Погляд: Проблема зла: Достоєвський, Жовтий Князь і Український Чорнозем

Сьогодні часто говорять про Сатану. Особливо багато про нього можна почути на російському телебаченні.

Відмовившись від своєї кампанії «денацифікації» в Україні (очевидно, для них виявилось проблематичним знайти «нацистів» поза лавами власного вагнерівського СС та окрім кадировських штурмовиків), російські пропагандисти тепер закликають до знищення ні більш ні менше, як самого Сатани. Навіть патріарх Російської православної церкви Кирил і президент Росії Володимир Путін заявляли, начебто ідеї падшого ангела зараз буйним цвітом квітнуть в Україні.

ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС

Підписуйтесь на наш Viber-канал.

Звичайно, реалії жорстокого вторгнення Росії в Україну полягають в тому, що яку б метафору чи антропоморфізм ви б не використовували (або, навпаки, відмовлялись використовувати), присутність зла стала болісно помітною для кожного, хто готовий відкрити очі. Воно звучить наразі у самих назвах цілком реальних місць: Буча, Маріуполь, Ізюм – місць, де чинився невимовний терор проти людей, які просто чинили опір геноциду.

Більшість людей світу спостерігала за цим – з жахом спостерігала. І більшість людей точно знає, що це таке. Це зло.

Короткий екскурс у теологію

Проблема зла: як Бог, який має бути всемогутнім, всезнаючим і всеблагим, все ж може дозволити злу існувати? Або Богу не вистачає принаймні якось одного з цих трьох атрибутів – всемогутності, всезнання, абсолютної доброти – або той, кого ми називаємо Богом, насправді є співучасником зла.

Зізнаюся, я ніколи не намагався вирішити цю проблему і не збираюся пробувати зараз. Різні релігійні традиції розробили свої версії теодицеї (теологічний термін для виправдання Бога у питанні існування зла). В основному християнська теологія сприймає зло як різновид нестачі чи втрати добра. Індійська філософія розуміє це приблизно так само, але в термінах невігластва. Деякі богословські традиції здійснюють низку інтелектуальних трюків і сальто назад, щоб виправдати «необхідність» зла, наполягаючи на тому, що люди мають свободу волі, і тому вони вільні чинити зло, якщо Бог хоче бути відкритим щодо людей повною мірою.

Звичайно, я можу прислухатись до цих обґрунтувань, принаймні до більшістю з них. Але, відверто кажучи, намагаючись зіграти в цю інтелектуальну гру, вкладаючи біль і смерть невинних у якусь теологічну схему, я відчуваю себе відчуженим від повсякденної реальності людей. Більше того, я відчуваю, що робити це перед лицем такої кількості настільки тяжко постраждалих досить непристойно.

Якщо я хочу дослідити, чому люди свідомо заподіюють один одному біль і вдаються до жорстокості, то я віддаю перевагу дослідженням істот із плоті і крові, а не концепцій. Саме тому я віддаю перевагу літературі, а не філософії.

Бунт Достоєвського

Мабуть, жоден інший літературний діяч світу не присвятив так багато своєї творчості проблемі зла, як Федір Достоєвський. Великий твір цього російського прозаїка XIX століття «Брати Карамазови» – це глибинне занурення в проблему зла, яке досліджується з незліченних ракурсів.

Особливо виділяється один розділ роману: «Бунт». Він містить в собі довгу розмову двох братів: Івана та Альоші. Іван вважає себе вільнодумцем, тоді як Альоша, молодий чернець, перебуває під глибоким впливом свого духовного наставника «старця» Зосими, який проповідує вселенську любов.

Іван просто не може вирішити проблему зла. Він намагається якось пояснити страждання невинних дітей. Він говорить впродовж багатьох сторінок, декламуючи жорстоку літанію жахливих епізодів, про які він або чув, або читав, або яким був свідком – все це епізоди невимовної жорстокості, особливо щодо дітей. В одному з епізодів роману, у гарячковому стані, Іван навіть стикається з самим дияволом.

Справа не в тому, що Іван заперечує існування Бога. Це було б надто просто. Він відмовляється приймати певну сторону у дискусії щодо того, чи Бог створив людину, чи навпаки. Він навіть визнає, що якась вічна гармонія може бути досягнута ціною сліз невинних людей, які несправедливо страждають. Але він відмовляється бути частиною всесвіту будь-якого Бога, який дозволяє катувати невинних дітей. «Якщо всі повинні страждати, щоб платити за вічну благодать, то який стосунок до цього мають діти, скажіть мені, будь ласка?» – запитує Іван. «Незрозуміло, чому вони повинні страждати і чому вони повинні платити за гармонію».

Зрештою, він робить висновок і повідомляє його своєму побожному брату: «Надто висока ціна за гармонію – поза нашими можливостями платити за неї так дорого. Тому я поспішаю повернути богу свій вхідний квиток, і якщо я чесна людина, то зобов'язаний повернути його якомога швидше. І це саме те, що я роблю. Не бога я, Альоша, не приймаю, тільки квиток я Йому найшанобливіше повертаю».

Все, що тобі потрібно, це любов

Хоча Достоєвського також вважають «релігійним мислителем», його філософія проявляється у діях персонажів, яких він зображує, а не через якісь формальні логічні аргументи.

