Членство України в ЄС і НАТО – де ми зараз?

Попри всі жахіття, які цей рік приніс Україні, Київ досяг грандіозного прогресу в реалізації своїх євроатлантичних прагнень, отримавши довгоочікуваний статус кандидата на вступ до ЄС у червні та подавши офіційну заявку на членство в НАТО у вересні.

Оскільки рік добігає кінця, і багато гравців міркують про часові рамки приєднання України до обох інституцій, ця стаття є детальним роздумом на основі коментарів офіційних осіб, представників ЗМІ та експертів щодо того, що завадило Україні приєднатися до обох блоків раніше , що змінилося та що Київ може зробити, щоб прискорити процес вступу.

Чому так довго?

Процес розширення ЄС і НАТО в пострадянський період розпочався в 1995 і 1999 роках відповідно, коли в 1999 і 2004 роках до них приєдналися країни колишнього соціалістичного табору, зокрема країни Балтії та Польща.

Після 1991 року процес розширення НАТО був більш плідним, тоді як ЄС значно уповільнив темп свого розширення після економічної кризи 2008 року, зростання кількості одержувачів дотацій, погано контрольованої імміграції в деяких регіонах та формування ідеї перетворення ЄС на Сполучені Штати Європи. Останньою країною, яка 2013 року стала офіційним членом ЄС, була Хорватія, тоді як Північна Македонія, претендентка на вступ до ЄС, стала останньою державою, яка приєдналася до НАТО у 2020 році.

Незважаючи на те, що Україна заявила про свої амбіції приєднатися до ЄС ще у 1998 році та підписала Хартію про особливе партнерство між НАТО та Україною у 1997-му, Київ здебільшого поводився як спостерігач цього розширення, а не як його учасник.

На відміну, наприклад, від Польщі, яка вже в 1989 році мала чітке бачення свого геополітичного та культурного місця у світі, впродовж 1990-х Україна вагалася, чи варто їй йти чітко визначеним шляхом, а тодішній президент Леонід Кучма (1994-2004) намагався дотримуватись багатовекторної політики, яка передбачала позаблоковий статус країни та балансування між Заходом і Росією.

Жодна з пострадянських країн у той період не перебувала у задовільному економічному, соціальному чи військовому стані, тож цілком можливо, що якби Україна тоді визначилась щодо своїх прагнень вступити до ЄС і НАТО, які підкріплювались би широкою громадською підтримкою, вона б стала членом принаймні однієї з організацій, якщо не обох, у період 1999-2004 рр або трохи пізніше.

Але цього не сталося.

Підтримка народом України вступу до ЄС і, особливо, до НАТО в ті роки була далеко не переважаючою. Колишні комуністичні апаратчики все ще відігравали значну роль у політичному житті країни, а лідер Комуністичної партії Петро Симоненко, затятий противник інтеграції України в НАТО та ЄС, змагався з Кучмою у другому турі президентських виборів 1999 року.

2008 року, коли тодішній президент Віктор Ющенко, який прийшов до влади після Помаранчевої революції 2004 року, їздив на горезвісний саміт НАТО в Бухаресті, тодішня канцлерка Німеччини Ангела Меркель разом із тодішнім президентом Франції Ніколя Саркозі виступили проти вступу України до НАТО та воліли замість цього будувати стійкі відносини зі своїм російським колегою. Меркель тоді зазначила, що лише третина українців підтримують членство – рівень, на якому підтримка залишалась навіть на початку 2014 року, перевищуючи 50 % лише кілька разів у період до 2022 року.

Підтримка вступу України до ЄС, хоч і була вищою з самого початку, однак також була не надто вражаючою протягом багатьох років. Навіть після Революції Гідності 2014 року, яка почалася після того, як президент Віктор Янукович вирішив не підписувати Угоду про асоціацію з ЄС, ця підтримка часом ледь перевищувала 60 %.

У результаті утворилося порочне коло, коли ЄС і НАТО не до кінця розуміли, навіщо їм потрібна держава-член такого розміру. Втім розуміли, що Україна – найбільша країна Європи, яка їм навіть не дуже симпатизує, переслідуючи лише власні економічні інтереси та зміцнюючи залежність від Росії заради короткочасного миру.

Україна не мала суттєвих стимулів змінюватись заради ефемерних цілей приєднатися до обох союзів якось в майбутньому. Довоєнна імплементація Угоди про асоціацію Україна-ЄС часто називалася млявою, але все ще сприятливою для демонізації Росією ЄС і, особливо, НАТО. Саме тому значна частина проектів, що фінансуються ЄС і НАТО в Україні, була спрямована на роз’яснення ролі та сутності обох інституцій.

