Ризикуючи застосувати дещо контроверсійну метафору, можна сказати, що наявність імперіалістичних нахилів закладена в самому ДНК російських очільників. Ця схильність до імперіалізму передалася Російській Федерації від Радянського Союзу та царської Росії.
Так само іранські уряди успадкували експансіоністську тенденцію від Перської імперії, не кажучи вже про звичне для ісламістів почуття вищості над «невірними».
Військовий альянс між Російською Федерацією та Ісламською Республікою Іран означає формування «подвійної спіралі» – щоб ще підвищити зарозумілість метафор – спіралі нового імперіалізму, наперед запрограмованої протидії демократії та верховенству права, які служать переважно механізмом захисту народу від тиску з боку влади, аніж навпаки.
У цьому світлі українці також є «невірними», оскільки воюють проти свого колишнього сюзерена, не погоджуючись визнавати себе ані васалами Російської Федерації, ані частиною російського народу або «русского мира».
Дійсно, «русский мир» виявився настільки просоченим війною, що не залишив жодних шансів на мирне існування людям, які належать до нього.
«Денацифікація» України – одна із заявлених Росією цілей війни – означає визнання українців частиною російського народу. Відмова українців ідентифікувати себе частиною російського народу та бажання існувати незалежно від влади Москви сприймаються нею як посягання на суверенні права Російської Федерації на території колишніх володінь Російської імперії та Радянського Союзу.
Хоча Росія та Іран є конкурентами у сфері продажу нафти і газу, а в багатьох випадках і в розмежуванні сфер впливу на Близькому Сході, їхнє протистояння зі США і НАТО, не кажучи вже про економічні санкції Заходу, зблизили їх.
Росія та Іран мають схожі цілі: Росія експортує в інші країни ідею «правильного» світового порядку, в якому вона є провідною силою, що встановлює правила гри, а Іран експортує в різні частини земної кулі шиїтську ісламську революцію.
Обидві країни успішно придушили опір своїм режимам у власних країнах і тепер прагнуть зробити те саме в глобальному масштабі. За деякими даними, вони консультуються одна з одною щодо методів придушення суспільних заворушень і подолання санкцій Заходу.
Іран підтримує Російську Федерацію, постачаючи їй тисячі безпілотників. Але наскільки глибокою і довготривалою може бути співпраця Ісламської Республіки з Росією?
За даними американської розвідки, для Росії в Ірані вже готується перша партія ракет Fateh-110 і Zolfaghar, здатних вражати цілі на відстані 300 і 700 кілометрів відповідно.
На північному кордоні України, швидше за все, будуть розміщені балістичні ракети виробництва Ірану. А Україна наразі майже не має ефективного захисту від балістичних ракет.
Ці ракети будуть націлені на Київ, щоб спробувати знищити українську владу або принаймні перешкодити прийняттю важливих для держави рішень.
Замість жалюгідно невдалого вторгнення російських бронетанкових колон на початку війни, Російська Федерація тепер має намір використати ці ракети проти недостатньо захищеної України.
Західні танки не зможуть захистити від них Київ, центр українського опору, який буде підданий знищенню за зразком Маріуполя.
Війна в Україні може тривати, навіть якщо Путін піде з поста президента, тому що рушійною силою російської агресії є не той чи інший диктатор на чолі РФ, а глибинний штам російського імперіалізму, який не схильний відступати.
У його коробці передач просто немає заднього ходу. Коли йдеться про російський імперіалізм, про якийсь зворотний зв’язок із суспільством чи коригування курсу говорити взагалі не доводиться.
Тому система запрограмована на просування будь-якою ціною. Ідеться не лише про добре розроблений механізм необхідної й неминучої брехні. Це глибинний самообман імперіалістичного режиму, переконаного у своїй правоті та остаточній перемозі.
Погляди, висловлені в статті, належать автору і можуть не поділятись Kyiv Post.
Алекс Гордон – киянин, випускник Київського національного університету та Хайфського Техніону (доктор філософії та доктор наук). Іммігрував до Ізраїлю в 1979 році. Служив у резервних піхотних частинах Збройних сил Ізраїлю впродовж 13 років. Повний професор (почесний) фізики факультету природничих наук Хайфського університету та академічного педагогічного коледжу в Оранімі. Голова комітету з призначення професорів від імені Ради вищої освіти Держави Ізраїль. Автор 10 книг і близько 600 статей у друкованому та онлайн-форматі, публікувався у 80 журналах у 14 країнах російською, івритом, англійською, французькою та німецькою мовами.
