Американський журналіст і політолог Фред Каплан у своїй статті в Die Welt від 17 квітня висловив думку, що найлегшим способом покласти край кровопролитній війні в Україні є фізична ліквідація президента Володимира Путіна. Багато людей, напевно, поділяють цю думку, але чи справді це є найкращим або найнадійнішим шляхом вирішення проблеми?
Останнім часом з’явились ознаки того, що величезна шкода, завдана Росії безрозсудною війною Путіна проти України, давно добре усвідомлювана політичною елітою РФ, поступово стає все більше зрозумілою і для пересічних росіян.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Є анонімні повідомлення, що дискусії щодо майбутнього країни в цілому і щодо наступника Путіна зокрема, точаться в кулуарах московських клубів і світських салонів. Всі, крім, мабуть, самого Путіна, розуміють, що його час швидко спливає.
Політологи усіх мастей починають погоджуватися, що режим Путіна навряд чи переживе загарбницьку війну, яку він розпочав в Україні. Здається, немає вже жодних сумнівів у тому, що незалежно від результату війни режим буде змінений. Питання лише в тому, буде це мирним переходом влади чи насильницьким.
Найбільш імовірним сценарієм є певна форма «палацового перевороту». Хоча цей переворот може супроводжуватись вбивством диктатора, більш імовірно, що його переконають піти у відставку в інтересах Росії та його власних інтересах. Навіть ті росіяни, чиї привілеї та вплив забезпечувались наближеністю до Путіна, тепер розуміють, що він занурив Росію в чорну діру, яка зашкодить не лише країні, але й їм особисто.
Виходячи з усього, що ми спостерігали раніше, російську еліту головним чином турбує не те, що буде в найкращих інтересах Росії чи, тим більш, України, а що треба робити заради їхніх власних інтересів. Зараз вони думають лише про те, як відновити добрі відносини із Заходом, аби повернути свої активи та далі вільно насолоджуватися своїм багатством. Вони нарешті усвідомили, що поки триває війна і Путін залишається при владі, все це буде для них недоступним.
Однак, незважаючи на те, що рішення про припинення війни прийматиме Росія, саме Захід буде остаточно контролювати будь-який процес примирення або подолання нинішньої ізоляції Росії. Можливо, все ще заперечуючи будь-які спроби Заходу спровокувати зміну кремлівського режиму, ми все ж таки повинні чітко дати зрозуміти як широкій російській громадськості, так і, особливо, елітам, що повернення постпутінської Росії до європейської сім’ї будуть вітати у світі.
Звичайно, це буде залежати від того, чи припинить Росія війну, чи почне нарешті поважати суверенітет своїх сусідів, чи звільнить дисидентів, чи відновить політичні свободи та чи погодиться на репарації для України.
Це також означає, що Захід має відмовитись від деяких тез, які ми чули під час війни. Це стосується, наприклад, слів колишнього прем’єр-міністр Фінляндії Олександра Стубба, який стверджував, що «Росія перебуває в процесі самоізоляції від Європи протягом десятиліть. ..цього не повинно було статися, але Путін вирішив інакше». Війна в Україні викликала цілком зрозумілий гнів як проти Кремля, так і проти усього російського суспільства. Багато хто небезпідставно стверджує, що усі росіяни є співучасниками воєнних злочинів РФ через підтримку ними Путіна.
В той час як Захід має чітку стратегію щодо України після її перемоги, включаючи її шлях до членства в ЄС і НАТО, не може бути подібного чіткого бачення щодо Росії без розуміння, з ким саме ми матимемо справу.
Він сам піде чи його підштовхнуть?
Перше питання: чи Путін сам обере собі наступника, чи влада буде захоплена новим лідером насильницьким шляхом? За майже чверть століття перебування Путіна при владі він доклав надзвичайних зусиль, аби усунути потенційних конкурентів, оточивши себе лише слухняними прихильниками та переписавши конституцію, щоб подовжити своє правління.
Історія показує, що володарі Кремля завжди прагнули якнайдовше залишатись у владного керма. Останнім главою російської держави, якого було вбито, був цар Олександр II. Ленін, Сталін, Брежнєв і двоє його наступників померли природною смертю. Є також окремі прецеденти усунення лідерів від влади: Хрущова у 1964 році та Горбачова у 1991-му.
