Гонитва за неможливим стане крахом Заходу

Видання Foreign Affairs опублікувало статтю Річарда Хаасса «Ідеальне стало ворогом хорошого в Україні».

У ній детально описується стратегія «умиротворення агресора», яка зараз активно просувається в західних політичних колах.

У загальних рисах це бачення перегукується з багатьма пропозиціями – від Джей-Ді Венса до Майка Помпео. Але всі ці плани мають одну головну проблему: повне ігнорування причин і цілей війни, яку розв'язала Росія. А без розуміння цього неможливо запропонувати дієвий план припинення війни в будь-якій формі.

Для більш чіткого аналізу залишимо за дужками позицію України. Вона гранично чітка й зрозуміла. І українська влада, і, особливо, українські солдати на передовій не готові капітулювати і прийняти поразку, в числі у вигляді територіальних поступок Росії. А розмови про втому українського суспільства від війни надто перебільшені і не мають нічого спільного з реальністю.

Проте решта тез, викладених у статті, заслуговують на окремий ретельний розгляд і аналіз.

Перемога України і повне повернення своїх територій означає збільшення ризиків ядерного протистояння між Росією і НАТО (США і ЄС), а тому перемога України є неприйнятною.

Світ вже пройшов через погрози Росії застосувати ядерну зброю під час Холодної війни. І виявилося, що їх можна вгамувати, проявивши рішучість і стійкість. Росія, як і СРСР, крихка і може погрожувати лише доти, доки їй дозволяють це робити. Бунт Пригожина довів, що лише 5 000 бійців можуть поставити режим на межу краху. На момент походу Вагнера на Москву російська владна вертикаль була близькою до паралічу і неготовою до прийняття будь-яких рішень. Основу російської політичної і державної еліти складають звичайні кар'єристи і конформісти, які не схильні до самогубства. А Курська операція в Україні показала всьому світові, що горезвісні «червоні лінії» ядерного шантажу – лише блеф Кремля.

Головним завданням Заходу має бути збереження незалежності України з правом вибору будь-яких союзів і здатністю України нарощувати власний військовий потенціал.

У проєкті Стамбульських угод 2022 року, який нещодавно опублікувала газета New York Times, недвозначно викладені вимоги Росії щодо «миру». Це і обмеження свободи вибору Україною оборонних союзів, і фактична заборона партнерам надавати Україні військову допомогу в разі агресії за процедурою «одностайного консенсусу». І найголовніше – обмеження потенціалу української армії до мінімально можливого рівня. І Росія не відмовилася від цих вимог. Зокрема, міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров у жовтневому інтерв'ю журналу Newsweek прямо заявляє: «Стамбульські домовленості могли б стати основою для врегулювання... Вони передбачають відмову Києва від вступу до НАТО». А президент Росії Владімір Путін хоче ще більших поступок. «Ми готові до мирних переговорів, але тільки не на основі якихось «побажань», назва яких змінюється з місяця в місяць, а на основі тих реалій, які складаються, і на основі тих домовленостей, які були досягнуті в Стамбулі. На основі, але виходячи з реалій сьогоднішнього дня», – сказав Путін у своєму виступі у Валдайському клубі. І ці вимоги, включно з «демілітаризацією», постійно повторюються кремлівськими спікерами на всіх рівнях, у всіх публічних виступах. Де в цих вимогах Кремля є можливості для збереження незалежності України в майбутньому?

Україна повинна поступитися Росії територіями, щоб досягти миру.

Ці пропозиції були створені навколо територіальних претензій Москви до України: нібито, якщо ми домовимося про територію, війна закінчиться. Але Москва прагне отримати контроль, принаймні, над усіма регіонами України, які вже записані в Конституції РФ, але ще не окуповані – зокрема, над Херсонською та Запорізькою областями. «Херсонська і Запорізька області, а також Донецька і Луганська народні республіки увійшли до складу Російської Федерації, і не може бути й мови про порушення нашої державної єдності», – заявив Путін на зустрічі з працівниками МЗС Росії влітку. А заморожування ситуації на лінії фронту Росія в майбутньому буде трактувати як посягання на свою територіальну цілісність. Якщо, звичайно, вона до того часу не розвалиться.

Але справа навіть не в українській землі. Починаючи з Мюнхенської промови 2007 року і закінчуючи виступом у Валдайському клубі 7 листопада 2024 року, Путін буквально кричав: мова йде не про території, а про відновлення світового порядку часів Холодної війни з поділом зон контролю. На цьому тлі 20% території України виглядають як поразка Москви. Кремль послідовно проштовхує концепцію розширення своїх зон впливу, не відступаючи ні на крок. Останні 20 років головним і єдиним способом вирішення проблем для Москви була стратегія «ми вас дотиснемо, не відступаючи ні на крок».

Західні лідери чомусь забули про ультиматум Москви НАТО і США в грудні 2021 року з фактичною вимогою купити Альянс і роззброїти колишні країни Варшавського договору. Нагадаю, що «ультиматум Путіна НАТО» напередодні вторгнення в Україну передбачав повернення Альянсу до кордонів 1997 року, що означає виключення з нього 14 країн: Польщі, Чехії, Угорщини, Румунії, Болгарії, Словаччини, Словенії, Латвії, Литви, Естонії, Албанії, Хорватії, Чорногорії та Північної Македонії. Не кажучи вже про Швецію та Фінляндію, які приєднаються до НАТО у 2023 році.

