Київські рецепти, історії та спогади: про книгу Олеся Ільченка «Чікен Київ»

Минулого року в київському видавництві "Варто" вийшла книга Олеся Ільченка "Чікен Київ. Секрети київського куховарства".

Книгу написав прозаїк, поет і сценарист Олесь Ільченко, автор понад сорока книжок. Він народився і виріс у Києві, тож природно, що в його літературному доробку вистачає творів, присвячених рідному місту. Згадаймо хоча б відзначену літературними преміями містичну драму «Місто з химерами», яка здобула заслужену популярність у читачів.

Власне вже за назвою "Чікен Київ" та підзаголовком "Секрети київського куховарства" можна здогадатися, про що йдеться у книзі, адже в багатьох куточках світу фірмова страва столиці України "котлета по-київськи" відома і знана саме за англійською назвою "Chicken Kyiv".

Варто наголосити одразу, що йдеться не просто про збірку рецептів, хоча і збірка рецептів напевно була б на часі та знайшла своїх шанувальників, але послуговуючись дотичним до теми книги терміном, автор пропонує читачам принципово іншу страву, куштуючи яку вони отримають добру порцію цікавої і цінної інформації та відкриттів.

Річ у тім, що книга Олеся Ільченка дійсно унікальна, адже з неї можна дізнатися про страви київської кухні середини – кінця минулого століття,  коли доводилося витрачати немало сил та часу, аби придати потрібні інгредієнти. В ті часи радянські крамниці особливим асортиментом не вирізнялися, адже то була епоха тотального дефіциту, й іноді доводилося добряче побігати містом, аби таки вполювати (тоді зазвичай казали "дістати") навіть найелементарніші продукти, вистояти в довжелезній черзі та ще й нервувати, чи тобі вистачить. А потім вдома докласти фантазії та вигадки, щоб із простих продуктів приготувати щось смачне і навіть оригінальне.

В першу чергу, це дуже особистісна книжка, бо поштовхом для її написання став артефакт із родинного архіву письменника, а саме зошит, у якому його бабуся, а потім мама, занотували рецепти та способи приготування різних, часом відомих страв. Тих, які самі знали і часто готували, або нових, про які дізнавалися від родичів або друзів.

Дивовижно, але записи з цього зошиту – переважно цифри й назви компонентів страв на кшталт "беремо стільки-то грамів того-то, варимо стільки-то часу, додаємо ще те і се" раптом трансформувалися чарівним чином у своєрідний стрижень, основою якого стала родинна пам'ять. Далі додалися, змішалися як під час приготування їжі, переплелися, поєдналися різні й доволі несподівані складові.

Це веселі, а іноді сумні родинні історії, власні спогади дитячих і юнацьких років про життя столиці України та її мешканців у 1950-1970-х роках, із численними подробицями та деталями побуту, географії та топоніміки Києва. Тут і розповіді про повсякденні робочі будні та дозвілля, а до них органічно додається ще й інформація з історичних джерел, посилання на фольклор тощо. Все це не обмежується виключно спогадами радянських часів, а й дає можливість відчути та прослідкувати неперервність національних традицій і зв'язок подій, що відбувалися в різні часи та епохи, але були завжди пов’язані з Києвом та з Україною.

Одразу у передслові автор наголошує: національна кухня є важливою складовою культури, а кулінарія – одним із найдавніших видів мистецтва.

Тому в тексті багато розповідей про культурні та мистецькі події в житті Києва, і особливе місце автор відводить саме історіям про кіно, героями яких є відомі актори, режисери та інші кінематографісти. До речі, Олесь Ільченко не вперше звертається до теми кіно. Всі ці історії не вигадані. Зі світом кіно автор пов'язаний з дитинства, бо його батько Григорій Чужий був відомим організатором кіновиробництва, директором легендарних фільмів, знятих на Національній кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка.

Побутує думка, що буцім процес приготування їжі не обходиться без дещиці магії, бо кожний хороший кухар крім знань, досвіду та вміння у своїй професії повинен відчути натхнення і ще бути трохи чарівником, щоб страва таки вдалася.
Напевно, ті ж навички та якості мусить мати й письменник, який вирішив писати про кулінарію, тож тут усе зійшлося. Автор "Чікен Київ" є не лише поціновувачем вишуканої кухні і знавцем різних рецептів. Він сам добре вміє куховарити, та ще й володіє даром передбачення, бо у розділі "Час борщувати" не тільки називає борщ "знаменитою, підставовою стравою української кухні та геніальним винаходом української національної кулінарії", а ще й переконаний: "борщ має стати захищеним українським брендом і внесеним до списку об’єктів нематеріальної культурної спадщини  ЮНЕСКО".

Як у приказці – автор "немов у воду дивився", бо 1 липня цього року оголосили про внесення борщу до списку об’єктів нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

Це не лише визнання борщу культурним надбанням, а й важлива політична подія, адже на борщ неодноразово зазіхали росіяни. Ще в квітні, вже у розпал широкомасштабного російського вторгнення, одіозна російська державна діячка Марія Захарова нахабно заявила, що українці не мають права претендувати на бренд борщу, мовляв це вияв "ксенофобії" та "нацизму".  

І от нарешті російським зазіханням остаточно покладено край. 9 грудня в Україну прибув оригінал офіційного сертифікату ЮНЕСКО, який є документом, що підтверджує статус і національну приналежність борщу.

Нині в соцмережах бачимо фото і відео приготування борщу на фронті, із неодмінними підписами, що борщ підіймає бойовий дух наших захисників, і це є черговим підтвердженням того, що українська кухня є не лише частиною нашої культурної спадщини, а й важливою складовою національного характеру і духу.

Наближаються різдвяні й новорічні свята, і попри все ми таки будемо готувати страви для святкового столу, а книга Олеся Ільченка дає можливість пригадати знані з дитинства рецепти, або дізнатися нові.

Ще один цікавий момент: у своїй книзі "Чікен Київ. Секрети київського куховарства" окрім легендарної котлети по-київськи Олесь Ільченко нагадує назви ще двох унікальних київських кулінарних винаходів: це Київський торт і Київське сухе варення. Автор вважає, що всі ці три страви, як і борщ, теж мають право бути визнаними нематеріальною культурною спадщиною ЮНЕСКО.

Отже, маємо все підстави сподіватися, що й це передбачення письменника збудеться.