Ці військовослужбовці не відзначають третю річницю повномасштабного вторгнення Росії на фронті. Вони намагаються знайти себе в цивільному житті після років, проведених у бліндажах і окопах.
Колишні військовослужбовці Збройних сил України (ЗСУ), які з різних причин звільнилися зі служби, розповіли Kyiv Post, що вони пишаються своїм рішенням стати на захист України три роки тому і, якщо буде потрібно, без вагань повернуться на фронт.
Ігор Жалоба (позивний «Батько») – професор, колишній військовий: «Всі ми досі на війні, ми так чи інакше там».
Після звільнення з лав ЗСУ доктор історичних наук Ігор Жалоба повернувся до викладацької роботи в Інституті історії НАН України. Він також часто виступає з лекціями в Німеччині та Австрії, розповідає про війну та вшановує своїх побратимів на різних заходах на підтримку України.
Хроніка війни в Україні. 18 лютого: «Боротьба триває на різних напрямках»
«Я ні секунди не шкодую про те, що зробив 25 лютого 2022 року. І якщо буде потрібно, я без вагань піду ще раз. Я пишаюся цими роками, пишаюся своїми побратимами і пишаюся тим, що ми зробили».
У кожному виступі перед міжнародною аудиторією «Батько» каже, що ті, хто пішов захищати Україну в перші дні повномасштабного вторгнення – де б хто не був зараз – насправді не перестали воювати.
«Ми всі досі на війні. Ми так чи інакше залишаємося там в думках. Ми живемо нею, слідкуємо за нею».
«Батько» згадує свій виступ у німецькому Кемптені в травні минулого року. Перед виступом він запитав побратима, який все ще служив у ЗСУ: «Що ти хочеш, щоб я сказав? Який меседж ти хочеш, щоб я передав з фронту?». Його товариш відповів: «Батьку, я в іншій реальності».
«І я зловив себе на думці: так, ми були в одній реальності на фронті, в іншій реальності в українському тилу, а в Європі є ще одна реальність», – розповів «Батько» в інтерв’ю Kyiv Post.
На його думку, і європейський, і український тил мають спільну проблему: багато людей не до кінця розуміють, що відбувається. Багато з них досі хочуть повернутися до того, що було до 24 лютого 2022 року.
«Так більше не буде, – каже він. – І моє завдання зараз, як демобілізованого солдата, – звести ці дві реальності – європейську і наш тил – до потреб тієї реальності, в якій воюють хлопці. Тобто все для фронту, все для перемоги. Це те, чим я зараз займаюся, і це мій пріоритет номер один».
Вадим «Сонік» Фещенко, колишній гранатометник і оператор безпілотника: «Я готовий продовжувати воювати і ризикувати всім».
«Сонік» розповів Kyiv Post, що після демобілізації з лав ЗСУ він «відпочивав» вдома близько місяця. Насправді, він працював фрілансером, проєктував трибуни стадіонів – його цивільна професія – інженер-будівельник. Також зібрав для побратимів партію FPV-дронів.
«Потім пішов на співбесіду на попереднє місце роботи, де мене вже чекали на посаду заступника директора. Відтоді я працюю там», – розповідає «Сонік».
За його словами, спочатку адаптуватися до цивільної роботи було складно, оскільки служба в армії суттєво змінила його погляд на відповідальність, трудову етику та пріоритети.
«Мені часто здавалося, що це несправедливо – поки я воював, інші здорові чоловіки мого віку використовували цей час для особистого зростання та добробуту. Але я переконаний, що рано чи пізно всім доведеться воювати, і соціальна справедливість все збалансує», – каже він.
«Сонік» зізнається, що часто сумнівався, чи правильним рішенням було звільнитися з лав ЗСУ:
«Братські зв’язки, які я сформував в армії, особливо в умовах смертельної небезпеки, постійно викликали в мене відчуття провини. Дружні жарти іноді сприймалися як гіркі образи».
Він розповідає Kyiv Post, що часто відчуває бажання повернутися на війну – чи то піхотинцем, чи навіть штурмовиком.
«Час від часу мені сняться сни, наповнені сценами насильства – яке я чиню сам, або яке вчиняють проти мене – так, ніби я переживаю уві сні останні хвилини свого життя...»
Однак він вважає, що чіткіше бачить своє майбутнє, оскільки його сім’я дає йому привід зосередитися на житті, а не на «принесенні останньої жертви».
«Найбільшим викликом виявилося жити і працювати щодня – це набагато важче завдання», – каже колишній солдат і додає, що коли він повернувся до цивільного життя, йому стало легше уявляти собі наступні десять років, і тепер він менше думає про «соціальну несправедливість і нестабільність у країні».
