Суперечка на підвищених тонах між президентами Дональдом Трампом і Володимиром Зеленським у Білому домі сколихнула світ. Пішли розмови про те що Зеленський «змарнував свій шанс» на мир – спочатку заявивши минулого тижня, що Трамп «живе у дезінформаційному просторі», а тепер сперечаючись у прямому ефірі з американськими президентом і віце-президентом.
Тепер, мовляв, через нездатність Зеленського стримати себе і заспокоїти Трампа ображена адміністрація кине Україну на поталу Росії. Але ті, хто так каже, ігнорують кілька важливих фактів:
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
1) Зеленський несе відповідальність за представлення інтересів українців і не може дозволити собі підписати обтяжливу угоду про видобуток корисних копалин, не отримавши жодних політичних поступок чи гарантій з боку Вашингтона. Наполягаючи на американських гарантіях безпеки або «підтримці», він не «перегравав», як дехто стверджує, а намагався домогтися того, що могло би заспокоїти його змучений війною народ. Без чітких гарантій безпеки українці не будуть убезпечені від майбутніх військових дій Росії. Якби вони хотіли віддати Російській Федерації свої чотири області й відмовитися від своїх прагнень до членства в НАТО без жодних гарантій безпеки, вони могли би легко обійтися без допомоги американців.
Зеленський поговорив телефоном із канцлером Шольцем
2) У той час, як Трамп публічно лаяв Зеленського за небажання миру, ми не чули жодної публічної заяви з боку Росії, яка би свідчила про її бажання миру на нинішніх умовах. Усі наявні свідчення вказують на те, що Путін наразі бачить Росію у вигідному становищі і намагатиметься продовжувати повільно, але впевнено захоплювати території на сході та півдні України. У цій війні на виснаження час грає на руку Росії, і хоча є попередження, що до наступного року вона стикнеться з серйозними проблемами з економікою, технікою та людськими ресурсами, вона продовжує наступати, іноді ціною сотні солдатів на один квадратний кілометр (захопленої території – ред.).
3) Адміністрація Трампа продемонструвала, що ніколи не збиралася надавати Україні гарантії безпеки, і що мала намір припинити військову та економічну допомогу ще до сумнозвісної зустрічі 28 лютого. Дипломатичний пресинг президента Емманюеля Макрона та прем’єр-міністра Кіра Стармера у Вашингтоні свідчить радше про опір Трампа будь-якій ролі гаранта безпеки, аніж про ймовірність її надання.
Угода про корисні копалини, будучи суто економічною, жодним чином не слугувала би гарантією безпеки. Залишаючи осторонь питання про масштаби мінеральних багатств України і про те, яка частина цих багатств знаходиться на нині окупованій території, та увага, яка приділяється історії з цією угодою, ґрунтується на припущенні, що якщо американський бізнес буде в Україні, росіяни не наважаться напасти на неї. Ідея про те, що посилення торговельно-економічних відносин запобігає війні, коріниться в класичній ліберальній теорії міжнародних відносин, але великий обсяг торгівлі між Францією та Німеччиною перед Першою світовою війною не запобіг їй. Так само присутність американських нафтових компаній у Кувейті не запобігла вторгненню Саддама Хусейна в 1990 році. Тиск з метою укладення економічної угоди без угоди про безпеку ніколи не дасть ні Україні, ні Європі жодних гарантій, які б утримали Росію від продовження воєнних дій.
Росія вдаватиме зацікавленість у потенційному партнерстві зі США, щоб балансувати проти Пекіна, не забуваючи при цьому про свою довгострокову мету – реваншизм і гегемонію.
Схожий аргумент полягає в тому, що ця економічна угода могла би закласти основу для більших економічних інвестицій і співпраці між США (або європейцями) та Україною і Росією. Логіка полягає в тому, що бізнес не хоче війни, тож щойно всі сторони зрозуміють, скільки грошей викладають на стіл, усі почнуть домовлятися. За цією логікою американські компанії інвестуватимуть в Україну без мирної угоди (що дуже ризиковано) або в Росію, яка після повномасштабного вторгнення захопила активи західних компаній.
Ще одна теза, яка підкреслює необхідність досягнення миру в Україні, полягає в тому, що Штатам конче потрібно нормалізувати відносини з Росією, щоб об’єднати зусилля у стримуванні Китаю. Це так звана стратегія «зворотного Кіссінджера» – радника президента Річарда Ніксона, який під час історичного візиту до Пекіна в 1973 році здійснив невдалу спробу відірвати китайців від Радянського Союзу. Ця спроба врівноважити суперника іншим суперником провалилася півстоліття тому і має ще менше шансів на успіх за нинішніх умов. За всіма показниками, Росія стає все більш залежною від Китаю і не має наміру об’єднуватися проти свого колишнього покровителя зі своїм давнім суперником, як би не намагалися Трамп і його команда. Натомість Росія вдаватиме зацікавленість у потенційному партнерстві за США, щоб балансувати проти Пекіна, не забуваючи при цьому про свою довгострокову мету – територіальний реваншизм і гегемонію у Східній Європі.
