22 січня 1919 року сталася одна з найвизначніших подій в історії України: дві українські держави об’єдналися в одну – єдину Українську Народну Республіку, яка постала в Східній Європі після розпаду Російської та Австро-Угорської імперії. Як так сталося, що українці, яких століттями намагалися русифікувати, змогли вибороти свободу та створити не одну, а цілих дві держави практично синхронно, і об’єднати їх в одну? І чому ця єдина держава не змогла протистояти натиску комуністів та врешті-решт, після довгої боротьби, була завойована? І як їй вдалося відродитися у 1991 році?
Боротьба українців за свою державу і національний процес в Україні не відрізнявся від аналогічних процесів у Європі серед інших націй, таких, як поляки, або чехи, і мав багато спільного з боротьбою за незалежність американських колоній Британії.
У Києві запобігли вбивству першого заступника Міністра охорони здоров’я
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Українська держава козаків, що довго воювала проти військ Польщі, Османської імперії, Московського царства, - Гетьманщина, яка у XVIII столітті була насильно інкорпорована в Російську імперію зі скасуванням свого територіального устрою, не зникла без сліду. У спадок вона лишила велику кількість козацьких родів, заможний і освічених, які були інкорпоровані в російську еліту, але залишили в собі національну ідентичність та відмінну від російської картину світу. Не була знищена і правова система Гетьманщини – яка де-факто продовжувала існувати в українських губерніях російської імперії.
У ХІХ столітті розвитку української національної ідеї сприяли університети, зокрема, Київський, Харківський та Одеський, численні громадські і творчі об’єднання, що мали підтримку нової бізнес-еліти підросійської України – зокрема, сімей цукрозаводчиків Терещенків та Симиренків, або колекціонерів Ханенків.
Російська імперія першу половину ХІХ століття дивилися крізь пальці на український національний розвиток, вбачаючи в ньому фактор тиску на аналогічні процеси серед польського населення (Польща на той час також була захоплена Росією), але вже скоро імперські чиновники починають активну боротьбу з українським національним рухом. 1863 року виходить Валуєвський циркуляр, а 1876 - Емський указ, які прямо забороняють громадське життя та книгодрукування українською мовою. Втім, це не призвело до занепаду українського руху, бо частина території України знаходилася не в Російській, а іншій імперії – Австро-Угорській – де було більше свободи слова.
«Це важливо, адже там багато діячів українського національного руху, вчених, істориків, не тільки читали лекції, вони друкували там свої твори, бо там було більше свободи і можливостей. Вийшло так, що частина території України просто не контролювалася Росією», - каже кандидат історичних наук, народний депутат України Володимир В’ятрович.
В Галичині, яка була в складі Австро-Угорської імперії,багато друкувався Михайло Грушевський – один з «батьків» української історичної науки, який першм описав історію України як безперервний процес – від Київської Русі до сучасної йому доби і окреслив право українців на власну державність. Крім того, в Австро-Угорській імперії українці були активними членами суспільно-політичного життя і навіть засновували політичні партії.
Тож, вийшло так, що національний рух українців розвивався паралельно в двох різних частинах України, що належали до різних імперій, але розвивався дуже по-різному.
«В Наддніпрянській, підросійській Україні він носив більш ліві риси, соціалістичні, і більшість українських партій були саме такими, а от на Заході, в тій частині України, що булда в Австро-Угорській імперії, він був більш консервативним. Але зв’язки між діячами підтримувалися постійно, тобто, всі усвідомлювали, що вони є представниками одного народу, який має прагнути разом до незалежності і державотворення», - каже В’ятрович.
На початку ХХ століття національний рух виходить на фінішну пряму з обгрунтування ідеї державності. Юрист Микола Міхновський обгрунтовує незалежність як розірвання договору, який свого часу козаки на чолі з Богданом Хмельницьким підписали з московським царем- бо Російська імперія неодноразово порушувала його щодо українців.
Але все змінила Перша світова війна. В ній виникли як перші українські збройні формування (у складі австро-угорської армії), так і численні об’єднання (Головна українська Рада, наприклад), які координували акції українців. Навесні 1917 року, не витримавши навантаження війни, Російська імперія почала дезінтегруватись. Цар відрікся від престолу, Росію було проголошено республікою, а Тимчасовий уряд втратив управління над ситуацією, тим паче, що був зайнятий боротьбою з більшовиками.
Український рух в цих умовах одразу реалізував ідеї української державності. Вже навесні 1917 року в найбільших містах України відбулись національні мітинги, за результатами Військового та Хліборобського з’їздів було створено парламент – Центральну Раду, та уряд – Генеральний Секретаріат.
