11 років тому розстріл людей на Євромайдані шокував весь світ і назавжди змінив історію сучасної України.
Спробуємо лише уявити, якою була б Україна, якби не подвиг героїв Небесної сотні, які пожертвували собою задля європейського майбутнього нашої країни.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Політика
Ще до початку протестів на Майдані Незалежності Януковича критикували за автократичні методи управління. Відмова від європейського курсу швидше стала останньою краплею, ніж першопричиною.
Системний тиск на бізнес та медіа, концентрація влади та політичні репресії — зокрема, арешт у 2011 році лідерки тодішньої опозиції Юлії Тимошенко за перевищення службових повноважень та колишнього міністра внутрішніх справ Юрія Луценка у 2010 році за тим самим звинуваченням — усе це створювало крок за кроком підводило до подій 2014 року.
Голос Майдану: герої Небесної сотні − це не лише про жертву і про подвиг
На вимогу ЄС Луценка згодом помилували, і під час початку Революції Гідності він вже був на Майдані. Тимошенко ж звільнили одразу після того, як стало відомо, що Янукович втік з країни, коли мітингувальники все ще залишалися на центральній площі Києва. Щоб зрозуміти, як події могли розвиватися за альтернативних обставин, достатньо поглянути на Білорусь.
Після протестів 2020 року, які Олександру Лукашенку вдалося придушити, в країні почалося справжнє полювання на відьом. Лідери опозиційних сил Сергій Тихановський і Віктор Бабарико були заарештовані напередодні виборів, ще один кандидат у президенти, Валерій Цепкало, залишив країну.
Спецслужби проводили обшуки та викликали на допити до слідчого ізолятора всіх, кого підозрювали у підтримці протестів. Суд об’єднував справи учасників протестів та тих, хто їх висвітлював, і виносив вироки всім.
Спецслужби проводили обшуки та викликали на допит до слідчого ізолятору кожного кого підозрювали у підтримці протестів. Суд об’єднував справи учасників протестів та тих хто їх висвітлював та виносив спільні вироки. Сьогодні Лукашенко досі називає учасників протестів терористами, а події, що відбулися в Білорусі, — екстремістськими.
Становище російської опозиції навряд чи колись можна було назвати легким.
Михайло Ходорковський та Борис Березовський заплатили високу ціну за спроби забрати владу у Путіна. Втім, російський президент остаточно перетнув червону лінію у 2015 році, коли в центрі Москви застрелили тодішнього лідера опозиції Бориса Нємцова. І хоча вбивство напряму не пов’язують із Путіним, російське суспільство болісно сприйняло ці події й на виборах 2018 року жадало змін.
Вибори 2018 року супроводжувалися масовими протестами під гаслом «Він вам не цар», очолюваними новим лідером опозиції Олексієм Навальним. Серед мітингувальників було багато публічних людей, а опозиційні медіа широко висвітлювали невдоволення чинною владою.
І тим не менш, Путіну вдалося придушити протести: 1600 людей затримали, включаючи самого Навального. Опозиційні медіа оголосили екстремістськими або іноагентами.
Навального ж через 2 роки отруїли “Новачком” — нервово-паралітичною речовиною, яку часто використовують російські спецслужби. Цього разу його вдалося врятувати: опозиціонера відправили на лікування до Німеччини, де йому пощастило одужати. Проте, попри поради європейських лідерів, Навальний повернувся до Росії, де його одразу заарештували. Згодом Навальний помер у виправній колонії №3.
До ув’язнення політичних опонентів вдається і Грузія. У 2021 році в Сакартвело був затриманий колишній президент Міхеїл Саакашвілі — за незаконний перетин кордону та перевищення службових повноважень під час своєї каденції.
Саакашвілі повернувся до Грузії таємно, напередодні місцевих виборів, і досі перебуває під вартою.
Озираючись на минулі 11 років, можна припустити, що якби протести 2014 року були придушені, політичний тиск на опозицію лише посилювався б, і Янукович оголосив би полювання на відьом для всіх, хто був дотичний до Майдану.
Також цілком імовірно, що до 2025 року Янукович міг би очолити Україну вже вчетверте або ж залишитися при владі, підтримуючи проросійських кандидатів на кшталт Віктора Медведчука чи Юрія Бойка.
