Роман Попков російській опозиційний журналіст, два з половиною роки був політв’язнем Путінського режиму та неодноразово затримувався силовиками за висвітлення та участь у протестах. Через переслідування російської влади вимушений поїхати з Росії, вже рік як працює в Україні.
[Клітіна]Розкажіть, будь ласка, про себе, свою кар’єру і про те, як живеться журналістам у Росії, чи можливо взагалі там вести незалежну журналістську діяльність?
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
[Попков] Я свою кар’єру розпочинав як опозиційний політик, активіст і з журналістикою довгий час не стикався. Коли до влади прийшов Володимир Путін я був ще молодим студентом, але мені та схожим на мене молодим людям було зрозуміло вектор розвитку і куди йде країна. Володимир Путін, офіцер КДБ, який з першого дня не приховував, що для нього нічого не означають цінності демократії та демократичного суспільства – зловісний був час.
Ми намагалися боротися, у нас були ліві погляди й на той час я потрапив до в’язниці, був 2006 рік. Два роки та три місяці я відсидів у Бутирській в’язниці (одна з найвідоміших та найстаріших в’язниць у Росії).
Це було пов’язано навіть не з акцією протесту, а з вуличною війною, яка була нав’язана нам прокремлівськими молодіжними організаціями. Влада була дуже налякана тоді помаранчевою революцією в Україні, вони дуже боялися майданних сценаріїв, нас намагалися нейтралізувати, під час однієї з бійок ми дали відсіч. Ми захищалися, але з подачі слідчих, ми стали нападниками, лиходіями. І за статтею хуліганство я два роки відсидів, мене визнали опозиційні правозахисники політв’язнем. Я моя дружина та нас шість людей було…
[Клітіна] Зачекайте, невже навіть ваша дружина теж опинилася у в’язниці?
[Попков] Так, нас було п’ять чоловіків та одна дівчина Олена. Вона сиділа в жіночій в’язниці у Печатниках, а ми сиділи у Бутирці – така похмура фортеця часів Катерини Великої. Ми бачилися з дружиною під час судових засідань, за пальці трималися через клітку – романтична історія, потім я звільнився та зайнявся журналістикою.
Зараз із початком активної фази війни за слово «війна» чи «мир» можна поїхати до табору – закінчилася російська журналістика. Зрозуміло, будуть якісь редакції в еміграції працювати через VPN, але в Росії на цьому мерзлому ґрунті у незалежної журналістики я вважаю майбутнього немає.
[Клітіна] Ви сиділи у в’язниці фактично за опозиційну діяльність і перебували, напевно, вже на олівці у ФСБ, чи відчували ви певний тиск? Ви ж не здалися, ви зайнялися журналістикою, висвітлювали акції протесту, вас знову заарештовували. Як обходяться силовики з опозиціонерами? Чи стикалися ви з тиском спецслужб?
[Попков] Так, затримували й коли я був учасником акцій протесту, і навіть коли я був там як журналіст, вони хапають усіх поспіль. Мене заарештовували на 15 діб навіть не в Росії, а в Білорусії, коли я висвітлював масові акції протесту, пам’ятаєте 2020 рік були протести проти режиму Лукашенка – ось там я потрапив до Окрестіно на 15 діб.
Ну а в Росії ще з 2000-х років постійний тиск: запрошували на бесіди, допити у ФСБ насамперед, менше, а потім все більше і більше в МВС за програмою протидії екстремізму. Екстремізм це все, що проти Путіна і проти Кремля.
Коли ми були молодші – зовсім юними, зеленими активістами і не розуміли тонкощів правозахисної самооборони нас там крутили як хотіли на цих допитах – залякували, погрожували. Зараз ми дорослі люди і не так страшно, але ти там постійно під ковпаком. Коли приїжджаєш до Києва ловиш себе на тому, що стає прямішим хребет, легше дихати.
Там у Росії Оруелл втілений вже, всюди відеокамери, системи розпізнавання обличч, вони у своїх інтересах використали ковід епідемію, щоб усе це впровадити. Прослуховування телефонів, спроби зламати месенджери, це було нашою повсякденною реальністю.
[Клітіна] Ви в Україні вже рік, війну зустріли тут, розкажіть, як війна змінила ваше життя і що ви думаєте з цього приводу? Чи висвітлювали ви військові події, що тут відбувалися як журналіст?