В результаті довгих перемовин з російським Тимчасовим урядом, який не бажав бачити Україну нічим більшим, аніж керованою автономією, серед українців росла думка про необхідність проголошення повної незалежності. І це сталося – в січні 1918 року, після більшовицького перевороту в Росії, коли більшовики знищили російську демократію та почали наступ на всіх, хто вирішив вийти зі складу Російської імперії – і на Українську Народну Республіку теж.
Незалежність УНР було проголошено четвертим універсалом Центральної Ради 22 січня 1918 року. Цей день став офіційним днем появи нової держави в Центрально-Східній Європі, яка сама собі виборола незалежність і оголосила її.
«Від створення перших органів влади та автономістського погляду на врядування до проголошення повної незалежності знадобилося менше року – від весни 1917 до січня 1918. Я не згоден з тими, хто каже, що національний рух українців прогресував повільно, це – не так, навпаки – це був дуже стрімкий розвиток – він автономізму до державності за кілька місяців», - каже В’ятрович.
Молода держава не лишилася ізольованою – її визнали держави центрального блоку, в першу чергу, Німеччина та Австро-Угорщина – які в її інтересах почали боротьбу з російськими більшовиками.
В той же час західні українські землі продовжували перебувати в складі Австро-Угорської імперії, яка колапсувала з кінцем Першої Світової війни, і 1 листопада українські військові захоплюють основні органи влади у Львові. Два тижні потому урочисто проголошено ЗУНР – Західноукраїнську Народну республіку. Очолив її Євген Петрушевич.
Між двома українськими державами одразу почались перемовини про об’єднання, бо від самого початку вони перебували у важкому становищі. З закінченням Першої Світової війни Українська Народна Республіка втратила підтримку німецьких і австрійських військ, що лишило її сам на сам з більшовицькою Росією. А Західноукраїнська Народна Республіка одразу була втягнута у війну з Польщею, яка також претендувала на Львів через значну частину польського населення у місті.
«Це був один з найбільших каменів спотикання – з яким ворогом треба було битися в першу чергу, хто був небезпечніший. Для очільників УНР – Симона Петлюри та Володимира Винниченка – найбільшим ворогом були російські більшовики, які стрімко наступали зі сходу. Для представників західної частини – це були поляки, які внаслідок підтримки країн Антанти переважали у силі і розвивали наступ на Львів», - каже кандидат історичних наук, лейтенант Збройних сил України Ігор Бігун.
Тим не менше, розуміння спільної історичної долі та необхідності вирішувати проблеми одного народу в одній державі сприяли перемовинам, які відбулись у Київській області в грудні 1918 року і завершились підписанням договору між двома республіками.
В результаті 22 січня 1919 року, в Києві на величезному мітингу, один з членів Директорії УНР і професор права, Федір Швець, зачитав Акт Злуки про об’єднання двох держав в одну Україну.
«Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка», - було сказано у акті.
Втім, це не врятувало від поразки єдину українську державу. Залишившись без підтримки Центральних держав (які програли в першій світовій війні) українці не могли довго протистояти більшовикам, білогвардійцям та Польщі.
«Через те, що Україну підтримували під час війни Німеччина і Австро-Угорщина, вона була дискредитована на міжнародній арені. Крім того, російські емігрантські діячі активно просували думку серед західних політиків, що допомагати Україні не варто, бо, мовляв, український уряд – це ті ж самі більшовики. Це, на жаль, спрацювало», зазначає В’ятрович.
Крім того, самі українські діячі послаблювали молоду державу. Тільки за 1918 рік Україна пережив як мінімум два великі перевороти, а Київ чотири рази переходив з рук в руки. Це не давало налагодити нормальне життя та мобілізувати людей на захист країни.
Україна чинила спротив ще два роки. Але навіть комуністи, які захопили її, змушені були рахуватися з національним рухом – і вимушені були визнати Україну у складі Радянського Союзу майже в тих самих кордонах, які мала Українська народна республіка. Звісно, Українська Радянська соціалістична республіка не була незалежною, втім, вона мала свій парламент і уряд, які за умов кризи в Радянському Союзі у кінці 1980-х роках почали рух до незалежності.
В 1990 році, на 71-річчя Акту злуки, сотні тисяч людей по всій Україні об’єднали Львів і Київ, утворивши живий ланцюг через всю країну. Ймовірно, це була найбільш масова громадянська акція перед Майданом 2013 року. Вона передувала здобуттю незалежності України у 1991.
Акт Злуки не призвів до перемоги Українську державу у 1919 році через низку причин. Але він став історичною спадщиною ля майбутніх поколінь, для яких єдина Україна – даність і цінність, яку треба захищати. На згадку про Акт Злуки кожен рік 22 січня тисячі киян вишиковуються на одному з найбільших мостів Києва – мосту Патона – єднаю чи правий і лівий береги Дніпра.