«У лютому 2022 року я зробив свідомий вибір, за який мені не соромно. І якщо буде потрібно, я готовий продовжувати боротися і ризикувати всім. Я не маю наміру змінювати громадянство, хоча багато моїх друзів, які досі воюють, висловили бажання зробити це після демобілізації», – розповів він Kyiv Post.
Дмитро «Івіч» Вербич, захисник Донецького аеропорту: «Після всього цього лайна ветерану краще йти жити в лісі і менше бачити цей довбаний соціум».
Дмитро Вербич – автор книги «Точка неповернення» про російсько-українську війну та бої 2014-2015 років – повернувся захищати Україну після повномасштабного вторгнення. Він воював в обороні Київщини, а згодом брав участь у Харківській контрнаступальній операції.
«Взагалі, я вважаю, що після всього цього лайна будь-якому нормальному ветерану треба поїхати кудись у ліс, жити в хатинці і менше бачити цей довбаний соціум. Завести собі хорошого собаку, щось таке, знаєте – сидіти біля каміна, курити люльку», - сказав він в інтерв’ю Kyiv Post.
Вербич каже, що боровся з проблемами психічного здоров’я та відчуттям несправедливості. «А тим громадянам, які не були в зоні бойових дій, але дозволяють собі висловлювати судження на цю тему – хочеться дати їм по голові, зробити боляче, козлам», – каже він.
За його словами, попри всі виклики він не мав проблем із пошуком роботи після демобілізації, однак він не вважає власний досвід репрезентативним.
«Що стосується державної допомоги ветеранам, то я нічого не отримав, бо нічого не просив. Знаю знайомих, які отримали гранти на розвиток бізнесу – щось там працює, все реально. І слава Богу», – додав він.
На запитання, чи зробив би він такий самий вибір ще раз, Вербич відповів без вагань:
«Якби я міг повернути час назад, чи пішов би я знову на фронт? Звичайно, пішов би. Тому що і 2022, і 2023 роки – це були чудові роки мого життя. Як би там не було страшно, я б точно пішов».
Вербич каже, що майбутнє України повністю залежатиме від того, як закінчиться війна:
«Війна може закінчитися так, що нам доведеться пакувати речі, швидко вчити іспанську і їхати жити в Південну Америку. Все може скластися дуже по-різному».
Анатолій «Лицар» Мусієнко, колишній боєць 58-ї окремої мотопіхотної бригади: «Все одно тягне назад - на війні ти знаходиш сенс».
Анатолій Мусієнко так сказав про своє цивільне життя:
«Якщо сказати просто – це незрозуміло. Ті, хто воював, вже не належать до цього світу. Ми його не розуміємо, а він хоче нас відторгнути, як той вірус».
За словами Мусієнка, суттєво змінилися повсякденні звички, адже солдати звикають до небезпеки та інстинктивно реагують на неї.
«Це вплинуло і на моє повсякденне життя, і на моє ставлення до всього. Наші цілі, наші цінності – все це дуже відрізняється від того, до чого звикли люди тут, у тилу», – каже він.
«Це створює певні труднощі у спілкуванні – наприклад, коли хтось розповідає мені про новий телефон, який він хоче, а я собі думаю: «Якого біса я з ним зараз про це говорю?»».
За словами Мусієнка, після звільнення з лав ЗСУ він не отримав жодної підтримки від держави. Однак він пов’язує це з тим, що не дуже активно шукав структури, які мали би допомагати ветеранам.
«Дружина завжди каже, що мені треба ходити до психологів або у ветеранські хаби. Для неї це вихід... Але не для мене».
Мусієнко визнає, що відчуває симптоми ПТСР.
«Коли грюкають двері, я трохи здригаюся. Не скажу, що я потрапляв безпосередньо під такі сильні обстріли, що мій психологічний стан повністю змінився – я ж не був у піхоті. Але певні ефекти все ж таки є. Я не люблю гучних звуків, коли поруч хтось кричить або грюкають двері».
Незважаючи на небезпеку, він все одно відчуває потяг повернутися на фронт.
«На війні, серед побратимів, більше чесності, правди. Там ти знаходиш сенс. Тому хочеться повернутися – робити те, що звик, робити те, що в твоєму розумінні має правду, сенс і мету».
Він додає, що саме таке розуміння впливає на те, як він дивиться на потенційну цивільну роботу. Побачивши речі з висоти цього розуміння, він тепер ставить питання про те, яке значення матиме цивільна робота – не лише для країни в цілому, а й для нього особисто.