[Попков] Так, я приїхав в Україну у серпні минулого року і як усі ми в Києві одним «прекрасним» ранком я відчув тремтіння шибок від ракетних ударів у Броварах та Борисполі. Того ранку я поїхав до своїх товаришів українців на збірний пункт, заздалегідь ми обговорювали хто так діятиме. Я з ними провів кілька тижнів – це активісти, близькі до азовського руху. Не полк Азов, що у Маріуполі, а загальний азовський рух, що чолює Білецький. Я з ними поїздив, подивився на війну, робив воєнні репортажі для сайту Белсад, що знаходиться у Варшаві – це моє нове місце роботи.
Ну а як це можна сприймати – у мене першого ж дня, 24 лютого ніби щось відірвалося у середені. Якщо до цього 23 лютого ще були надії, що Росію в її нинішньому вигляді ще якось можна врятувати, зберегти, на правильний шлях якимось чином поставити, то після 24 лютого всі ці надії пропали.
Найсумніше, що ми не побачили у російському супільстві по-справжньому масового обурення війною.
Так багато вийшли, тисячі були заарештовані, але насправді треба розуміти, що це ті ж десятки тисяч, які виходили з будь-яких інших приводів – і щодо арешту Навального, виборів і так далі. Це активна меншість, яка бореться із режимом. Очікувано що ці люди були розчавлені, розігнані, а багатомільйонна російська маса все це проковтнула.
Я не думаю, що соцопитування, які малюють підтримку воєнних дій – 80% населення Росії, є правдивими, ні звичайно. Тут треба розуміти, що соціологічні опитування в тоталітарній державі — це спірна річ. Коли Вам міським телефоном дзвонять і запитують: – Як ви ставитеся до спеціальної військової операції? Зрозуміло, що люди намагаються відповідати «в касу», як то кажуть, залякані всі.
Проте страх і пасивна підтримка російського суспільства це те, що пригнічує та демотивує, і залишається тільки сподіватися на якусь героїчно активну меншість, яка продовжує боротися.
[Клітіна] У нас в українському суспільстві такий тренд існує, що не буває хороших росіян, що всі несуть колективну відповідальність. Ви, напевно, точно, як журналіст бачили, що обговорюється українське громадянство Невзорова, також приїжджала Овсяннікова та були негативні дискусії, особливо у соціальних мережах. Що ви про це думаєте? Що відчуваєте? Наскільки це виправдано? Чи мають усі росіяни відповідати за те, що відбувається?
[Попков] Найменше мені хочеться радити українцям як поводитися, я не той, хто повинен давати поради. Я чудово розумію всі почуття та висловлювання, якби я був українцем я, напевно, був би досить радикальний у своїх поглядах.
Я навіть як росіянин можу точно сказати, що колективна відповідальність безумовно існує. У цьому немає нічого страшного, чи хорошого – це історична даність. Таке явище є – колективна відповідальність ми це проходили на прикладі Німеччини та її країн союзниць у сорокові роки.
Багато російських інтелектуалів намагаються вести софістику що немає колективної відповідальності, є колективна вина або навпаки. Насправді треба розуміти, що 140 мільйонів людей, які не зуміли вберегти свою власну країну від того жахливого кроку, зробленого 24 лютого, повинні за це якимось чином відповідати. Я не кажу, що треба бомбити їх у квартирах, але якась відповідальність має бути.
Коли рано чи пізно Росія перейде у стадію суспільної трансформації, коли це настане не знає ніхто. Через певне покаяння треба дійти свого майбутнього. Це неминуче, у цьому нічого ганебного – покаятися за гріхи своєї батьківщини. Якщо ти її любиш, ти відповідальність теж несеш. Любити свою країну в категоріях балет, великий театр, Юрій Гагарін це моя країна, а війна це не моя країна – так не буває, має бути цілісний підхід. Зі своєю країною треба розділяти і позитивні якісь речі, і ганьбу. Німці через це пройшли і почуваються членом європейської сім’ї, а не пройшли б через це – було б набагато гірше, напевно.
[Клітіна] Ви були в Бучі, бачили все це, скажіть як таке взагалі можливе? Як російська армія дійшла таких звірств? Для нас, українців, це просто шок.
