Невигадані історії: Парадокси Павла Скоропадського

Отже, в Києві замість площі імені одного з трубадурів російської імперії Льва Толстого маємо площу Павла Скоропадського. Саме він став творцем Української Держави, що прийшла на зміну добі Української Центральної Ради у квітні 1918 року.

Бачите, як історики вміють красиво написати: «прийшла на зміну добі Української Центральної Ради»… Насправді нічого саме по собі в історії не діється. Ось і згаданий державний переворот став наслідком зусиль німців, до яких по допомогу на початку того самого 1918-го звернулась сама Центральна Рада. І тут на політичній авансцені України виник Павло Скоропадський.

Одні дослідники називають його «гетьманом-українізатором». При цьому нагадують, що це за його (достатньо короткого) правління були відкриті українські державні університети в Києві та Кам’янці-Подільському, історико-філологічний факультет у Полтаві, створені Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Українська національна бібліотека, Український театр драми і опери, Українська державна капела, Український симфонічний оркестр, Українська академія наук тощо. 29 жовтня 1918 року Павло Скоропадський видав грамоту до українського народу з приводу першого півріччя існування Української держави. Підкреслювалось, що за цей час було видано понад 400 законодавчих актів в ім’я “упорядкування політичного і економічного життя України”.

Інші дослідники вважають гетьманат Скоропадського «вимученою псевдомонархічною авторитарною конструкцією». Справді, Законом “Про Гетьманську владу” оголошувалася виключність влади гетьмана України в межах усієї Української Держави. Він призначав голову уряду, затверджував та звільняв його склад. За ним закріплялося право призначення і звільнення інших урядових осіб. Гетьман здійснював керівництво зовнішньою політикою держави, був верховним командувачем збройних сил, йому належало право амністії громадян тощо. Всі закони мали забезпечити максимальну концентрацію влади в руках однієї особи – гетьмана.

Немає сумніву, що Скоропадський, як і чимало політиків, – особа парадоксальна. Але як же з ґенерал-лейтенанта царської армії сформувався черговий гетьман України?

Павло Скоропадський народився у травні 1873 року. Походив він зі старшинського козацького роду, ще в дитинстві був зачарований «українською старовиною», мав інтерес до історії та культури України. Україна розумілася як славне рідне минуле, але яке не пов’язане з сьогоденням, іншими словами – ніяких політичних міркувань, пов’язаних із відновленням України, не було. «Моя сім’я, – згадував пізніше Скоропадський, – була глибоко віддана російським царям, але в усьому якось підкреслювалось, що ми не великороси, а малоросіяни, як тоді говорилося, знатного походження».

У червні 1918 року у виступі перед слухачами учительських курсів він висловиться радикальніше: «Весь час об’єднаного життя України з Московщиною можна назвати тяжким 250-літнім ярмом національної неволі українського народу. Протягом цього довгого часу московська політика помосковлення й централізму зробила те, що український нарід забув, хто він і чиї ми діти. Дійшло навіть до того, що більшість синів України соромились називати себе Українцями, вживати свою рідну мову, уважаючи її за мову мужицьку, навіть носити національні прізвища».

При цьому до українського політичного руху Скоропадський ставився неґативно, хоча й запрошував Михайла Грушевського до створення академії наук, отримавши цілком мотивовану відмову. Тим не менш Скоропадський мав не меншу, ніж Грушевський, відповідальність за долю українського суспільства. «Не задля власної користі беру на себе тягар тимчасової влади», – наголошував Скоропадський під час свого обрання гетьманом. Він доклав чимало зусиль, щоб Україна набула рис повноцінної модерної національної держави. Розуміння цього не дозволяє звести гетьманський рух до історичного курйозу чи прикриття чужоземної маріонетки.

Водночас, віддаючи належне Павлові Скоропадському, відкидаючи його трактування як майже опереткового персонажа (так трактував його киянин, письменник Михайло Булгаков, так зображувала його більшовицька пропаґанда), не варто робити Скоропадського українським націоналістом. Не забуваймо, що гетьманат спирався на сили, які були повністю російськими або зрусифікованими. До них належали великі землевласники, промисловці, представники торгово-фінансового капіталу, стара бюрократія, офіцерський корпус колишньої царської армії.

В листі до сина Данила в квітні 1925 року Скоропадський написав: «Гетьманщина 1918 року була проголошена організованими хліборобами, але в той час навіть серед найбільш думаючої частини хліборобів ідея української державності і її конкретні форми не були ще ясно усвідомлені».

Експеримент з гетьманською Українською Державою тривав сім з половиною місяців і виявився невдалим. 14 листопада 1918 року з’явилася грамота Скоропадського до українського народу, яка дістала назву федераційної. Цей документ фактично ліквідовував ідею побудови незалежної України на противагу розбудові Всеросійської федерації, складовою частиною якої мала стати Україна. Цим Скоропадський відвернув від себе українців, але не зміг привернути до себе російські антибільшовицькі кола.

15 грудня київські газети вмістили іншу заяву Павла Скоропадського – про зречення від влади. Далі були роки політичної діяльності в еміґрації, спроба згуртувати українців за кордоном під своїми прапорами. А у квітні 1945 року колишній Гетьман був смертельно поранений під час бомбардування англо-американською авіацією залізничної станції поблизу Мюнхена і невдовзі помер.

В історії часто буває так, що один день може важити більше за рік. Сім з половиною місяців існування Української Держави – ніби короткий термін. Короткий, парадоксальний, але вагомий настільки, що не дає підстав вважати гетьманський режим Павла Скоропадського (при всіх його недоліках) антиукраїнським. Про це і не лише про це можемо тепер подискувати в Києві на площі Скоропадського.