Захисники України (11) – Дмитро Столярчук

Чотири місяці тому Дмитро Столярчук, недавно отримавши вищу освіту, планував працювати геодезистом у будівельній галузі, яка швидко розвивалася, або продовжити навчання і зайнятися картографією.

Тепер 22-річний Дмитро – мінометник полку ССО «Азов», і його робота – стрільба з міномета по тих, хто прийшов з війною на його рідну землю.

Для нього війна розпочалась непросто. Він виріс у приватному будинку в мальовничому селі під Черніговом, саме через яке наприкінці лютого 41-а загальновійськова армія РФ ішла на Київ.

Дмитро, який вважає себе українським патріотом, до війни був готовий: він входив до місцевого осередку громадської організації «Азов», члени якої – здебільшого молоді волонтери й активісти – виступали за європейську інтеграцію і ефективну владу в Україні. До неї він вступив ще підлітком, після того, як у 2014 році Росія окупувала Донбас.

Він розповів Kyiv Post, що вирішив присвятити життя Україні в першу чергу завдяки батькам – робітникові заводу і вчительці, які показали йому, що кращого життя можна добитися лише своєю працею. Свою роль зіграли й розповіді його бабусі, яка все життя прожила на рідній Чернігівщині, про війну, німецьку окупацію, розстріли і голодомор, які пережила родина.

В російській пропаганді «Азов» – це «екстремістська» організація, а члени «Азову» – «фашисти» і «нацисти». За словами Столярчука, він став патріотом і активістом не в останню чергу завдяки розповідям бабусі про те, як жилося під німецькими фашистами.

Протягом кількох тижнів перед вторгненням російської армії Дмитро і ще кілька десятків молодих людей з його осередка «Азову» готувались до найгіршого: планували маршрути вивезення своїх родин, вираховували, де можна буде «зустріти» кремлівські війська, і вирішували, чи вступати до лав ЗСУ, чи партизанити. Його група вирішила, що Києву потрібні захисники, тож коли розпочалась війна, він і його товариші залишили рідних і вирушили на південь – подалі від росіян. Він записався до одного з батальйонів територіальної оборони, ставши одним із сотень зовсім ненавчених бійців, яким видали автомати і відправили на блокпости на північних околицях Києва.

А в цей час, на третій день війни, російські колони їхали селом, у якому залишились батьки Дмитра, його брати і сестри, бабуся і кохана дівчина. На другий тиждень вони вже не виходили з дому, щоб не потрапити на очі російському солдату чи патрулю. Наприкінці березня росіяни вимкнули мобільний зв’язок.

Коли село звільнили від росіян, Дмитро Столярчук – тепер вже досвідчений боєць із позивним «Прапор» – нарешті зміг додзвонитися додому. Він дізнався, що в  сусідніх селах росіяни викрадали і вбивали людей, але з його сім’єю нічого не трапилось.

Колись невмілі й недосвідчені бійці батальйону ТРО «Азов» стали справжньою бойовою одиницею. Вони відбивали ворожі танкові атаки, маючи лише автомати, «коктейлі Молотова» і протитанкові гранатомети.

На початок квітня батальйон ТРО «Азов» став піхотним підрозділом Сил спеціальних операцій (ССО).

Тепер «Азовцям» видали важче озброєння, і Дмитро попросився в мінометники. До цього він бачив лише трофейні російські міномети.

З початку травня він – боєць мінометного підрозділу. Його завдання – вражати ворога 60-мм мінами або влаштовувати димову завісу для прикриття своїх.  За його словами, найважливішими в цій роботі є фізична форма, щоб переносити важкий міномет і десятки мін на сотні метрів, а також вірні розрахунки – іноді під обстрілом – для точного влучання.

Він каже, що вправний мінометник може з двох кілометрів влучити 60-мм міною в ціль розміром з автомобіль. Але є проблема: не всі 60-мм міномети однакові. Найкращий – американський M224 – важить разом із триногою, опорною плитою і стволом 21 кг і б’є на 3,8 км. Він був зроблений спеціально для Афганістану і там був перевірений в бою.

До нього американці виготовляють кілька видів мін: бронебійні, осколкові і фугасні. Столярчук каже, що кількадесят таких мінометів вже на озброєнні елітних спецпідрозділів ЗСУ і працюють дуже добре, іноді навіть у ворожому тилу.

У рядових армійських підрозділах використовують те, що є: в полку ССО «Азов», наприклад – міномет M60-16 «Камертон».

Це – один із небагатьох видів озброєння, розроблених у незалежній Україні «в аварійному порядку» після того, як у 2014 році Росія окупувала Донбас. Виготовляти його почали лише в 2016-му. «Камертон» стріляє не так далеко, як американський M224, але головним його недоліком є те, що яким би вмілим не був мінометник, розліт мін у нього більший і влучань менше.

На цій війні, де все вирішують перші два постріли після того, як дрон виявить  ціль, з такого міномета навіть найкращий український мінометний розрахунок скоріше налякає окупантів, ніж зможе завдати їм шкоди.

На професійну думку Дмитра Столярчука, найпростіше і найраціональніше вирішення цієї проблеми – озброїти такі підрозділи, як полк ССО «Азов», американськими мінометами M224 чи чимось на кшталт того, із достатньою кількістю мін. У комплексі з дронами невеликої дальності вони працювали б дуже ефективно.