Культура
Протести 2014 року запустили процес євроінтеграції України, але не менш важливим наслідком став ренесанс української культури. Було ухвалено низку важливих законів, які сприяли зростанню кількості україномовного контенту. Квоти на радіо та телебаченні відкрили дорогу новим молодим артистам. Вперше за багато років було виділено значні кошти на створення українських фільмів. Чи було б це можливим без Революції Гідності? Навряд чи. І ось чому.
У 2019 році Білорусь виділяла 543 мільйони рублів на культуру та спорт, а у 2023-му ця сума скоротилася до 182 мільйонів. Це можна пояснити економічним спадом, але є й інші причини. В країні системно переслідують митців, а незалежні медіа визнають екстремістськими.
Після протестів 2020 року такі видання, як Белсат та “Радіо Свобода”, були визнані екстремістськими, а їхні ресурси заблоковані на території Білорусі. Митці, які підтримали протести, перебувають під значним тиском. Наприклад, коміка Славу Коміссаренка, який активно критикує Лукашенка, заочно засудили до шести років ув’язнення.
Подібна ситуація склалася і в Росії. У 2012 році Держдума ухвалила закон про іноземних агентів — будь-кого, хто має іноземне фінансування або перебуває під “іноземним впливом”, можна було визнати “іноагентом”. Це призводило до значних обмежень, а в деяких випадках — до повної заборони діяльності.
Так, у Росії заборонили телеканал “Дождь”, видання “Медуза”, блогера Юрія Дудя та музиканта Моргенштерна. Багато митців і культурних діячів зазнали політичного тиску.
Ще у 2008 році в РФ створили Роскомнагляд, який фактично став інструментом цензури та репресій. Якщо чиновникам не подобається артист, його концерти можуть скасувати — так сталося, наприклад, із Noize MC, який відкрито підтримує Україну. Або ж митця можуть просто “викреслити” з публічного простору. Так, режисера Олександра Сокурова поважають у Європі, але в Росії його не запрошують на премії та не фінансують його фільми через опозиційні погляди.
Грузія також зіткнулася з цензурою митців, які підтримують опозицію. Однак найбільшим ударом по культурі стала спроба ухвалений у 2023 році закон, схожий на російський закон про “іноземних агентів”. Це викликало масові протести по всій країні та загострило відносини з Брюсселем.
Отже, якби в Україні протести були придушені, ми могли б побачити:
- посилення тиску на незалежні медіа,
- ухвалення закону про “іноагентів” як інструменту репресій,
- зростання впливу російської культури.
Без квот на радіо та ТБ, можливо, ніколи б не з’явилися такі артисти, як Latexfauna, Jerry Heil та Артем Пивоваров. Їхні місця зайняли б Тіматі, Бузова та Кіркоров.
Навіть із квотами російські виконавці довго домінували в українському ефірі, виступали на великих музичних фестивалях і давали концерти в Україні.
А враховуючи останні заяви Путіна щодо України, цілком ймовірно, що російська мова могла б отримати статус другої державної, що збільшило б вплив Росії на освіту та культуру.
Економіка
Між економіками України часів Януковича, Білорусі та Грузії є дещо спільне — васальна залежність від Росії, екстрактивні інститути та маркування західними інвесторами як ризикованих.
У 2013 році на РФ припадало понад 50% імпорту та експорту України, і подібна ситуація зберігається в Білорусі донині. У Грузії ситуація виглядає дещо краще, але, тим не менш, Росія залишається найбільшим постачальником енергоресурсів для країни та другим після Китаю найбільшим імпортером грузинських товарів.
Загалом, усі три країни перебували в енергетичній залежності від Росії. Пільгові ціни на газ, нафту та вугілля в будь-який момент могли перетворитися на кабальні або ж, за напружених відносин із Москвою, призвести до енергетичної кризи. Росія доволі часто використовувала і використовує цей механізм для впливу на політичне життя цих країн.
Ще одна спільна риса їхніх економік — екстрактивні інститути: привілейована меншість використовує ресурси більшості для підтримки власного достатку. За президентства Януковича його часто критикували за корупцію та системний тиск на бізнес.
