В ексклюзивному інтерв’ю Kyiv Post Ігор Луценко, депутат Верховної Ради 8-го скликання, громадський діяч та колишній журналіст, що воює зараз на передовій, розповів, якою є ситуація та життя на фронті.
Скажіть на якому ви напрямку знаходитесь і що відбувається зараз на фронті? Чи продовжується наступ української армії? Як змінилась ситуація за останні 8 місяців?
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
По різному, біля Вугледару, Донецька область, більш спокійна ситуація, а місяць назад там були бої. Відтоді залишилась купа спаленої бронетехніки. А ось під Мар’їнкою ідуть інтенсивні бої зараз. Росіяни шукають можливості наступати, але поки що їм це не вдається.
Ви зараз в Донецькій області, правильно?
Так я в Донецькій області, у Вугледарі, це шахтарські міста.
Чи ведуться зараз активні бойові дії і яка наразі тактика росіян?
Наша ділянка характеризується тим, що ворог максимально відтягнув свою живу силу від наших засобів враження, тому що з серпня багато що змінилося. Ми змусили ворога трохи відступити, але лінія фронту не змінилася. Хоча місяць тому була спроба наступу з боку росіян, зайшли морпіхи, які нас атакували, а потім зазнали втрат і відступили.
Зараз ми, коли побачимо противника, завдаємо ударів з мінометів та артилерії. Противник теж виганяє танки й в нас пострілює. Це, я б сказав, зараз осінній режим, коли пересуватися досить важко, на полі бою жахлива багнюка.
Ви вже вісім місяців на фронті, а чи були періоди відпочинку?
Так, вісім місяців і чотири дні. У нас був відпочинок, якщо так можна сказати, у квітні під Києвом, коли відступили росіяни та залишили Київську область. Я це називаю відпочинком, тому що ми зайшли в Чорнобильську зону відчуження. Вона, на мій погляд, є рекреаційною, бо там зараз живуть коні Пржевальського, олені, лосі та інші рідкісні звірі. Потім нас кинули на Харківщину наступати й відпочинку особливо не було.
Як змінювалася ситуація на фронті за вісім місяців? Був момент, коли росіяни активно наступали. Зараз наша армія проводить наступальні дії?
Ситуація змінювалася з чорного на біле і навпаки. Коли 24 числа зайшли росіяни, мені було страшно за країну. Я ще такого страху в житті не відчував, коли весь твій світ може бути знищено – дома, міста, минуле, майбутнє, все. Коли ми побачили, що Київ вистоїть і ворог не прорветься, тоді стало весело, а потім ще веселіше, коли росіяни втекли з під Києва.
Потім знову стало важко. Ми під Харковом наступали, це було надихаюче. Наша 72 бригада одна з перших взагалі, хто наступав у цій війні з українського боку. На Харківщині ми росіян вибивали – це було надзвичайно надихаюче.
Потім погіршилася ситуація на Донбасі і нас перекинули туди – було знову дуже важко, бо ми зазнавали втрат. Наша бригада була всередині цього вогневого валу. Це тактика росіян. коли величезна кількість артилерії цілодобово «поливає» тебе вогнем, і нема тому ніякої ради. Вогонь припиняється тільки для того, щоб пішли в атаку їхні піхотинці, виїхали танки. Звісно, в такій ситуації коли ти просто отримуєш на себе шквал снарядів і мін, не дуже весело. Перспективи особливої ти не бачиш, тому що ти простий солдат на передовій і тобі доводиться весь час відступати, постійно втрачати своїх побратимів, постійно отримувати цей вогняний вал, і це досить важко.
Були під Бахмутом, залишили Лисичанськ і декілька сіл в тому районі – це було важко. Зараз ми відчуваємо себе впевнено, бо змінилася ситуація на фронті – пішла серйозна контратака наших сил. І навіть на тих ділянках, де росіяни намагаються атакувати, вони це роблять скоріш для галочки, тому що є наказ, але перспективи реальної вони не бачать. Коли нас атакували російські морські піхотинці, це скоріше було відчайдушно, аніж с претензією на результативність.
Думаєте, ми зможемо повернути Лисичанськ і Сєвєродонецьк назад найближчим часом?
Дуже сильно ситуація помінялася з того часу, як ми залишати ці два міста. Коли ми їх залишали, я не міг сказати, коли ми їх повернемо. Я думаю, що якщо сконцентруватися на цих задачах і оперативна ситуація дозволятиме взятися за цю задачу, то ми туди зайдемо набагато швидше й ефективніше, з меншими втратами, ніж це зробили росіяни. Все, що вони робили, було з великою натугою, ми це зробимо ефективніше.
Як ви готуєтесь до зими на фронті? Чи забезпечені ви та ваші побратими зимовою формою, обігрівачами? Чи достатньо зброї? Що потрібно на фронті зараз?
