ПОГЛЯД: Прапор Москаленка і Кукси

30 квітня 1966 року студент вечірнього відділення Київського інституту народного господарства Георгій Москаленко і робітник Віктор Кукса вивісили на даху інституту жовто-блакитний прапор, на якому було вишито: «Ще не вмерла Україна, ще її не вбито». 

Георгій Москаленко народився в липні 1938 року в Одесі, звідки і приїхав до Києва. Віктор Кукса народився у 1940 році в селі Саварка Богуславського району Київської області, працював зварювальником. Обидва відслужили в армії. В гуртожитку мешкали в одній кімнаті, а ще у них були друзі. Москаленко згадував: «Вихідними компанією виїздили осіб у 20 виїздили за місто на пікніки. Знаючи, що нас там не підслухають, вели розмови на заборонені політичні теми, випивали по чарці за свободу України».

І ось у Георгія Москаленка народилась ідея вивісити прапор. Ідея – зауважте – прийшла з тих стереотипів і прикладів героїчної поведінки, що так ретельно і послідовно тиражувала радянська пропаганда. Москаленко згадує приклад учасників підпільної групи «Молода гвардія», що діяла у Краснодоні в роки німецької окупації і підняла прапор над містом. Вже пізніше дослідники поставлять під сумнів чимало тиражованих в СРСР епізодів діяльності «молодогвардійців. Ще одним прикладом, який надихнув Куксу і Москаленка, був грек Маноліс Ґлєзос. Він в часи нацистської окупації вивісив прапор на Афінському пантеоні.

Хлопці задумали вивісити прапор на Київському залізничному вокзалі. Але як це зробити? Там було багато людей, а також міліції. Після роздумів обрали будинок Київського інституту народного господарства. Саме біля нього мала формуватися першотравнева колона студентів і викладачів, що вирушала на демонстрацію у центр Києва, на Хрещатик. Це означало, що одночасно чимало людей (надовго чи ні – інше питання) могли побачити прапор. Власне, це був не прапор (де тоді було взяти національний прапор?), а два зшитих шалики – синій і жовтий. Шалики купили в магазині, тризуб вирізали з чорної матерії, приклеїли. Напис зробили тушшю. 

30 квітня близько 12 години ночі хлопці зайшли у двір інституту, потім Віктор Кукса по пожежній драбині поліз на дах. Там зрізав червоний прапор, а замість нього прикріпив синьо-жовтий. Проте висів він недовго. Його помітили, повідомили «куди належить». Приїхали співробітники КГБ, які з величезною обережністю підібрались до «націоналістичного» прапора, боячись, що підступи до флагштока заміновані. Отже, ранком на інститутському даху знов майорів червоний прапор. Його хлопці побачили, прийшовши до інституту на 10 ранку. Кукса та Москаленко розуміли, що їх рано чи пізно знайдуть. Ось чому 1 травня вирішили сфотографуватись на пам’ять в парку імені Пушкіна, що неподалік Київського інституту народного господарства (тепер парк та інститут мають інші назви). Так і зробили.

Хлопців заарештували через сім з половиною місяців, але перед тим вони відчули, що за ними пильнують. Після арешту їх вперто розпитували, хто стоїть за ними? «…Слідчі КГБ, - згадував Георгій Москаленко, - ніяк не могли повірити, що ми самі придумали вивісити прапор. Вважали, що нами керував якийсь підступний націоналіст».

Віктор Кукса та Георгій Москаленко відбували термін у колонії для політв’язнів у Мордовії, де познайомились з багатьма неординарними в’язнями. Кукса про той час згадував: «Крім власовців і бандерівців це були дисиденти й націоналісти з України, країн Балтії і навіть Західної Білорусі. Я потрапив до табору в мордовському селищі Явас, де вже на той час перебували Іван Гель, Богдан Горинь, Мустафа Джемільов, Андрєй Сінявскій. Загалом на зоні налічувалося осіб 500 – дуже часто інтелігенти, люди мистецтва, поети, вчителі… Якраз у політичному таборі тих років легше було почуватися людиною, ніж у радянській дійсності по інший бік колючого дроту».

Після повернення Георгій Москаленко працював слюсарем, сантехніком, пізніше був бригадиром, майстром, виконробом. У 1990-х роках брав участь у русі за незалежність, а у 1990-1995 роках обирався депутатом Бучанської селищної Ради. Віктор Кукса, звільнившись, працював машиністом екскаватора. 

Реабілітація прийшла після проголошення незалежності України. «…Щоб засудити нас, вистачило одного прокурора. А реабілітовувало аж 40 суддів двох палат – Судової у кримінальних справах та Військової судової колеґії Верховного Суду Україні», - зауважить потім Кукса. У серпні 2006 року 3-й Президент України Віктор Ющенко нагородив Віктору Куксу і Георгія Москаленка орденами «За мужність» 1-го ступеня. 

А на завершення така деталь. Друзі і приятелі, ті, хто їздив з ними на згадані пікніки, дали проти хлопців свідчення на суді. «Та я, - казав Москаленко, - не тримаю на них зла: що їм ще залишалось робити?». 

Майже філософське запитання. Його в різні часи кожен вирішує сам для себе.