У понеділок Зеленський зустрівся з європейськими лідерами, які після відомих заяв віце-президента Венса і міністра оборони Хеґсета на Мюнхенській конференції з безпеки дедалі частіше заявляють про необхідність заповнити порожнечу лідерства в питаннях європейської безпеки. Українці та їхні міжнародні прихильники поклали свою надію на Європу. Європейські лідери голосно і сміливо заявляють, що Європа повинна «зробити крок вперед» і «взяти кермо влади» над європейською безпекою, але водночас наполягають на тому, що розміщення будь-яких миротворчих сил або сил стримування в Україні вимагатиме американської «підтримки» (йдеться про військово-повітряні сили і потенційні ядерні сили стримування), а це американці неодноразово і прямо відмовлялися надати.
У питанні української мирної угоди багато хто намагається інтерпретувати дії та заяви Трампа, Путіна або європейських лідерів, але дуже мало уваги приділяється реальній ролі українців.
Загадка НАТО
Європа говорить про необхідність протистояти російській агресії в Україні сьогодні, інакше завтра Росія нападе на країни Балтії чи якусь іншу країну НАТО, але якби європейські лідери справді вірили в це, то вони би відреагували не так, як у 1939 році, коли нацистська Німеччина захопила Польщу. Натомість публічне позерство та показні демонстрації «солідарності» з Україною, схоже, здебільшого мотивувала їхня внутрішня політика, і, судячи з результатів останніх виборів, європейська громадськість втомилася від «українського шоу». Європа може відіграти важливу роль у наданні українцям зброї та розвідувальних даних, коли США кидають їх напризволяще, але немає жодних ознак того, що вона здатна заповнити цю прогалину в американській підтримці чи має політичну волю протистояти Росії.
Україна дедалі більше розчаровується через неможливість отримати гарантії безпеки від американців. Це продемонстрував саміт НАТО влітку 2023 року, коли Зеленський безуспішно тиснув на Байдена, щоб той забезпечив Україні шлях до НАТО. Коли ставало дедалі зрозуміліше, що лідери НАТО не збираються цього робити, Зеленський домагався двосторонніх угод про гарантії безпеки на кшталт тих, які США надають Ізраїлю поза межами НАТО, але знову ж таки Сполучені Штати відмовлялися брати на себе такі зобов’язання навіть за більш дружньої попередньої адміністрації.
Українців не можна звинувачувати в бажанні вступити до НАТО, хоча її 5-та стаття в дусі Трьох мушкетерів («один за всіх, всі за одного») ще ніколи не була серйозно задіяна. В молодості я насміхався з того, як США залякували країни Балтії та інших менших союзників по НАТО, щоб ті підтримали непопулярні війни в Іраку і Афганістані, і щоб надати їм блиску багатостороннього авторитету (до речі, Україна, не будучи членом НАТО, відправила свої війська на підтримку Америки в обох країнах). Але вторгнення Росії в Грузію в 2008 році і в Україну в 2014 році, здавалося, вдихнуло нове життя в НАТО і нагадало світові про актуальність Альянсу.
Для того, щоб довести, що ця агресивна війна насправді є оборонною, Росія вдається до старого, розвінчаного, але досі популярного наративу про те, що США «порушили» неписані «запевнення» Джорджа Буша, який буцімто обіцяв Горбачову, що НАТО не розширюватиметься на Східну Європу. Американці буцімто скористалися моментом слабкості Росії, «коли вона стояла на колінах» у 1990-х роках, і «нав’язали» розширення НАТО, якого Росія ніколи б не допустила. Ця імперська логіка проникла в американський мейнстрім від лисих подкастерів до експертів Fox News, які подають російську агресію як логічну і зрозумілу реакцію на те, що її «загнали в кут». Але якщо війни Росії в Україні можна було б уникнути, якби українці та американці не наполягали на розширенні НАТО ближче до кордонів Росії, то чому Росія не відреагувала влітку 2024 року, коли Швеція і Фінляндія вступили до НАТО? Фінський кордон з Росією насправді довший за український (1340 км проти 1226 км). Якщо ця війна мала на меті запобігти «розширенню НАТО», то чи не повинно було це спровокувати «Третю світову війну»?
Одне з дуже тривожних питань полягає в тому, чи будуть насправді дотримані гарантії безпеки для захисту інших країн-членів НАТО.