[Попков] Для всієї планети це шок, для цивілізованої її частини, принаймні. Для мене це теж було несподіванкою, коли Буча була звільнена, я туди приїхав з престуром і побачив всі ці обвуглені трупи.
Чесно кажучи, не думав, що російські солдати будуть поводитися таким чином. Звичайно, заднім числом всі розумні й все пояснюють, чому так, але на той час це був абсолютний шок.
Я чекав на терор безумовно, наприкінці лютого були дні, коли було незрозуміло чи утримають Київ взагалі і багато українських друзів говорили – Романе, тобі треба звідси їхати, бо тебе в полон брати не будуть, ти для них зрадник, але я вирішив розділити свою долю з Києвом, моїм улюбленим містом.
Я очікував точкового, вибіркового терору проти активістів, журналістів, емігрантів російських та білоруських «зрадників», але те, що вони зробили зі звичайними людьми, що їм потрапили під руку – жахливо.
На мою думку, це наслідок багаторічного негативного відбору в російських силових структурах. Ви ж чули, як катують людей у Росії в поліції, як катують у в’язницях, коли засовують швабри, та гвалтують людину. Ви, мабуть, бачили ці матеріали?
[Клітіна] Так я бачила.
[Попков] Як убивають політичних опонентів – за допомогою отрути, суспільно небезпечним способом, не думаючи, що можуть бути постраждалі. Не кажучи вже про те, що в принципі вбивати людину це погано, але коли ще вбивають ось так, зброєю масового ураження це взагалі за межею.
Чомусь усі вважають, що це поліція така, що це такі тюремники, а армія — це щось інше. Чому армія має бути чимось іншим? У якомусь сенсі військові навіть у соціальному плані нижчі стоять, бо співробітники поліції та ФСБ мають якусь формальну, але освіту. У російську ж армію роками набирали контрактників, це люди з провінції, з низьким рівнем не лише освіти, а й базового інтелекту. Вони йшли в армію, бо там вони отримуватимуть 40 тисяч і це більше ніж 20 тисяч десь на автосервісі в Іваново.
Це одна з причин, інша причина думаю вони озлобилися, тому що командири їм казали, що їх з квітами зустрічатимуть, вони ж звикли, що всі повинні їх любити. Ось це слово «русофобія» – зі старого словника якихось часів царя Гороху. Русофобія для них – це відсутність любові, нас усі мають любити, а якщо не люблять та не кидають квіти під ноги – значить русофоби. Якщо русофоби, то ми так і поводитимемося.
Це також до питання про відповідальність і це багато разів в Україні обговорювалося. З часом потрібно буде донести до російської аудиторії, що цим хлопцям з Псковської дивізії ВДВ, їм же не Путін наказав розстрілювати перехожих і я навіть думаю не командир дивізії, це схоже на стихійне насильство.
Як казав мій один товариш українець, я думав, що і Росії 19-е століття, у вас там просто 16-17 століття, п’яні стрільці, вирвані ніздрі, зашиті в ведмежі шкури люди, ось такий рівень. Деградація Росії відбувається 20 років.
У чому мій біль як громадянина: країна, яка могла, маючи такі гроші, що буквально сипалися з неба через вкрай вигідну зовнішньоекономічну кон’єктуру, Росія могла стати гігантськими новими Еміратами або Польщею за рівнем життя, та рівнем розвитку суспільства, винайти ліки від раку, досліджувати космос, займатися наукою. Натомість підсумок за 20 років — це армія, яка воювати не вміє, ще й вирізає мирні міста.
[Клітіна] Розкажіть про проєкт, яким ви займаєтеся зараз?
[Попков] Так це такий активістсько-волонтерський проєкт із нашими товаришами російськими емігрантами. Ми вважаємо, що необхідно продовжувати боротися проти війни і проти режиму Путіна.
Основну ношу, звісно, взяли на себе збройні сили України і у цій боротьбі ставки дуже високі. Це боротьба за майбутнє України, й не тільки. На мій погляд, це боротьба за майбутнє всієї західної цивілізації, у тому вигляді, як ми це розуміємо. Якщо тут не зупинити, то ця темрява піде далі, потім вони вигадають захист російськомовного населення в Латвії, у Фінляндії якісь інтереси свої і так далі.
[Клітіна] Спасибі за інтерв’ю. Успіхів у Вашому проєкті.
