Сергій Фоменко: “На прикладі захисників Маріуполя, їхніх історій, ми показуємо, якими є сучасні українці”

Документальний фільм «Люди зі сталі», завершений у 2024 році, розпочав свою ходу світом: у межах проєкту «Культура vs війна» відбулися покази стрічки у Франції, Іспанії, Німеччині та Польщі. Наприкінці січня показ фільму «Люди зі сталі» планується у Великій Британії, а саме у Кембриджі та Оксфорді, а 1-2 лютого 2025 року – в Лондоні, у межах третього благодійного  фестивалю українського мистецтва Kyiv Art Sessions, організованого українським культурним центром Дом Майстер Клас та міжнародною благодійною організацією Art Shield.

Kyiv Post поспілкувався з режисером і кінопродюсером фільму «Люди зі сталі», фронтменом гурту «Мандри», композитором Сергієм Фоменком.

Який потенціал у розкритті правди світові про українців, про нав’язану українцям війну має кінодокументалістика?

Сергій Фоменко: Нагальну потребу в створенні такого документального фільму я відчув ще в березні 2022-го року, перебуваючи в ТРО Києва. Тоді увага, на мій погляд, була максимально сконцентрована на Києві як столиці та на Маріуполі. На початку війни було дві фортеці, за якими стежив світ — це Київ та Маріуполь. Маріуполь був у набагато гіршому положенні, бо був в оточенні. Вже навесні 2022-го та пізніше багато робилося кіно про Маріуполь, але саме у такому форматі, в якому врешті вийшов фільм «Люди зі сталі», не робив ніхто. Мені важливо було зібрати цю історію хронологічно,  цілісно внутрішньо, показати причини та наслідки, розповісти про героїчну оборону Маріуполя у війні, яку росія розпочала проти нашої держави ще 2014 року. Тоді Маріуполь відстояли, і місто почало стрімко розквітати. Це була візитівка Донбасу, яка дуже злила ворога. 24 лютого 2022 року розпочалася 86-денна оборона Маріуполя. Ці дні дали певний резерв часу та можливість відсічі окупантам на інших напрямках. Щоправда, ціною великих втрат життів наших воїнів та цивільних мешканців міста.

Одразу було зрозуміло, що фільм важливо робити не лише для української аудиторії, а в першу чергу для закордонної. Ми тримаємо оборону нашої країни понад десять років, і це більше, ніж тривала Друга світова війна.  На прикладі захисників Маріуполя, їхніх історій ми показуємо, якими є сучасні українці, а вони є Людьми зі сталі. У фокусі фільму — Денис Прокопенко, Ілля Самойленко, Алла Березницька, Катерина Прокопенко, Ігор Бензерук, Алла Самойленко, Орест Козацький та Олена Кушнір, яка загинула на «Азовсталі» від російської авіабомби.

В кожному інтерв’ю ви наголошуєте, що головна місія фільму — це звільнити захисників. Як документальне кіно впливає на ситуацію?

Все непросто. Наскільки я знаю, до 850 людей перебувають донині у надзвичайно важких умовах. Ми прагнемо, де можемо, вплинути, тиснути, щоби бодай до наших ув’язнених допустили моніторингові місії, бо наші люди знаходяться просто в середньовічному невідомому, ніхто не знає, що з ними. Ми представляємо свідчення з доказовою базою, де багато шок-контенту. І це попри те, що росія підписувала Женевські конвенції… На жаль, і досі у багатьох іноземців залишаються певні ілюзії щодо росіян, вважаючи їх нормальними людьми…

Для мене було непростою задачею, як зробити так, щоб це кіно було стовідсотково правдивим. У нас відбулися кінопокази у Страсбурзі в Раді Європи, де були присутні  учасники оборони Маріуполя, представники координаційного штабу з питань військовополонених. Після показу мали зустріч із президентом ПАРЄ паном Теодоросом Русопулосом, який був вражений нашим кінодокументом, навіть записав відео на підтримку цього фільму, щоб його подивилося якомога більше людей.

Наприкінці 2024 року, на тисячний день від початку повномасштабної війни, за підтримки Асоціації «Дивись Українське» та МЗС України українські посольства організовували спецпокази документальних фільмів. Зокрема, «Люди зі сталі» представили в 11 країнах. Наша комунікація різновекторна, працюємо на абсолютно різні аудиторії.

Який зворотній зв‘язок отримуєте від цих аудиторій?

Після кожного показу фільму завжди організовуємо обговорення. Кожна демонстрація фільму по-своєму емоційна. Закордонним аудиторіям бракує інформації. Одна справа — подача редагованої інформації у новинах, інша — коли подаються хроніки, створені з десятків документальних першоджерел: фотографії, відео з телефонів бійців, мешканців Маріуполя, зйомки відомих міжнародних інформаційних агентств, зокрема Reuters, архіви СБУ та МВС України... Викликом було все це офіційно зібрати, зробити селекцію.

Дуже показовим у цьому сенсі був тур наприкінці минулого року Німеччиною, відвідали з командою 11 німецьких міст. Два з половиною тижні я їздив нон-стоп цією важливою для нас європейською країною. Кожен день – покази, спілкування. Після кожного перегляду фільму двогодинні дискусії, відверті полілоги. Німці шоковані, вони не знають цієї інформації, в них виникає дуже багато питань.

