Якщо ви запитаєте, чому таку дивну назву я дав цьому матеріалові, відповідь буде дуже простою. Герой моєї розповіді, людина освічена, небідна і вельми практична, якось висловився досить афористично: «Легко любити Україну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини своєї кишені». І він не просто говорив, він особисто так і робив.
Його імʼя в сучасній Україні не вперше постає у суспільному дискурсі. Проте нині нещодавнє електронне голосування киян відвело йому, певним чином, роль антагоніста «самого» Олександра Пушкіна. Одну з центральних вулиць Києва пропонують перейменувати на вулицю Євгена Чикаленка. Ніби збуваються слова українського письменника і політика Володимира Винниченка. Це він у листі до Чикаленка у 1908 році написав: «Вірю, що прийдеться вибирати улицю чи плац для пам’ятника Вам».
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Громадський діяч, видавець, публіцист, землевласник, агроном, меценат, Євген Чикаленко прожив 67 років. Життя його завершилось у Празі у червні 1929-го, а народився він у грудні 1861-го в селі Перешори (нині це Одеська область). Його еміґрація була цілком закономірною, хоча б тому, що Чикаленко був одним з ініціаторів скликання Української Центральної Ради у переламному 1917 році. Він виступав за те, щоб саме Михайло Грушевський очолив Раду. Так і сталося. Російськомовна Wikipedia маркує Чикаленка як «націоналіста». Насправді націоналістом він не був. Проте українські проекти не словами, а грошима підтримував. Це правда. Звідки ж гроші?
Справа в тім, що Євген Чикаленко був вправним підприємцем. Почалося все з його арешту у 1883 році. Його, вільного слухача природничого факультету Харківського університету, арештували за зв’язки з місцевими народовольцями. По завершенню слідства відправили під гласний нагляд поліції до вже згаданого села Перешори. Саме тоді (оскільки батько помер) відповідальність за добробут сім’ї лягла на плечі Євгена. Він взявся штудіювати праці з агротехнічної науки, експериментував на перешорських полях. І наполеглива праця принесла успіх. Завдяки використанню чорного пару його поля давали хороший урожай навіть у посушливі, голодні роки. До Чикаленка почали вчащати поважні люди, вчені. Їх здивуванню не було меж: сусідні землі потерпають від засухи, а у Чикаленка чорнозем дає надвисокі врожаї.
Згодом донька Чикаленка Ганна напише, що в батькові жила велика сила завзяття: несприятливі обставини лише примножували його наполегливість. «Років сім ми всі жили під знаком чорного пару, – згадувала вона. – Це була його ідея, якою він жив, запалюючи й інших». Додам, що Чикаленко не приховував секретів свого успіху. Він друкував невеликі книжечки, в яких писав про чорний пар, про садівництво, виноградарство, тваринництво. До того ж він займався розведенням цінних порід степових коней, овець.
Одним словом, успішний був підприємець. Міг би гроші накопичувати та жити в своє задоволення. Але це не про Євгена Чикаленка. У 1894 році родина Чикаленків оселилася в Одесі (хоча сам господар щороку з ранньої весни до пізньої осені жив у Перешорах, куди влітку приїздила й дружина з дітьми). «Проживаючи значну частину року в Одесі, виключно серед членів «громади», людей ідейних, і буваючи часто у громадських справах у Києві, я все більше втягувався в український визвольний рух і нарешті захопився ним усією душею. У мене вже упав інтерес до свого господарства, і я все менше і менше приділяв йому часу і уваги і вже дивився на нього тільки як на джерело, з якого я черпав ресурси на прожиток та на громадські потреби», – так напише через роки сам Чикаленко.
Тепер не лише свої фінансові, а й інтелектуальні ресурси, талант менеджера він віддає українській справі. 1899 року він придбав маєток у селі Кононівка на тодішній Полтавщині, а сам перебрався до Києва. Він спілкувався у колі неординарних осіб, серед яких Володимир Антонович, Сергій Єфремов, Михайло Коцюбинський, Панас Саксаганський (Тобілевич), Микола Лисенко, Дмитро Дорошенко, Михайло Грушевський та інші. Серед фінансово підтриманих Чикаленком українських проектів – премія «За найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача приблизно з освітою народнього учителя», перша на Наддніпрянській Україні щоденна україномовна газета «Рада» (виходила до початку Першої світової війни), «Словарь української мови» (1907-1909 років) Бориса Грінченка, видання творів Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка. Чикаленко спонсорував відкриття книгозбірень, діяльність Наукового Товариства Шевченка, будівництво 1905 року Академічного дому для українських студентів із Наддніпрянщини у Львові (дав на це 25 тисяч рублів)…
На відміну від деяких сучасних українських олігархів, у політику Євген Чикаленко не пішов. У березні – жовтні 1917-го Чикаленко, як зазвичай, господарював у Перешорах. За доби Гетьмана Павла Скоропадського йому пропонували очолити уряд, стати міністром з аграрних питань, але він відмовився.
У 1919 році після чергової більшовицької окупації Києва Євген Чикаленко став еміґрантом. Через Польщу й Австрію дістався до тодішньої Чехословаччини. Тепер свої зусилля він спрямовував на допомогу великій українській громаді, насамперед молоді. Чикаленко викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах, очолив термінологічну комісію. Вона займалась опрацюванням української термінології з математичних, природничих, технічних наук, працював над німецько-українським «Лісотехнічним словником», «Російсько-українським сільсько-господарським словником». Проте ностальґія і хвороби зробили свою справу. Подєбради стали останньою земною адресою цієї непересічної людини.
Євген Чикаленко був не лише меценатом, а й, у певному сенсі, літописцем своєї доби. Він вів щоденник і залишив цікаві спогади. Ці тексти охоплюють 1861–1907 роки, і іх не оминають серйозні дослідники цього періоду.
Завершу словами Чикаленка: «Благословляю долю, що я дожив побачити змагання української інтелігенції і одиниць народу за свою державу; ця боротьба, ця кров марно не пропаде… Україна рано чи пізно, а таки буде!».
Вул. Пушкінська в Києві