Зі зближенням з Москвою посилювався й вплив російського бізнесу на Україну: Сбербанк, Лукойл, МТС, Яндекс активно завойовували український ринок.
До цього додається ще один фактор — великі західні компанії з острахом розглядають можливість інвестування в економіки цих країн через ризик розширення санкцій, високий рівень корупції та недемократичність режимів.
Якби не сміливість українського народу у 2014 році, з великою ймовірністю ми могли б ніколи не дізнатися про “Монобанк” або “Нову пошту”, а на український ринок так і не зайшли б такі компанії, як IKEA та H&M.
Натомість відбулася б тиха анексія української економіки російськими компаніями: міста заполонили б вивіски “Тінькофф Банку,” автозаправні станції “Газпрому” та супермаркети “Магніт” або “Пятёрочка”.
Соціальна політика
За даними Інституту демографії, на початок 2025 року в Україні проживає близько 36 мільйонів українців. З них лише 31 мільйон — на підконтрольній Україні території. Схожі дані наводить і ООН, зазначаючи, що від початку повномасштабного вторгнення населення України скоротилося на 10 мільйонів, тобто до трохи більше ніж 31 мільйона. Безперечно, це нерозривно пов’язано з війною: безповоротними втратами, зростанням кількості біженців та скороченням народжуваності.
Однак було б поспішним стверджувати, що якби Революція Гідності була придушена, Україна не зіткнулася б із подібною демографічною кризою.
У 2023 році населення Грузії скоротилося на 1,1%, що пов’язують із початком протестів проти закону про іноземних агентів. У 2025 році влада Грузії вперше за 11 років планує провести перепис населення, адже досі невідомо, на скільки зменшилося населення країни після протестів 2024 року.
Після подій 2020 року населення Білорусі протягом року скоротилося майже на 2%. Про це свідчать дані української та польської прикордонних служб. За словами ж білоруського громадського діяча Сергія Бурди, з моменту придушення протестів країну покинули від 700 тисяч до 1 мільйона громадян — близько 10% населення за п’ять років.
На основі цієї інформації можна зробити висновок, що за найкращих обставин Україна втрачала б близько 1% населення щороку, і на початок 2025 року чисельність населення становила б трохи більше 36 мільйонів. Однак за гірших обставин, коли рівень міграції через посилення репресій, політичний та економічний тиск наближався б до 2% на рік, населення України навряд чи перевищувало б 32 мільйони.
Також цілком ймовірно, що Україну, як і Росію та Білорусь, спіткав би brain drain (відтік мізків). У першу чергу країну покинули б молоді спеціалісти — інженери, науковці, лікарі, IT-фахівці та підприємці.
Україна «форпост» Росії в Європі
У своїй книзі «Наступні 100 років» Джордж Фрідман пише, що у 2010 році з обранням Януковича ідея Помаранчевої революції згасла, а разом із нею нібито завершився український шлях до Європейського Союзу.
Він стверджує, що за декілька років Україна повністю відійде під російський вплив і що україно-російські війська проводитимуть навчання на кордоні з Польщею та Молдовою, вимагаючи від НАТО нейтрального статусу для Балтії та зменшення військової присутності Альянсу у Східній Європі.
Прогнози Фрідмана виглядають лякаюче точними, за одним винятком: шлях України до Європейського Союзу з обранням Януковича лише починався. Учасники Революції Гідності продемонстрували всьому світу, ким українці точно не хочуть бути.
Сьогодні Україна платить непомірну ціну за свою жагу до волі та право на самовизначення. Незважаючи на це, ці одинадцять років та досвід країн, що свого часу обрали інший шлях, дають чітке усвідомлення того, що кожен, хто 21 листопада 2013 року вийшов на вулиці Майдану Незалежності, не помилився у своєму рішенні
Сьогодні Україна бореться за власну свободу та ідентичність, а не за культ «побєдобєсія». Україна будує власні міжнародні компанії, а не влізає в ще більші борги за російські енергоносії. Україна відновлює власні традиції, історію та культуру, а не стає блідою тінню Російської імперії.