Спеціально для фільму художник Матвій Вайсберг створив серію «Хроніки війни». Катерина Прокопенко — дружина командира «Азову» Дениса Прокопенка та голова Асоціації родин захисників «Азовсталі», за професією художник-ілюстратор – теж надала свої роботи.  Як  виникла ідея вкрапити у полотно фільму художні роботи?

Використовувати у фільмі емоційні, пронизливі малюнки українських художників було моєю ідеєю. Матвій Вайсберг написав для «Людей зі сталі» серію «Хроніки війни». Матвій дуже тонкий, дуже точний графік. Це мій давній друг. Я звернувся до нього, бо в якийсь момент роботи зрозумів, що мені, можливо, буде не вистачати якихось особливо драматичних документальних кадрів, наприклад, пов’язаних з трагедією в Оленівці. Згодом я таки зміг отримати  кадри з Оленівки від Reuters (агентство є ексклюзивним власником цих фото-свідчень злочинів). Плюс на сторінках Асоціації родин захисників «Азовсталі» в соцмережах багато робіт Катерини Прокопенко, за фахом художниці-ілюстраторки – про Маріуполь, які викликали резонанс. Тож ці її роботи, як й інші малюнки, які мене особливо вразили, вирішив теж долучити до візуального ряду фільму. Таким чином художні вкраплення зробили не тільки переходи та перебивки, а й стали важливими самостійними акцентами драматизму нашої розповіді, потужно закарбовуючи окремі історії.

Незабаром ви будете представляти фільм у Великій Британії – у Кембриджі, Оксфорді та Лондоні, у межах благодійного фестивалю українського мистецтва Kyiv Art Sessions. Що ви очікуєте від британської публіки?

У Великій Британії плануємо чимало показів. Плануються покази в парламенті Великої Британії, в парламенті Шотландії. Плануються покази в Кембриджському та Оксфордському університетах і, безумовно, ще багато показів у різних містах, громадах, у кінотеатрах та культурно-інформаційних центрах, бібліотеках. Як ми це робимо скрізь. Громадяни країн — наших партнерів мають бути в курсі, що відбувається в реальності, хто є справжніми героями, чому цивілізованому світу важливо підтримувати Україну. Наше кіно красномовно свідчить, що це не благодійність, а їхня інвестиція у власну безпеку, бо через цю війну безпекову архітектуру не просто порушено, а вщент знищено. Далі ми вступаємо в дуже складну і небезпечну фазу. А Україна, весь час про це кажу, — це стікаюча кров’ю фортеця Європи. Якщо ви не будете нас підтримувати, звертаюся передусім до європейських країн, наступними будете всі ви, тому що недооцінюєте рівень ворога. І також всім під час кінопоказів пояснюю, що українці — це люди зі сталі, бо подивіться, яка маленька на мапі Україна вже понад 10 років дає по зубах другій найбільшій армії світу, яку ви всі дуже боїтесь. А Збройні сили України їх просто знищують, знищують і знищують.

Ви активно починаєте 2025 рік, просуваючи на міжнародних майданчиках важливі для України меседжі. Які плани на найближчу перспективу?

Задача, щоб цей фільм вийшов по всьому світу на різних медіа і стрімінгових платформах, на національних телеканалах. Моя задача, як людини, яка це кіно створила, та як громадянина України – масштабувати аудиторію цього фільму й сприяти ефективній співпраці України і країн-партнерів.

Хочу подякувати Асоціації «Дивись українське!», її голові Андрію Різолю, його команді, культурному центру Дом Майстер Клас, всім-всім, хто допомагає у просуванні важливої для всіх нас інформації. Наш фільм був створений за кошти благодійних внесків, грантів від таких організацій, як Метінвест,  Фонд «МХП-Громада», ГО «Серце Азовсталі», Український Конґресовий Комітет Америки, Ощадбанк, RAZOM for Ukraine, Winner. Розумію, що йде війна, і в першу чергу маємо все спрямувати на поле бою. Однак інформаційна складова важлива. І все це паралельні процеси, бо ми поширюємо вкрай важливу інформацію, зокрема, збираємо кошти для певних цільових напрямків.

«Люди зі сталі» – перший фільм документального авторського циклу «Між світлом і злом». Над чим працюєте нині?

Працюю безпосередньо над фільмом «Маріупольський щоденник». Він вже на стадії фіналізації. Гадаю, восени 2025 року маємо завершити його повністю. Матеріал до нього був знятий ще перед початком роботи над фільмом «Люди зі сталі», тому що тема полонених дуже чутлива й обрали її пріоритетною. А «Маріупольський щоденник» — це історія хлопчика Єгора Кравцова та його родини з Маріуполя, історія хлопчика, який писав свій щоденник під час воєнних дій у місті. Ще ми почали працювати над циклом фільмів про видатних сучасників. Бо війна як лакмус виявила справді крутих людей. І от про цих героїв будуть створені наші наступні документальні фільми.