Мистецтво не бути надто оптимістичним

Рішення президента Росії Володимира Путіна розпочати повномасштабну війну проти України в лютому цього року різко змінило ситуацію. Це перевернуло свідомість багатьох українців, багато з яких, навіть будучи проросійськими і не завжди дружніми до ЄС чи НАТО в деяких аспектах, ніколи не хотіли бути частиною Росії. Це також спонукало до переосмислення ситуації європейцями, які прокинулися перед лицем повномасштабною війни біля власного порогу, усвідомивши свою залежність від експорту енергоносіїв з країни-агресора. Це майже відразу знайшло відображення в даних соціологічних опитувань.

За даними групи «Рейтинг», у березні цього року відсоток українців, які підтримують членство країни в ЄС, різко зріс до 91%, а в жовтні він становив 86%. Щодо НАТО цей показник становив 76% і 83% відповідно.

Ці цифри мають значення, оскільки Представництво ЄС в Україні, наприклад, уважно стежить за суспільними настроями, а численні спеціалісти в Україні надають йому огляди ЗМІ та регулярні аналізи. Разом із зображеннями розбитих російських танків, широким громадським резонансом, непохитною рішучістю уряду Зеленського та уявленням про те, що ЄС – це перш за все мирний проект, створений після Другої світової війни, така зміна рівня підтримки, ймовірно, зіграла важливу роль у переконанні держав-членів та інституцій ЄС, що Україна справді визначилась.

І це найважливіше, оскільки, хоча Україна справедливо зазначає, що країни-члени ЄС і НАТО часто намагались задовольнити власні інтереси за рахунок Києва, обираючи виправдання замість можливостей залучення та інтеграції, мало хто хоче мати справу з країною, яка не визначилася, а до того ж не вирішила гостру проблему корупції.

Незважаючи на всі означені позитивні моменти, бажано залишатися реалістами, оскільки багато проблем, у тому числі пов’язаних з реформами, залишаються досить гострими. Вони ставлять під сумнів надію на швидкий вступ до ЄС, навіть незважаючи на те, що така громіздка бюрократична машина, як ЄС, доклала величезних зусиль, щоб пришвидшити прийняття рішень у цьому році.

Після того, як політичний аспект цього рішення повністю зник і залишаються суто бюрократичні аспекти, часові рамки вступу, окреслені деякими українськими високопосадовцями, як-от 3-5 років, все ж видаються малоймовірними, враховуючи поточну динаміку та той факт, що Україна вже значно відстає у виконанні семи ключових вимог, висунутих Євросоюзом.

Крім того, деякі країни просто не бажають надавати Україні членство за прискореною процедурою.

Серед них насамперед Угорщина, де єврокомісар з питань сусідства та розширення Олівер Варгеї, громадянин Угорщини та головний автор семи ключових вимог, відкрито заявив, що переговори про вступ у найкращому випадку розпочнуться не раніше 2024 року.

Але так же, як повідомляється, вважає і Німеччина. На умовах анонімності український чиновник, долучений до переговорів Україна-ЄС, заявив, що рішення Німеччини та Франції надати Україні статус кандидата на вступ до ЄС було прийнято з міркувань публічності. Проте перспектива надання членства в короткий проміжок часу не видається реалістичною ні Берліну, ні, зокрема, президенту Франції Еммануелю Макрону, який чітко дав зрозуміти, що процес, ймовірно, триватиме не одне десятиліття.

Що стосується НАТО, то тут ситуація є не менш складною.

Неофіційно обговоривши з кількома людьми, добре обізнаними з цією темою, я майже впевнилась, що рішення Києва подати заявку на прискорений вступ до НАТО у вересні не було кроком, що особливо вітали в Альянсі, який постійно наголошує, що він не є стороною у цій війни. Таким чином НАТО виключає можливість надання Україні членства або Плану дій щодо членства, доки вона не виграє війну.

Про це чітко заявив генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг на нещодавній зустрічі міністрів закордонних справ у Бухаресті.

Саме через це нещодавнє запевнення віце-прем’єр-міністерки України Ольги Стефанішиної, що існує консенсус щодо членства України в НАТО, слід сприймати з долею скепсису. Особливо тому, що кілька незалежних експертів, добре обізнаних з темою, підтвердили, що її спроба подати заявку на членство в НАТО на початку жовтня безпосередньо Генеральному секретареві була фактично відхилена.

