався громадською діяльністю. Мені було 20 років, я просто ходив на місцевий Євромайдан, був студентом. Після того, як сепаратисти за підтримки росіян захопили Донецьк навесні 2014-го, я виїхав на підконтрольну Україні територію, але вижити тут було складно. Житло переселенцям здавали неохоче, з роботою були проблеми. Врешті, я був студентом, інтегруватися без житла і забезпечити себе було важко. Я сумував за батьками, і в 2015-му вирішив ненадовго повернутися до них у Донецьк. І в січні 2016 року до квартири батьків прийшла «спецперевірка МДБ», і мене схопили.

Ти не боявся, що тебе можуть заарештувати?

Слухай, я ж не був якимось помітним діячем чи лідером Майдану. Я був студентом, який просто туди ходив. Важливо розуміти – серед діячів спецслужб так званої «ДНР» було багато колишніх діячів донецької СБУ. Вони ходили на донецький Євромайдан, ще коли в СБУ працювали, і таємно фіксували всіх, хто там був. Мене, наприклад, допитував колишній співробітник донецького СБУ, інший «слідчий» – з органів прокуратури. Тоді там ще не було багато росіян, їх туди активно не завозили – Росія, мабуть, прагнула створити ілюзію, що це місцеві з «донецького народу» щось самі роблять. Зараз вже ситуація, звісно, інакша.

Донецький Євромайдан, 2014. Фото Антон Скиба

Де саме ти перебував у полоні?

Спочатку, два місяці – в так званому «МДБ ДНР", потім у слідчому ізоляторі півтора року. Потім – останні півроку – в колонії №27, Горлівка. В Горлівці навіть камер не було, просто барак із колючим дротом. А так – ти сидиш у камері, раз на день тебе виводять на прогулянку, регулярно б’ють.

Ти писав про катування, які були…

Так, катування бувають зазвичай на перших етапах, коли з тебе треба вибити зізнання, що ти член всіх можливих організацій або шпигун… Мене катували в МДБ. Вони можуть катувати, бити, підключати до електричного струму за допомогою польового дротового телефону. І це моральна історія – вони тебе принижують, не тільки постійно б’ють, ти постійно стоїш на колінах, б’ють несподівано, коли кудись ведуть. Це продовжується безперервно, і ти не бачиш інших людей, крім тих, які тебе б’ють або допитують. З мене вибивали, що я був учасником правої партії «Свобода» і нібито зберігав зброю. Хотіли зробити членом екстремістської організації, але не вийшло, мені пощастило – мене «засудили» до дуже невеликого строку.

В чому звинувачували?

В чому завгодно – екстремізм, шпіонаж. У мене був екстремізм – на території ж України, яка для них – не територія України. В мене було «участь у заборонених організаціях». У більшості був «шпіонаж». «Шпіонаж» приписували тим, у кого вони бізнеси віджимали. Хтось дійсно допомагав Україні. Або ти міг не бути шпигуном якимось, а просто висловлював проукраїнські погляди, бо ти живеш у своєму українському Донецьку. Показова історія з Юрієм Шаповалом: він працював науковим співробітником у ботанічному саду і один раз написав у Твіттері щось проукраїнське. Твітер, як і інші соцмережі, вони моніторили. Ти написав свої емоції десь у Твіттері або у Вконтакте – і все, тебе арештовують. Фейсбук вони не дуже читали, а от Твіттер вони прям дуже любили. А люди просто писали свою думку, чим вони невдоволені в житті, необов’язково це було щось політичне, люди просто могли писати про щось буденне.

Химерна суміш русского міра і радянського терору.

Так. Це як СРСР 1920-х - 30-х років. Коли своїх поки не катували і не розстрілювали, але були «ворожі елементи», «екстремістські організації», «шпигуни» тощо. Вони обрали зручну модель.

Тобі важко було після звільнення інтегруватися в суспільство? Ти знаєш багатьох із тих, хто пройшов полон. Чи їм було важко?

Мені було важко. Мене ув’язнили, коли мені було 22, а вийшов я, коли мені було 24, майже 25. Я в 25 починав життя фактично заново. В Україні в 25 людина вже десь працює, щось вміє, хоч якимось професіоналом у своїй справі. А я навчався і шукав себе заново. Працював редактором на радіо і телеканалі, навчався писати статті, і врешті навчився жити по-новому. Так, у мене були друзі, знайомі в Києві, в тому числі з числа земляків, які переїхали зі Сходу, які готові були мене підтримати, більше морально, отримати професійну пораду, поспілкуватись, але в багатьох інших таких, як я – і їх не було. Уявіть – людина з Донбасу, вийшла з полону, цивільна, приїжджає сюди, тут її ніхто не знає, майно, житло – все лишилось там. Вона їде в якесь провінційне місто, живе там, намагається жити, має психологічні проблеми, про які вона місцевим не розкаже, не напише, є проблеми з працевлаштуванням, бо вона часто не може після полону виконувати роботу довго, або не може коректно і стримано спілкуватися з іншими, бо в неї пост-травматичний синдром, їй важко знайти спільну мову. І якщо в Києві люди доволі толерантні, плюралістичні, то в провінційних містах у людей жорсткіший характер, вони можуть таку людину не зрозуміти і оминати…

Чи маєте ви ті ж права, що й колишні полонені з числа військових?

Ні. Людина, яка потрапила в полон як військова, має право мобілізовуватися лише по своїй волі, її не можна мобілізувати повісткою, чи в обов’язковому порядку. Ми пропонуємо знайти таке рішення, чи внести правки в закон про мобілізацію, що цивільні полонені теж матимуть такі ж права – мобілізовуватися за своєю волею. Таких людей не так мало. Це і заручники, і в’язні Кремля, які з Криму. Ми їх називаємо політв’язнями, але по факту це полонені! Це люди з Київщини, Чернігівщини, яких захопили в полон, які провели час на підвалах, або кого вивезли в Росію, які пережили тортури, і яких вдалося обміняти, або вони самі якимось чином вирвалися звідти в той чи інший спосіб. Та ж історія по Харківщині, Сумщині, Запоріжжю, Херсонщині.

Скільки всього таких може бути?

Ну от за тими даними, що є, 168 цивільних полонених було поміняно з 2022 року. Це небагато. Насправді людей, які пройшли полон, значно більше. Я думаю таких, які мають документи, що підтверджують полон – 3-4 тисячі, а всіх, хто побував у застінках і вижив – значно більше. І скільки ще цивільних в полоні зараз у Росії – невідомо…

Ти спілкуєшся з тими, хто вже пройшов полон, так, як і ти?

Так, ми координуємось, ми на телефоні. В усіх людей є дуже великий страх – знову потрапити в полон.

Проблеми ВПО нікуди поки не зникли…

Не зникли, але тим не менше, в 2022 році мені, мабуть, було легше, ніж більшості людей навколо. Ті, хто пережив 2014-й і те, що слідувало за ним у Донецьку, були готові до 2022-го більше, ніж інші, здається. Так, повномасштабне вторгнення – це було неприємно, але ми явно були вже в кращому становищі, ніж ті, хто став біженцем зараз. Ми, ті, хто втратили все в 2014-му в Донецьку, вже мали гроші, житло, щось до 2022 року. Тим більше, у 2014 році більшість ВПО були саме з Донецька. Це  було велике, європеїзоване місто, тому нам все ж було легше інтегруватися в суспільство, ніж тим, хто зараз, бо зараз багато біженців їдуть із невеликих місті і сіл, і їм ще важче в Києві чи тилових великих містах України.