Якщо Достоєвський і пропонує щось, що могло б стати протиотрутою від зла, то це постать отця Зосими, духовного старця Альоші, в образі якого відобразились постаті багатьох реальних «старців» – православних християнських містиків ХІХ століття. «Любіть усе створіння Боже, як усе в цілому, так і кожну піщинку. Любіть кожен листочок, кожен промінчик Божого світла. Любіть тварин, любіть рослини, любіть кожну річ. Якщо ти любиш кожну річ, ти сприймаєш у речах таємницю Бога. Як тільки ви це відчуєте, ви почнете невтомно сприймати це щодня все більше і більше. І ви нарешті полюбите весь світ цілісною всесвітньою любов’ю».

Звичайно, Іван не може вирішити проблему зла. Як пише православний богослов Девід Бентлі Гарт у «Дверях моря», його короткому, гострому дослідженні проблеми зла (ні, Гарт також не вирішує цю проблему): Зосима «становить свого роду «відповідь» Івану, хоча це точно не пряма відповідь. Скоріше у своїй особистості та у своїх вченнях Зосима представляє настільки радикально відміну точку зору на всю створену реальність, що виглядає майже так, ніби вони з Іваном живуть у абсолютно різних світах (і, у певному сенсі, так і є)».

Іван не тільки не може вирішити основну проблему, але й шаленіє від цього. Але не раніше, ніж йому вдається посіяти зерно сумніву навіть у своєму благочестивому братові Альоші, який починає відчувати запахи сатанинської сірки, незважаючи на свої молитви.

Зло над Україною: Жовтий князь

У всіх своїх творах Достоєвський описує те, що його персонаж Іван називає «особливо російським» уособленням жорстокості і зла. Протягом століть саме цей різновид зла надто часто осідав на українській землі.

Але Достоєвський, який помер у 1881 році, не побачив 20-го століття, в якому протягом 30 років, приблизно між 1915 і 1945 роками, сили зла спустошували Україну та винищували її населення з усіх мислимих напрямків.

Україна ХХ століття породила одного письменника, який змушений був познайомитись з вічною проблеми зла, як кажуть, на власній шкірі: Василя Барку (1908-2003). Народився він під Полтавою та піднявся на хвилі культурного відродження України 1920-х років. Його поезія була репресована більшовицьким режимом за «духовну тенденційність». Взимку 1932-33 рр. Барка пережив Голодомор. Коли почалася Друга світова війна, пішов до Червоної Армії. Був поранений і потрапив у полон до Німеччини, де й пробув до закінчення війни. Згодом потрапив до США, де прожив у вигнанні півстоліття.

Барка був плідним поетом, прозаїком і релігійним мислителем, але він найбільш відомий своїм романом «Жовтий князь», похмурою розповіддю про життя однієї української селянської родини та їхнього село взимку 1932-33 років. Його твори були заборонені в радянській Україні аж до періоду перебудови. У 1991 році за мотивами «Жовтого князя» було знято фільм «Голод 33», який показали по всій Україні напередодні референдуму за незалежність.

Коротко кажучи, «Жовтий князь» – це розповідь про просту селянську сім’ю з трьома дітьми та їхнє стрімке падіння в пекло серед вбивчого голоду та більшовицького терору. Це роман про геноцид, кошмарна оповідь, щось середнє між «Якщо це людина» Прімо Леві та «Подорож пілігрима» Джона Баньяна. У порівнянні з тим, що відбувається з вигаданою сім’єю Катранників – епізоди, засновані на реальних подіях, свідком яких був сам Барка – літанія Івана Карамазова про людську жорстокість видається дитячими виграшками. З «Жовтого князя» ми дізнаємося, що відбувається, коли сили зла просочують усе суспільство наскрізь, від ідеологічних установ та уряду до домівок простих селян і навіть до самої землі.

Я мав привілей і честь часто зустрічатися з Баркою протягом останніх 15 років його життя і працювати з ним над перекладами його поезій. Він навіть став для мене таким собі «старцем».

Барка час від часу розповідав про наявність зла, з яким він так близько стикнувся у ті голодні місяці і яке намагався зобразити у своїй книзі. «Все навколо мене почало жовтіти», – так він це описав. Звідси й Жовтий Князь.

Відкуплення чорноземом

У «Жовтому князі» немає «хеппі-енду» (хоча можна сказати, що ми зараз над цим працюємо, ведучи війну за незалежність). Але Барка був християнським містиком. Він бачив надію та всесвітню любов всюди – навіть коли дивився на самого Жовтого Князя.

Крім того, бачення Барки універсальної любові було тісно пов’язане з таємницею землі: як вона відроджує та виховує все живе на цій планеті. Якщо його зір часто й ширяв крізь ефірні царства, все ж джерелом цього бачення завжди була земля, з якої живиться людська плоть і кров і в якій, зрештою, спочиває.

Виглядає так, наче відповідь Барки на зло, «що поширюється, як міазми з півночі», була схована десь у землі, за яку зараз ведеться боротьба. І відповідь ця – не якийсь абстрактний принцип, а таємнича сила, що наповнює саму душу землі.

Наприкінці роману єдиний уцілілий, молодий хлопець, що йде дорогою в жахливій невизначеності, бачить хмароподібне видіння на горизонті:

«Стовп мерехтливий розсіює блискавки з усіх боків, як грозові хмари, в небесне склепіння, приймає форму чаші, яку селяни ховали в чорній землі, нікому не видаючи її таємниць, як один за одним жахливо вмирали у замкненому колі».

«Він ніби сходить на них з нетлінною і непереможною силою: вічно пропонуючи спасіння».