Але повертаючись до тих, хто сподівається на вступ до НАТО, ми стали свідками сумного видовища, коли США торгувалися з Україною про членство в НАТО, потім про двосторонні гарантії безпеки, потім про нерівноправну угоду про видобуток корисних копалин, яка провалилася. Але тут ми повинні зупинитися і запитати себе: чи є членство в НАТО реальним стримуючим фактором, який зупинить російську агресію? Очевидно, що ні європейці, ні американці не мають політичної волі захищати Україну, але більш тривожним питанням є те, чи будуть насправді дотримані гарантії безпеки для захисту інших країн НАТО. Стаття 5 Договору про НАТО дозволяє колективну оборону, але не вимагає її. Таке політичне рішення приймають найпотужніші держави, і будь-які коливання чи відсутність координації матимуть негативний вплив на колективну безпеку. Іншими словами: договір про НАТО, так само як закон, Священне писання або паперові гроші, має силу і цінність доти, доки люди визнають його таким. Якщо перші кілька тижнів роботи цієї адміністрації є якимось свідченням майбутньої зовнішньої політики США, то Європа, швидше за все, сама відповідатиме за власну безпеку, що б там не було записано в цьому договорі. Америка має довгу історію відмови від союзників, коли вони переставали бути корисними. Запитайте про курдів, афганців або південних в’єтнамців.
У питанні української мирної угоди багато хто намагається інтерпретувати дії та заяви Трампа, Путіна або європейських лідерів, але дуже мало уваги приділяється реальній ролі українців. Як сказав Трамп Зеленському під час їхньої зустрічі – «У вас немає карт». В уяві Заходу Україна висить на волосині доброчинності та великодушності Заходу. Хоробрість і жертовність українського народу залишаються на другому плані. Реальність набагато складніша. Хоча Україна отримала значну користь від американської та західної військової і фінансової допомоги, важливо пам’ятати, що у 2014-2022 роках вона воювала майже без допомоги ззовні. Так само найбільш стратегічно важливі та вирішальні перемоги 2022 року – в тому числі відбиття російського наступу на Київ та контрнаступи на Харківщині та Херсонщині – українці здобули ще до прибуття більшої частини військової допомоги.
Що дуже часто залишається поза увагою в дискусіях про Україну, так це фактична роль українців, їхні надії та сподівання на майбутнє. Залишаючи осторонь моральність підписання поганої для України угоди (яка передбачає територіальні поступки на умовах Росії без жодних гарантій безпеки ззовні), західні коментатори припускають, що Зеленський зможе продати «будь-яку» угоду втомленій війною українській громадськості. Джей Ді Венс підняв питання української робочої сили та мобілізації, які є справді реальними та важливими. Так, 900 тисяч захисників України втомлені й виснажені, але це не означає, що вони погодяться на угоду, яка зробить марними всі ті жертви, які вони принесли за три роки. Навіть майстер укладання угод намагатиметься продати нещодавні умови припинення вогню тій самій публіці як щось інше, ніж принизливу поразку. Тези Кремля про те, що «Україна (або раніше Америка чи Європа) хоче воювати з Росією до останнього українця», зараз можна почути у владних кабінетах західних столиць, але це припускає, що українці не хочуть воювати за себе. Українці надзвичайно втомилися після трьох років тотальної війни, але вони розуміють ризики життя під російською окупацією, а досвід Мінська-1 і Мінська-2 є достатнім застереженням для громадськості, яка звикла мати справу з російською зрадою.
Поки тривають дипломатичні наслідки п’ятничного скандалу, майбутнє залишається невизначеним. Як видається, Україна не наблизилася до перемоги чи стабільності, але й не перебуває на переломному етапі, коли руйнується лінія фронту. Американці знайшли привід для того, щоб відвернутися від України, а європейці, схоже, готові дати їй ненабагато більше, ніж слова підтримки. Україна може бути змушена продовжувати воювати самостійно ще кілька місяців, і в цьому випадку ми можемо побачити деякий рух на лінії фронту або продовження повільної рутини, яку ми спостерігаємо з кінця 2023 року, коли Росія просувається на кілька сотень метрів ціною незліченних людських жертв.
Зеленський повинен збалансувати свій вибір і можливості на міжнародній арені (якщо вони у нього справді є) з внутрішніми реаліями, в тому числі з тиском армії та громадськості, які вимагають укладення угоди, яка щось дасть. Зрештою, війна, швидше за все, буде вирішена зі скреготом, а не з тріском. Замість чергового штурму Києва, Росія буде цілком задоволена, якщо нав’яже Україні непопулярний мир, посіє розбрат серед населення і посадить у Києві свою маріонетку, як це вона намагалася зробити в Україні та Грузії. Україна та її прихильники повинні підготуватися до майбутньої інформаційної та політичної битви, яка наближається в міру того, як війна досягає своєї кульмінації. Україні знадобиться будь-яка допомога, яку зможе отримати в нестабільному світі, але врешті-решт вона зійдеться на квінтесенції української риси, що називається словом самопоміч.
