Приблизно 75 років тому в уряді тодішнього президента Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії Йосипа Броз Тіто назрівала буря.
Розглядалися різні варіанти дій на випадок агресивного кроку з боку московського Великого брата. Генерали й керівники спецлужб, вірогідно, щодня доповідали маршалу Тіто про можливі ризики вторгнення Радянського Союзу зі сходу і півночі.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
У спецслужбах KOS і UDBA спостерігали за поведінкою тисяч представників "п'ятої колони", які ніяк не могли дочекатися, коли Червона армія увійде в Югославію і скине ревізіоністів.
За кілька місяців мине 75 років від розколу між Тіто і Сталіним. Рішення Югославії та її лідера, прийняті тоді, ми маємо згадувати з гордістю і подумати над засвоєними уроками.
Тоді опір Тіто визначив шлях післявоєнної Югославії. Його рішення означало, що Югославія вирішила не ставати ще однією республікою СРСР.
Вибір був не між тим, на чий бік пристати, а між цінностями. І він обрав не короткостроковий союз, а стабільне майбутнє. Його рішення було продиктоване не страхом, а переконанням у тому, що кожний народ має силу і мужність вирішувати за себе.
Хоча проводити історичні аналогії з 1948 роком доволі ризиковано, іноді треба мати сміливість повчитися на складних моментах нашої історії.
Сьогодні Сербія перебуває під тиском необхідності зробити вибір, і це не секрет. Зайве казати, що дуже багатьом хочеться, щоб Сербія не робила вибір, а залишалась десь посередині. За цим бажанням стоять більш-менш відкриті заклики визнати Росію головним, і навіть єдиним союзником і відвернутися від Заходу.
Така "невизначеність" є лише підступною маскою покірності Москві – схожою на ту, що п'ята колона одягла в 1948 році. В її основі – переконання, що Захід (ЄС, США, НАТО та ін.) нібито хоче знищити Сербію. Та насправді вона грає на руку і розв'язує руки найбільш деструктивним силам нашого суспільства, які прагнуть збереження націоналізму, корумпованої централізованої економіки, неробства тощо замість реформ, відкритої конкуренції, важкої праці і досягнутого нею прогресу.
Історія як учитель
Сьогодні, як і 75 років тому, вибір Сербії стоїть не між Росією і Заходом, а між двома системами цінностей в глобальному масштабі. Це вибір між відкритим суспільством і конкурентною економікою з одного боку і цензурованим інтернетом та змовою магнатів за принципом "ти мені – я тобі" з іншого.
Це вибір між агресією проти сусіднього народу з метою його окупації й зросійщення з одного боку і захистом свободи й права народу обирати власний шлях з іншого.
І ту, й іншу систему цінностей захищають могутні військові, економічні й політичні сили. Так було в 1948-му, і тоді рішення було прийняте. І це було добре. Тоді СРСР був значно могутнішим за його сьогоднішній (хоча й великий) уламок – Російську Федерацію.
Це було непросте рішення для тих, хто його приймав, але воно пішло на користь народу і державі. Іноді історія може бути найкращою порадницею.
Сьогодні стоїть фундаментальне питання: чи виявиться нерішучість історично правильним рішенням? Відповідь на нього проста: в наш час нерішучість – це просто аморфна слабкість, а не політична ідеологія.
Країни, що сильніші за нашу, не є нерішучими. Нерішучість – це не політичне достоїнство, а вимучені фрази, сповнені лицемірства й боягузтва, і лише недосвідченим вона може здаватись якоюсь там позицією.
Сьогодні нерішучість – це не про військові союзи (хоча й є один такий), а про системи цінностей, про які йшлося вище. Це про якість життя, освіту, заробітну платню, пенсії, економіку і взагалі майбутнє. Зважаючи на все це, відповідальний політик не може і не має права бути нерішучим.
І нарешті, погляньмо правді у вічі: чи хочемо ми бути такими, як Росія? Чи хочемо мати таку економіку, таку політичну систему, таку якість життя? Чи хочемо підтримувати її вторгнення в незалежну Україну, підтримувати нищення міст, вбивства цивільних і позбавлення мільйонів сімей їхніх домівок?
Відкинути цінності Західної цивілізації і стати на бік путінської Росії легко і цілком законно. Гаразд, але якщо ми приймаємо таке рішення, то чому не заявимо чітко, що "матінка Росія" – це наш єдиний друг і наше все? Інакше ми будемо нечесними перед собою і Росією.
Якщо все так, як про це заявляють наші русофіли, і якщо про-путінська істерія в Сербії (сильніша й голосніша, ніж у самій Росії) – це позиція більшості населення Сербії, то тоді цієї фальшивої дилеми просто не існує.
Тоді Сербія не може і не має права бути нерішучою. Вона має чітко і твердо стати на бік Росії, на бік Путіна. І тоді не треба буде загравати з Заходом, з ворожими Америкою і Британією, які тільки й мріють про те, аби знищити Сербію і сербів.
Просто незрозуміло, чому ми хочемо, щоб нас прийняли в родину ЄС із її цінностями, члени якої є нашими "ворогами. А отже, нашому керівництву зовсім нескладно прийняти рішення: відкинути лицемірний Захід і нарешті формально стати маленькою балканською Росією. Будь-яке рішення краще за нерішучість.
Данте Аліґ'єрі казав: "Найтемніші місця у пеклі відведені для тих, хто залишається нейтральним у часи моральної кризи". І ця паралель між 1948 і 2023 роком невипадкова.
Погляди автора статті можуть не збігатися з позицією редакції Kyiv Post.