Те, що стосується форми, то немає стовідсоткового задоволення потреб. Рятує та форма, що була видана у попередньому сезоні, вона ще не встигла зноситися, а так взагалі сумно. Але солдатська зарплата дозволяє в крайньому разі такі речі купити, це ж не військові дрони, котрі навіть за гроші не купиш.
Форма – це не якась велика проблема, але вона існує. Ближче до зими виникає інша проблема – боротьба з мишами. Дуже величезна їх кількість, тому що їх природних ворогів відлякала війна. Птахи, собаки, лисиці повтікали, тому мишей зараз колосальна кількість, і це епідеміологічно є небезпечним. Навіть сьогодні вночі ми прокидалися, щоб воювати з мишиною зграєю, бо неможливо було спати.
Як ви думаєте, росіяни теж в таких самих умовах, чи вимотає їх зима?
Ми на це сподіваємося. Але загалом забезпечення російської армії, через те, що в них немає такого явища, як громадянське суспільство, волонтерство не поширено, погане. Щось у них там буває, але вони набагато гірше забезпечені, на мою думку, ніж ми. Навіть порівнюючи, на чому вони їздять і ми – росіяни люблять радянський автопром з усіма витікаючими наслідками.
А ось озброєння в них, танків, більше, ніж у нас, і на цій ділянці більше гармат. Вважаю, що перспективи в них все одно не дуже, тому що інститут волонтерства кращий, ніж «государствєнноє російскоє обєспеченіє»
Скільки вбитих і поранених у вашому підрозділі? Чи є жертви серед цивільних? Чи взагалі там залишилось цивільне населення?
Загалом наша бригада одна з самих постраждалих під час боїв, тому що пройшли найпекельніші моменти цієї війни. Ми обороняли Київ від елітних підрозділів російської армії з боку правого берега. На Харківщині ми наступали, і там теж були втрати, а коли ми потрапили на Донбас – оборона лисичанського і сєверодонецького напрямку – це страшні речі. Ми не в найкращій ситуації на цій війні в принципі, тому багато людей загинуло.
Скажіть, це десятки чи сотні людей?
Це сотні людей, і ми розуміємо, якщо ми зараз підемо у наступ, це теж буде важко, але ми до цього готові. Щодня ми про це думаємо, і не за горами той час, коли все-таки потрібно буде іти далі. На одному місці сидіти – це не продуктивно, треба рухатись вперед.
Що стосується цивільних – це теж дуже цікава тема. Є 5% населення, яке живе у найбільш гарячих точках. Пригадую таке село Врубівка – повністю було знищено російськими танками, мінометами та іншим вогнем. Там було навіть просто страшно знаходитись, у нас щодня пробивало осколками шини, й ми двічі на день їх міняли, тому що такий інтенсивний був обстріл. І там люди ще живуть, закінчується обстріл і вони через 15-20 хвилин вилазять з підвалів за водою – феномен живучості мирного населення України потребує окремого антропологічного вивчення.
В тих селах, де я зараз буваю, теж така сама історія. Є люди, що залишились і там живуть, Звісно, це не еліта і не середній клас – це небагаті й не освічені загалом люди, які соціально маломобільні, але сильні якимись іншими якостями, і вони там живуть.
Може вони очікують що Росія прийде, чи це проукраїнські люди?
Звісно, серед цього прошарку людей відсоток лояльних до Росії більший, ніж серед багатих і освічених. Загалом це люди, які не мислять абстракціями, для них батьківщина – це їхнє село і їхня хата. Їх народ – це сусіди й вони, тому вони не заморочуються дуже високими та тонкими матеріями, це прості люди.
Ви пережили страшні події під час Євромайдану, вас викрали пособники Януковича і утримували силою. Зараз ви на війні й ризикуєте життям – що відчувається страшнішим?
Це зовсім різні ситуації, на Євромайдані був мирний протест, ми намагалися з усіх сил бути тоді мирними, а зараз повномасштабна війна.
Але ж ризик для вашого життя був і тоді, і зараз.
Гірше, ніж потрапити в полон, мабуть немає нічого. Я на війні не боюсь загинути, я не хотів би вдруге потрапити в полон, це набагато більш неприємна історія. На Майдані я тоді потрапив в полон, був там менше, ніж добу, але мені вистачило, щоб усе зрозуміти. Мені пощастило – я до українців потрапив в полон, які б вони там не були, це не росіяни. До речі, суди іще продовжуються над моїми викрадачами, один із них нещодавно загинув у ДТП. На жаль, не зможе бути свідком, я і досі намагаюся відновити справедливість.
