Близько 4 ранку в четвер, 24 лютого 2022 року, нас розбудили вибухи ракет, які Росія запускала по Києву на початку свого повномасштабного вторгнення. Ми були впевнені, що нарощування московських військ на кордоні з Україною – це лише брязкання зброєю, тож спершу вирішили, що це був гуркіт сміттєвих баків – як зазвичай о цій порі. Його завжди було чутно навіть на 19-му поверсі.
Однак, коли з вікна нашої вітальні ми побачили спалахи на горизонті, ми зрозуміли, що Владімір Путін таки влаштував цей кошмар. Потім ми розбудили наших хлопчиків (менший ніяк не хотів вставати), повкидали у валізи найнеобхідніше і насилу запхали кота в переноску.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Треба було їхати, але куди? Де в Україні було безпечно?
Родина моєї дружини живе під Вінницею – там було ще тихо, і вона одразу подзвонила своїй двоюрідній сестрі. Було вирішено, що ми поїдемо туди. Ми вп’ятьох (четверо людей і кіт) сіли в машину і вирушили в напрямку Житомирської траси. Побачивши, що колона автомобілів із такими ж, як ми, ледве тягнеться, ми вирішили, що треба шукати іншу дорогу.
У Валенсії відбулася масштабна акція солідарності з Україною
Майже промах
У розпал пандемії COVID ми на пів року орендували невеликий будиночок у Гостомелі, що приблизно за 30 кілометрів на північний захід від Києва, тож ми знали, якими другорядними дорогами можна об’їхати цю величезну колону. Ми з’їхали з траси і попрямували манівцями.
Ми навмисно їхали не асфальтованими дорогами, а через ліс. Проїжджаючи повз Ірпінь і Бучу, ми навіть не могли уявити, що російські загарбники невдовзі коїтимуть із бідолашними мешканцями цих містечок.
Під’їжджаючи до Гостомеля, ми побачили над ним кілька військових гелікоптерів і подумали, що це «наші» переправляють військових на бойові позиції. Насправді, як ми дізналися пізніше, ми стали свідками початку російського повітряного десанту на аеродром Антонова.
Ми також дізналися, що протягом перших кількох годин російські війська розстрілювали цивільні автомобілі й людей у них – дякувати Богу, тоді ми про це не знали.
Пізно ввечері ми благополучно прибули до двоюрідної сестри моєї дружини. Ми жили в неї трохи більше тижня і бачили, як люди записуються в місцеві підрозділи територіальної оборони (туди записався й двоюрідний брат моєї дружини), і як у Вінниці та на її околицях встановлювалися блокпости.
Ми жадібно ловили новини по телевізору і в Інтернеті – здавалося, що російські війська от-от увірвуться в столицю. Це була справжня сюрреалістична картина – танки та інша бронетехніка на дорогах до міста, яке ми так добре знали.
Ми їдемо далі
Будинок двоюрідної сестри моєї дружини був досить великим, але в такій близькості, та ще й у стресі, викликаному війною, наші сім’ї почали діяти один одному на нерви. Це як у тій приказці: «гості – як риба – починають смердіти за три дні», а ми жили там набагато довше.
Ми вирішили поїхати до Молдови, де жила «подруга подруги моєї дружини», тож ми знову спакували речі і виїхали у вівторок, 1 березня. Перетин кордону зайняв десять годин. Вранці ми прибули до Кишиніва і заселилися в готель, в якому я зупинявся під час ділової поїздки за кілька років до того.
Вартість номера мене шокувала – вона зросла більш ніж утричі. Ймовірною причиною було те, що готель був переповнений «біженцями» з України.
Подруга Тані спробувала знайти нам квартиру, але ціни на житло стали такими ж захмарними. Тож за тиждень ми прийняли рішення виїхати до Великої Британії, де жили моя мати і дочки від мого першого шлюбу. Подорож через Румунію, Німеччину, Люксембург, Францію та Євротунель зайняла три доби.
В Англії не склалося – ми повертаємось додому
Моя старша дочка працювала в школі на північному заході Англії і «по блату» влаштувала двох моїх хлопчиків до школи, в якій не було місць. Її подруга дозволила нам жити в своєму будинку «за копійки». Моя дружина офіційно не була «біженкою», але нам вдалося відкрити їй довгострокову візу.
Здавалося, все було чудово, але була одна велика проблема, яку ми не врахували. Мій молодший син страждає на аутизм і має особливі освітні потреби. У Києві вони задовольнялися добре – він ходив у спеціальний дитсадок, у нього була спеціальна вихователька, був доступ до психологів і фізіотерапевтів, були друзі.
Ми мали всі необхідні документи в товстезній папці – довідки й висновки генетичних, неврологічних, психологічних, фізичних, педагогічних, ендокринологічних, педіатричних і багатьох інших обстежень. У Києві ці документи надавали йому право на спеціальну підтримку й пільги, але британська система вимагала нових, і він мусив заново пройти всі обстеження.
Ми приїхали в середині березня, а перше обстеження мого сина було призначене аж на 19 вересня – ми мусили чекати пів року! Ми робили все, що могли, і були вдячні за те, що він ходив до школи, але без спеціалізованої підтримки він, по суті, просто марнував час у школі, хоча його англійська покращилася.
Коли хід війни змінився і росіян відігнали Києва, а навчальний рік в англійській школі добігав кінця, ми вирішили повернутися додому. Тож, після 10-денної відпустки на Канарах ми поїхали з Великої Британії і повернулися якраз до початку нового навчального року. Мій старший син повернувся до своєї старої школи, а молодший – до свого дитсадка і різних терапій – він був щасливий.
Наша нова реальність
Невдовзі після нашого повернення росіяни почали бити по цивільній інфраструктурі України. Були постійні відключення електроенергії, ми мусили ховатися від ракет. Звичайно, це був стрес, але зовсім не той, який під час нашої евакуації пережили два мої сини, дружина і, як не дивно, я і кіт.
Попри війну, що триває, життя виявилося добрим для нас усіх. Хлопці освоїлися, молодший розвивається як на дріжджах, особливо після того, як ми завели йому собаку-терапевта. Ми купили ще одного кота, щоб скласти компанію нашому першому. Моя дружина зайнялася новим бізнесом, а у мене нова кар’єра тут, у Kyiv Post. Життя не ідеальне, і загроза залишається, але я вважаю, що ми даємо раду.
