Російська імперія, частиною якої аж до її краху в 1917 році була Україна, останньою з європейських держав скасувала рабство, що протягом кількох століть існувало там у формі кріпацтва.
На українській землі російські пани мали право вільно купувати, продавати, обмінювати, експлуатувати, карати і навіть убивати кріпаків. Тарас Шевченко, який сам півжиття був кріпаком, не дожив кілька місяців до скасування кріпацтва в 1861 році.
Один з його близьких друзів Григорій Галаган допоміг українському селянству сформуватися як клас, зробивши значний внесок у земельну реформу, яку за своїм масштабом і значенням можна порівняти з відомим «Фермерським актом» у США. Він наполягав не тільки на розкріпаченні всіх селян, а й на земельному наділі для кожного, щоб вони могли прогодувати і себе, і всю Російську імперію.
Розуміючи, що вільним землеробам будуть потрібні гроші, Галаган заснував “Ощадно-позичкове товариство“ – прототип сучасних земельних банків – і вклав у нього 1 мільйон рублів. На той час це були величезні гроші – одна шоста тієї суми, за яку Росія продала Америці Аляску. Галаган вважав, що “українські селяни не мають позичати гроші в іноземних банків чи нечесних лихварів, яким байдужі інтереси України. У них має бути надійний, легальний кредитор”.
Григорій Галаган – передостанній чоловік у шести поколіннях козацького роду Галаганів – народився 15 серпня 1819 року в селі Сокиринці Чернігівської губернії. Його батько був дуже багатим землевласником, який володів кількома селами і сотнями гектарів землі в Чернігівській і Полтавській губерніях. Він отримав чудову домашню освіту. Його вчителем був професор математики Санкт-Петербурзького університету Федір Чижов, який володів багатьма мовами, добре знався на світовій літературі і переклав на російську відому “Історію європейської літератури XV-XVI століть”.
Закінчивши юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету, Галаган протягом двох років подорожував західноєвропейськими країнами, а потім оселився в родовому маєтку в Сокиринцях і вирішив зайнятися сільським господарством.
1847 року 28-річного Галагана обрали предводителем дворянства Борзнянського повіту Чернігівської губернії. Того ж року він одружився з дочкою багатого землевласника. З квітня по жовтень подружжя жило в Сокиринцях, а в холодну пору року – в своєму великому особняку в центрі Києва.
1850 року Галаган став шкільним попечителем і мировим суддею в Чернігові, а 1858 року його призначили членом Чернігівського губернського комітету в справах селян, де він віддано обстоював права селян, організовував допомогу постраждалим від неврожаю господарствам, відкрито виступав за скасування кріпацтва і брав активну участь у розробці закону про земельну реформу. Його послідовні зусилля на захист прав селян часто спричиняли конфлікти з місцевими землевласниками.
Біографи Галагана вказують на один цікавий генеалогічний факт, який тяжів над ним усе життя, до останніх днів, а саме зраду його прапрадіда – Гната Галагана, який командував Чигиринським полком козацького війська Івана Мазепи. 1709 року, після поразки шведсько-української армії в Полтавській битві і втечі Мазепи до Бессарабії, Гнат Галаган переметнувся на бік армії Петра І.
Більше того, він вмовив козацьку старшину здатися на “дуже вигідних“ умовах: “Складіть зброю! Все буде добре – російській цар залишає вам свободу, владу, вольності, права і статки. Лише складіть зброю”.
Триста козацьких ватажків дослухались поради і склали зброю, і всі до одного були страчені. За це Гната Галагана прокляло все українське козацтво і щедро винагородив Петро І, від якого він отримав набагато більше, ніж 30 сребреників – великі угіддя біля Прилук і кілька тисяч кріпаків на додачу.
Знаючи про цю ганебну історію свого пращура, Григорій Галаган все життя спокутував його гріх. Він щиро бажав звільнити українських селян від кріпацтва, однак ніколи навіть не думав про Україну як незалежну державу, а не провінцію Російської імперії.
Повертаючись із Санкт-Петербурзького університету, він написав: “Чому я мав народитися з цією ганьбою? Чому я приречений носити в собі невольну провину за нещастя стількох людей? А втім, моїм бажанням є щастя тих трьох тисяч душ, які дісталися мені у спадок. Я тільки про це і думаю”.
Одного разу, невдовзі після повернення з мандрівок Західною Європою, Галагану довелось побувати на весіллі в сусідньому селі. Там він побачив запальні народні танці і почув прекрасні народні пісні. Пізніше він згадував, що ті танці і пісні вселили в нього істинне відчуття мови, культури і духу свого народу. Мабуть, саме тоді усвідомлення своєї національної ідентичності привернуло його до українського фольклору, етнографії, науки.
Галаган став першим керівником Південно-західного географічного товариства. Він видав збірку українських пісень і три томи праць Михайла Максимовича, який фінансував і очолював майже всі українські наукові розвідки.
Саме під керівництвом і за фінансової та організаційної підтримки Галагана Володимир Антонович і Михайло Драгоманов започаткували українську історичну школу.
І все ж, відчуваючи своє українське єство, він сам зізнавався в тому, що цілковито належить Російській імперії.
В листі до Михайла Юзефовича – того манкурта, завдяки якому були заарештовані майже всі члени Кирило-Мефодіївського братства, і чия рука найсильніше придушувала українську мову, Галаган писав: “Я визнаю, що ніколи і ніяким чином не зможу зрадити своїй щирій любові до свого племені, але повірте – я аж ніяк не менше відчуваю себе росіянином”.
Галаган фінансував русофільські видання у Львові, тим самим докладаючись до викорінення української самоідентичності і культурної асиміляції з Московією. Він, зокрема, фінансував перший у Галичині русофільський журнал “Слово“. Його перший номер вийшов з друку 1861 року за кілька місяців по смерті Тараса Шевченка.
Журнал пропагував ідею того, що Галичина і вся Малоросія – природна і невід’ємна частина Російської імперії, і що українці і московіти є одним народом.