Наступник Горбачова Борис Єльцин подав у відставку через «погіршення здоров’я» в грудні 1999 року, призначивши своїм наступником Путіна. Таким чином вдалося уникнувши боротьби між наближеними до Кремля особами, яка традиційно виникала після відходу попереднього лідера.
Оскільки президентські вибори в Росії заплановані на 2024 рік, це створить ідеальну можливість для мирного, керованого переходу влади. Якби Путін дав зрозуміти, що він не буде претендувати на наступний президентський термін ні добровільно, ні якимось іншим чином, це значно полегшило б життя всім, особливо якщо він призначить наступника, який має широке визнання як всередині Росії, так і за її межами. На жаль, його дії за весь час перебування при владі свідчать про те, що він навряд чи здатен добровільно відмовитися від влади.
Більшість оглядачів погоджуються, що якщо Путін відійде від влади, нове керівництво Росії швидко покладе кінець війні. «Центр тяжіння еліти – спротив війні. Їм це ніколи не подобалося», – стверджує Найджел Гулд-Девіс, колишній посол Великої Британії в Білорусі.
Хто наразі є ймовірними «бігунами та вершниками»?
Німецьке видання Politico, яке базується у США, визначило 12 можливих наступників Путіна та оцінило ймовірність того, що вони прийдуть до влади, а також те, наскільки вони здатні припинити війну та налагодити відносини із Заходом.
Politico вважає, що, якщо Путін сам не призначить свого наступника, найбільш вірогідним наступникам за умови негайної заміни Путіна буде хтось з «трійки», тобто хтось з очільників «силових відомств», що входять до Ради Безпеки: ФСБ, МВС і Міноборони.
Після цієї трійці видання вважає найімовірнішими спадкоємцями Путіна таких осіб: Миколу Патрушева, колишнього голову ФСБ, а нині секретаря Ради безпеки Росії; Дмитра Медведєва, колишнього президента і прем’єр-міністра, який нині є заступником голови Ради безпеки і колись вважався протеже Путіна; Олексія Дюміна, популярного ветерана Федеральної служби охорони та командира спецназівських «зелених чоловічків», які захопили Крим в 2014 році.
Інші «можливі» кандидати, яких згадує Politico, втім не вважаючи їх «імовірними» наступниками Путіна – це Михайло Мішустін, нинішній прем’єр-міністр; мер Москви Сергій Собянін; чеченський лідер Рамзан Кадиров, а також Євген Пригожин, так званий «кухар» Путіна і очільник « Вагнера».
Цікаво, що видання вважає, що і міністр оборони РФ Сергій Шойгу, і начальник Генштабу Валерій Герасимов, які були б реальними кандидатами на владу до війни, втратили довіру росіян через невдалий хід війни.
Подібним чином шанси на «кольорову революцію» під проводом критиків режиму Путіна, таких як Олексій Навальний чи Михайло Ходорковський, вважаються малоймовірними, хоча їхня «реабілітація» мала б сенс як жест примирення із Заходом з боку того, хто перейме владу.
А як щодо народної революції?
Повторення 1917 року також вважається малоймовірним. Попри воєнні невдачі в Україні та суворі санкції, накладені на Росію Заходом, більшість громадян РФ досі живуть так, наче нічого не відбувається. Були окремі малочисельні протести проти війни на її початку, але вони не переросли в широкомасштабні громадянські заворушення, які свого часу здавалися доволі ймовірними.
Це, звичайно, може змінитися, якщо війна триватиме або якщо на полі бою російське військо і далі буде зазнавати болючих поразок та суттєвих втрат особового складу. Тим більш, якщо це буде супроводжуватися значними втратами території, окупованої Росією з 2014 року, і маса поранених і скалічених військових повернуться додому.
Зміна режиму в Росії здається дедалі ймовірнішою, але остаточне рішення будуть приймати в Москві. Західні політики повинні зараз готуватися до такої зміни та створювати умови та стимули для перемоги найбільш демократично налаштованих сил. Путін не безсмертний, і його політична слабкість з кожним днем стає все більш очевидною.