Більше того, наприкінці жовтня в Мінську Лавров знову нагадав Заходу, що від цього ультиматуму ніхто не відмовлявся і не збирається цього робити. «Всупереч запевненням радянського керівництва і незважаючи на наші неодноразові застереження протягом останніх 20 років, Північноатлантичний альянс безоглядно розширюється на схід... Це і є першопричина кризи, про яку лідери Заходу сьогодні воліють не згадувати», – заявив очільник МЗС Росії.

І було б недалекоглядно закривати очі на ці заяви. Нинішня проросійська політика прем'єр-міністрів Угорщини Віктора Орбана та Словаччини Роберта Фіцо свідчить про те, що відновлення Варшавського блоку цілком реальне. А політика «умиротворення агресора» призведе до того, що таких «орбанів» і «фіцо» ставатиме дедалі більше. І це буде кінець великого європейського проєкту і Північноатлантичного альянсу в його нинішньому вигляді.

Можна говорити про миротворчі контингенти в демілітаризованій зоні і заморожування вступу України до НАТО на 20 років, як це описано в недавній статті в The Wall Street Journal, але навіть це не входить у плани Москви, які вона просуває останні 15 років, і не призведе до бажаного результату.

І приклади розділеної Німеччини, Кореї та Кіпру тут недоречні. Стримування Північної Кореї, за спиною якої маячив Радянський Союз, вимагало спочатку вступу США у війну «на землі», а потім формування значних військових контингентів. Зараз у Південній Кореї перебуває близько 30 000 американських солдатів. Американський контингент у Німеччині за часів Холодної війни налічував 200 тисяч солдатів. А спокій Кіпру забезпечують 15 тисяч британських військових. Питання про введення американської армії в Україну зараз навіть не обговорюється через ризики ядерного протистояння. Хто забезпечуватиме дотримання концепції демілітаризованої зони?

Західним демократіям не вистачає потенціалу для збільшення військового виробництва, щоб підтримати Україну на полі бою.

І мова йде навіть не про глобальні виклики, а про війну на досить невеликій території. У статті Хаасса цитуються слова Джей Д. Венса: «По суті, ми не маємо можливості виробляти таку кількість зброї, яка необхідна Україні для перемоги у війні». Дуже дивна заява. Порівняймо економіки сторін. Сукупний валовий продукт США та ЄС у 2023 році становив 44 трильйони доларів. Валовий продукт Росії – лише 2 трильйони доларів. Вважається, що, маючи рівні потенціали, західні країни перемогли «Імперію зла» в «Холодній війні» головним чином завдяки гнучкості ліберальних економік. І тут фактично пропонується, щоб ці переможці СРСР визнали свою поразку перед автократичною економікою Росії, яка, до того ж, у кілька разів менша. Якщо це так, то необхідно переписати сучасні економічні теорії та визнати перевагу централізованих авторитарних економік, оскільки ліберальні економіки такі слабкі.

Підсумовуючи, слід зазначити, що сама дискусія про «умиротворення агресора» і пов'язані з нею пропозиції щодо «припинення вогню» тягнуть за собою катастрофічні наслідки. Уважний аналіз публічних заяв Москви дає зрозуміти, що вона веде війну не за українські території, а в першу чергу за можливість знову стати «жандармом Європи» і за вплив в інших регіонах світу. Путін ще раз підтвердив це у своїй Валдайській промові, коли сказав, що «наступні двадцять років будуть не менш, а більш складними». Уважні спостерігачі в цей момент мали би здригнутися і зрозуміти, що Україна – це лише початок.

Крім того, величезна кількість країн Африки, Азії та Південної Америки зараз займають нейтральну позицію. Вони вичікують, у який бік схиляться шальки терезів протистояння, щоб опинитися поруч із переможцем. А заяви про «умиротворення агресора», «уникнення ескалації», «невходження в конфлікт», «слабкість західної оборонної промисловості» лише призводять до розширення кола потенційних союзників для автократій, адже вони впевнено включають у сферу свого впливу всі слабкі держави – від Грузії до країн Африки і Південної Америки. Зупинити їх може лише рішучість Заходу. Як тут не згадати цитату, яку приписують британському прем'єр-міністру Вінстону Черчиллю: «Якщо країна обирає ганьбу між війною і ганьбою, вона отримає і війну, і ганьбу. За слабкість і нерішучість нинішніх політиків заплатять набагато більшу ціну навіть не наступні покоління європейців і американців, а нинішнє покоління протягом наступних п'яти років.

Звична система світової безпеки зруйнована, в чому безцеремонно впевнений Кремль. Відновити її, а тим більше зберегти, вже неможливо. Але це не означає, що треба визнати поразку. Необхідно будувати нову систему на основі регіональних оборонних блоків з передачею повноважень, відповідальності і витрат місцевим лідерам. Природно, за активної участі США як партнера цих регіональних військових союзів. І Україна, яка має найпотужнішу й найбільш підготовлену армію серед європейських країн, могла би стати лідером такого блоку, що об'єднав би країни Балтії та Скандинавії, які найгостріше відчувають загрозу з боку Росії. Це вже зараз вимагає від США надзвичайної активності у сферах дипломатії та економіки. Епоха «кінця історії» закінчилася, і західні демократії зобов'язані нарощувати оборонне виробництво і військову міць, щоб протистояти новій «вісі зла» – Росії, КНДР та Ірану. Все інше Україна зробить сама.

Можна, звичайно, обрати стратегію невтручання і закрити очі на зростання загроз світовій безпеці. Але тоді треба змиритися з тим, що незабаром навіть Мексика буде орієнтуватися на Китай і Росію.