Справедливим є нещодавнє зауваження Стефанішиної про те, що виконання згаданих ключових вимог ЄС є не менш важливим і для членства України в НАТО, оскільки Альянс також стурбований корупцією та формальними реформами. Один чиновник НАТО висловив розчарування спробами українських високопосадовців незадовго до війни просувати так званий тест доброчесності для суддів, який вигадала Україна. Чиновник назвав це невдалим «жартом».  

Як би там не було, але твердження про наявність консенсусу, коли його явно бракує, не в останню чергу через поведінку Угорщини та відчутне вагання з боку США, є перебільшенням.

Отже, що далі?

Ніхто не може впевнено назвати часові рамки вступу України до ЄС і НАТО, окрім запевнень, що це майже гарантовано станеться в післявоєнну еру. Ризикнути визначити такі рамки можна хіба що заради приманливого заголовка.

Будь-які спроби стверджувати, що ЄС чи НАТО дозволять приєднатися до них країні, яка перебуває у стані війни, є самообманом.

Хоча деякі події явно поза контролем України, наприклад, регулярні розмови в ЄС про необхідність реформ перед прийняттям нових членів, зміни урядів в ключових державах і проросійські настрої в деяких країнах, багато що залишається в руках Києва, і це можна підсумувати у трьох пунктах.

По-перше, Київ має зрозуміти, що не можна переборщити з піаром. Україна виконала велику роботу, інформуючи про війну та звертаючись до громадськості в ЄС, США та інших частинах світу. Хоча дехто й критикував рішення уряду подати заявку на членство в НАТО у вересні, слід пам’ятати, що це було зроблено в той день, коли Путін анексував нові території України, а також, що Україна ніколи раніше не подавала офіційної заявки на членство.

Однак такі піар-ходи ефективні лише тоді, коли вони поєднані з реальними діями. Якщо до війни українська влада могла списувати свою сумнівну поведінку на загальне пасивне ставлення суспільства до конкретних реформ, то зараз такий підхід навряд чи спрацює.

По-друге, українська дипломатія має бути ще голоснішою. Хоча багато українських дипломатів активно працюють у своїх країнах та організаціях, деякі з них все ж недостатньо популяризують Україну в країнах перебування. Особливо це помітно у Франції, Італії та таких країнах, як Данія, Швеція та Нідерланди, які, незважаючи на загальну підтримку України, досі не дуже прагнули надання Україні статусу кандидата на членство в ЄС.

Те саме стосується тих, хто працює в країнах НАТО, які не входять до ЄС, хоча певний прогрес тут спостерігається.

По-третє, українським чиновникам потрібно почати планувати свої заходи довгостроково і не захоплювати партнерів зненацька.

Відмінною рисою західної бюрократичної машини є те, що, як сказав один український чиновник, ті, хто всередині неї, знають, що вони будуть робити через рік. Такий підхід  важко сприймається українськими чиновниками, які звикли діяти спонтанно та вимагають від інших відповідної поведінки.

Це стане особливо необхідним, коли Україна почне переговори про вступ до ЄС. Особи, відповідальні за цей процес у кожній сфері, мають бути визначені заздалегідь. Особливо з огляду на те, що Україна нещодавно здійснила реформу міністерств, поєднавши культуру та євроатлантичну інтеграцію, і має фінансові стимули для розвитку обох сфер як за рахунок власних коштів, так і за рахунок проектів, що фінансуються ЄС та діють в Україні.

У 2018 році, наприклад, Association4U, що фінансується ЄС, запропонувала заробітню платню висококваліфікованим фахівцям у розмірі близько 25 євро на день (500 євро на місяць). Такі умови навряд чи здатні заохотити більшість професіоналів долучитись до проекту, що призводить до постійної зміни учасників переговорів, що, своєю чергою, автоматично затягує переговорний процес.

Шанси України стати членом як ЄС, так і НАТО сьогодні високі, як ніколи раніше. Причому дехто не виключає, що членство України в НАТО може зрештою передувати членству в ЄС, оскільки більшість претендентів на членство в Євросоюзі спочатку приєднались до Альянсу. Українці демонструють світові свою силу та рішучість, даючи зрозуміти, що вони готові воювати за своє європейське майбутнє та процвітання.

Їх підтримують, зокрема, країни ЄС і НАТО, а також громадяни цих країн. Важливо переконатися, що цей імпульс не буде втрачено.