Я ніколи не відчував такого страху, навіть у полоні, коли 24 числа пішли російські війська. В полоні ти розумієш, що можеш загинути, але якісь твої справи продовжуватимуть жити та підуть далі. А тут збиралися вбити цілу країну, яка є чимось набагато більшим, ніж окрема людина. Тоді страх за цю величезну істоту перевершив усе, що в мене було в житті.
Але не зважаючи на цей страх, ви все одно пішли в армію, пішли захищати Батьківщину. Розкажіть, будь ласка, про вашу мотивацію.
Моя мотивація – це розуміння, що найкраща річ, яку ти можеш зробити сьогодні – це взяти до рук зброю, дрони, що лежали ще з 2014 року. Зараз кращий час, щоб взяти усе, що є в тебе в голові та в руках, та захищати країну. Звісно, уява малювала якісь супер страшні речі від другої армії світу – що це буде мільйон літаків і сто тисяч танків, а виявилось, що це гнила, абсолютно не здатна ні на що система, котра випереджає весь світ лише у жорстокості та ницості. Ці люди прекрасно розуміють, що вони ниці, і вони вигадують сто тисяч якихось байок, щоб себе якось виправдати, більше ця країна нічим не може прославитись.
Через декілька днів боротьби виявилось, що можна завдавати ворогові величезних проблем і величезних втрат. Тоді страх проходить, і ти відчуваєш на губах цей присмак крові ворога.
Як ви ставитесь до рішення Генштабу не пускати журналістів на фронт і мінімізувати витоки інформації про ситуацію там?
Мені видається це рішення малоефективним, якщо будь-який журналіст захоче отримати інформацію, то зможе потрапити на фронт. Я багато журналістів бачив на фронті, навіть сам маю змогу провести журналістів на фронт. Але не роблю цього, щоб не наражати їх на небезпеку.
Чи ефективне все-таки це рішення? Тому що тут у нас, в Києві, багато дезінформації.
Чомусь іноземні журналісти можуть тут ефективно працювати й заходити куди завгодно, де дозволяє їх страховка, або вони самі вирішать, і вони краще пишуть про фронт, ніж наші українські журналісти, і мені прикро за це. Я вважаю, що українські журналісти мають бути первинним джерелом інформації і краще розбиратися усьому, а зараз все навпаки.
Чи шкодить витік інформації бойовим діям на вашу думку?
Це залежить від солдатів, вони мають контролювати ситуацію. Якщо вони належним чином працюють з журналістами, то це може бути безпечно. Не пускати журналістів туди, куди не треба, не розказувати те, що не потрібно – це відповідальність самих солдатів. Командири мають це контролювати, але є елементарні речі, і будь-який командир зрозуміє, що можна, а чого не потрібно робити.
Яким є життя на фронті і який бойовий дух наших бійців зараз?
Бойовий дух достатньо високий, звісно є частини, котрі відправили на легші ділянки фронту, тому що загинула велика кількість їх побратимів, є частини котрі краще себе почувають і вони наступають. Є ті, які завдяки тому, що наступають, стали краще почуватися. У цілому ситуація по армії краща, ніж в середині літа, тому що тоді ми тільки відступали. Ми вели тоді оборонну війну в основному і втрачали знакові речі.
Зараз ми ці знакові речі повертаємо і ми продовжуємо це робити. Росіян зараз більше рятує наша українська багнюка, аніж їхні власні зусилля, гинуть вони пачками, і навіть кадирівці зазнають великих втрат, хоча говорити про це для них табу.
Ви відчуваєте якусь втому від війни, бо людський організм в будь-якому випадку виснажується від такого неспокійного та небезпечного життя?
Я страшенну втому від війни відчував улітку, коли я спав по 5-6 годин на добу протягом двох місяців, у мене вже від втоми починалися галюцинації. Зараз, на щастя, в мене є можливості трішки відновитися, в мене азарт нікуди не дівся. Завдяки тому, що в нас більше біологічного ресурсу, ми можемо робити нові речі і у нас є здобутки, на своєму рівні я бачу, що ентузіазм у нас є і нікуди не дівся.
Скільки триватиме ця війна, і що нам потрібно для перемоги?
Ця війна триватиме достатньо довго, якогось такого кінця цієї війни, який можна було б намацати й сказати собі: все, дотерпи іще, наприклад, шість місяців, і можна їхати в Миргород пити водичку – такого немає. Перед нами шлях, який невідомо скільки часу в нас займе. Ресурс, який є в Росії, розрахований на роки. Санкції – це слабка штука, постачання нам зброї – це теж слабка штука. Швидко Росія не впаде. Попри це потрібно бути оптимістами, може так статися і так вже було, наприклад, на Майдані, коли закінчується все трохи швидше, ніж ти очікуєш. Я оптиміст і вважаю, що такий сценарій не потрібно відкидати теж.
