ПОГЛЯД: Рік, що змінив нас - покоління 2000-х

Звичайно, великі події, особливо негативні, впливають на життя суспільства, бо погане привертає більше уваги, ніж хороше. До хорошого швидко звикаєш. Але, як показав 2022 рік, до поганого теж звикаєш, коли немає вибору.

В ніч на 24 лютого 2022 року життя українців безповоротно змінилося. Я вирішила поділитися особистими історіями із соціальних мереж про те, як все змінилося – чотири історії та моя власна.

Моя власна історія

Моє покоління народилося приблизно через 10 років після здобуття Україною незалежності, тому ми завжди знали, що таке свобода. Але ми не стали свідками ані Чорнобильської трагедії, ані арештів тих, хто боровся за цю свободу, ані вбивств тих, хто її боронив, ані голодоморів і попередніх воєн.

Війна на сході України триває вже дев'ять років, але більшу частину часу вона була локальною. Так, ми завжди були вільні. Але ми ніколи не усвідомлювали ціни нашої свободи. Ми жили, навіть не думаючи, що ми вільні. Ми просто жили. Сьогодні кожен сантиметр моєї країни просякнутий бажанням бути вільною – усі 603 700 квадратних кілометрів України. І це добре.

24 лютого я, мабуть, прокинулася років на десять старшою. Сьогодні мені 23. Але після всього пережитого і побаченого я почуваюся набагато старшою. Якщо раніше я мріяла здебільшого про власну квартиру в центрі Києва, то сьогодні мрію, аби тато повернувся з війни живим і неушкодженим – з перемогою. І справа не в бажаннях, а в цінностях.

Дарина Коломієць з батьком.

У 2022 році ми всі навчилися розставляти пріоритети. Одного ранку я прокинулася і раптом зрозуміла, що все моє життя повинно вміститися у валізу. І що найголовніша річ – життя моє і моєї родини, тут і зараз.

Дарина Коломієць з бабусею

Тарас Штифурак

Сьогодні Тарасу 22 роки, чотири з яких він в армії. Я часто кажу, що бачила багато жахіть у 2022 році, але мені страшно навіть уявити, що Тарас бачив у своєму житті. Після контузії та поранення він уже кілька місяців у лікарні. Я обрала його розповідь, бо з власних спостережень знаю, що його позицію поділяє більшість сучасної молоді в Україні.

Тарас Штифурак - один із молодих захисників України.

«Якщо говорити про зміни, звичайно, спочатку в голові був хаос. Коли я нарешті сів і подумав про все, що сталося, до мене прийшло відчуття «загубленого світу». Ось тоді стало очевидно, що реальність, в якій ми жили, кохали, гуляли, навчалися, працювали... зруйнована – у всіх сенсах».

«Коли почалася війна, я мусив розпрощатися з половиною людей, що були в телефонних контактах… Логічно, що, втрачаючи, починаєш цінувати. Але є й зворотний бік медалі – призвичаюєшся до втрат, як би це страшно не звучало. У якийсь момент свого життя я змирився зі смертями, які траплялися навколо мене майже щодня. Це стало нормою… Не впевнений, чи всі зможуть це зрозуміти».

«І, можливо, ще більш дивним є те, що кожен день, коли я бачу смерть, змушує мене жити ще більше – жити якомога довше і брати від цього життя все, що можу».Тарас Штифурак у лікарні.

Олександр Панічевський

Сашкові 23, і він уже багато в чому змінив свою позицію.

«Я завжди негативно ставився до Росії, тому що знав про все, що відбувалося в роки моєї молодості, а історія часто показувала, хто є хто. Але саме після повномасштабного вторгнення змінилося сприйняття речей, які раніше для мене були нормальними. До 24 лютого я розмовляв російською. Відтоді розмовляю лише українською. Так само, тільки після того, як ракета влучила у мій будинок, я відмовився від споживання російського контенту: я перестав слухати російськомовну музику, припинив читати російськомовні книги та їхніх авторів взагалі. Я навіть відмовився від перегляду фільмів, дубльованих російською».

Дарія Кінша

Даша живе в Україні 21 рік. Народилася вона в Москві. У три роки переїхала до бабусі та дідуся на Кіровоградщину. Її мати залишилася в Росії працювати так само, як батько і брати.

«До 24 лютого я скептично ставилася до вторгнення. Тож свою «тривожну валізу» зібрала лише вранці після перших вибухів. У 2022 році мені довелося розірвати всі зв’язки з родиною в Росії. У мене залишилися їхні контакти, але зараз між нами - прірва. На мої сльози та розповіді про ракетні обстріли, знущання над українцями я чую у відповідь: «Ви самі по собі стріляєте», «Ви самі у всьому винні», «Чому ваші фашисти пішли на наш Донбас?» Мати називає мене «бандерівкою». Тож, з одного боку, цей рік зробив мене сиротою, а з іншого показав, що родина – це не завжди кровні зв’язки. Ті, хто поруч зі мною душею і тілом у щасливі та трагічні моменти мого життя – це рідні. Це ті люди, які зі мною ховаються в метро від вибухів, які хвилюються за мою безпеку. Є в мене такі люди. Тож, незважаючи на втрату родинних зв’язків, я ніколи не була самотньою, бо я українка, а моя нація – це підтримка та єдність».

Настя Коровай

Сьогодні Настя живе в Польщі. Їй 25. І за цей рік, каже дівчина, вона змінила своє життя на 180 градусів у зворотному напрямку.

«Після повномасштабного вторгнення багато людей виїхали з України і не планують повертатися. У мене зовсім інша ситуація. Я навчаюся в Польщі. І, чесно кажучи, мені ніколи не хотілося додому. Навпаки, хотілося «кудись подалі». Але тут ти розумієш, що палає твоя земля, там гинуть люди, і ти, можливо, ніколи туди не повернешся. Все змінюється. Поки інші тікали від війни, я вирішила «бігти назустріч». Зараз я закінчую навчання. Майже всі мої речі вже перевезені в Україну».

«Мабуть, головна зміна – це цінувати себе та свій час. Бо війна навчила мене, що все в житті має кінець, а ми не вічні. Нарешті я почала старанніше вивчати англійську мову. Вирішила пити тільки хорошу каву. Я розійшлася з чоловіком. Це мало статися давно, але я все відкладала, не розуміючи чому. Я усвідомила, що у мене одне життя. Якось після 24 лютого стало набагато легше приймати рішення. Тому що ти розумієш, що найгірша зміна у твоєму житті вже настала. І досить чекати моменту, бо життя – це лише мить».

Майже всі, хто поділився своїми історіями, кажуть, що вони щасливі народитися в Україні. І ніколи в житті вони не відчували такої шаленої гордості, вимовляючи слова «я українець», як зараз.

І якщо я пишу ці слова, якщо моя країна під синьо-жовтим прапором, якщо ми сильні, вільні та незалежні, то це завдяки українській армії.

Слава Україні! Героям слава!

Погляди автора статті можуть не збігатися з поглядами редакції Kyiv Post.