Минув рік з того моменту, як я вперше відвідала Чернігівщину після деокупації та рідне місто Чернігів, де пройшла половина мого життя, після російської облоги. З неділі, 7 травня 2023 року, я передивлялася фото, переглядала відео й усвідомлювала, що мені дуже сильно болить і досі. Цю поїздку я пам'ятатиму все життя - надто вже глибокий шрам вона залишила на моєму серці.

Чернігівська область, вона ж Сіверщина - незламна і нескорена. Село Іванівка за 10 км від центру Чернігова - моя мала батьківщина. Звідси родом мої родичі як з материного, так і з батькового боку. Тут я проводила чимало часу в дитинстві та юності, а особливо любила бувати у прабабусі Маші. Під час окупації російський снаряд вгатив у сільське кладовище та повністю зруйнував пам'ятник на її могилі.

У селі російські військові "наводили свої порядки" з 5 по 30 березня 2022 року. В окупації опинилися мої рідні - бабуся з боку батька та двоюрідна бабуся з чоловіком з боку матері. З дитинства я казала, що моя двоюрідна бабуся надто молода для бабусі, тому завжди зверталася до неї "тітонька Шура", а до її чоловіка - "дядя Міша". Їм вже за сімдесят, а я й досі називаю їх так, як звикла змалку.

Хроніки окупації моїх рідних

7 травня минулого року я поїхала з Чернігова до Іванівки. Раніше цей шлях займав у мене біля півгодини. Але не цього разу. Вночі 23 березня 2022-го російська авіація розбомбила автомобільний міст через Десну біля Чернігова. Тож, аби потрапити до Іванівки, мені треба було сісти на маршрутку за пішохідним мостом і їхати довгою об'їзною дорогою (яка моментами перетворювалася на бездоріжжя). Коли я підійшла до мосту, мене охопила лють. Місце, яке я знаю з дитинства, де обожнювала гуляти з друзями, виглядало гнітюче. Міст був понівечений російськими обстрілами, у ньому були діри, а навколо - багато перебитих дерев.

Фото пошкоджень пішохідного моста у Чернігові/Юлія Струк

Коли я спустилася до місця, звідки відправлялися маршрутки, побачила й кілька вигорілих автівок. До мене підійшов військовий ЗСУ, спитав, куди мені треба, й запропонував підвезти. Але моя маршрутка вже від'їжджала. Тож я щиро йому подякувала і рушила в путь.

Фото під Чернігівським пішохідним мостом/Юлія Струк

Коли я вийшла з маршрутки в Іванівці, то перше, що впало в очі - підбита техніка росіян. І поруч з нею - форма окупантів. Дорогою до будинку тітоньки Шури й дядька Міші я роздивлялася добре відомі мені місця. І це було щемно. Потрощені обстрілами хатини, будинок культури, сільрада, універсам, школа; написи "Z", посічені уламками та вирвані з м'ясом паркани.

Фото руйнувань у селі Іванівка, зроблені 7 травня 2022 року/Юлія Струк

Я вже була недалеко від будинку рідних, коли побачила, що тітонька Шура, як і завжди, вийшла мене зустрічати біля воріт. Я щосили побігла їй назустріч, міцно обійняла і почала голосно ридати. "Як ви це все пережили, Господи, як?!” - перше, що я їй сказала. "Та якось пережили", - відповіла тітонька зі сльозами на очах. А потім вже дядько Міша розповідав, як саме вони пережили жахи окупації.

Дядько переповів мені свій діалог із російським солдатом:

Росіянин: - Это что, какой-то элитный поселок?!

Дядько Міша: - С чего ты это взял?

Росіянин: - Ну как же, у вас тут асфальт, интернет...

За словами дядька Міші, російські військові, які стояли в селі, були з Єкатеринбурга, Пермі та Туви, з центральних регіонів - жодного. До будинку тітоньки Шури й дяді Міші окупанти приходили двічі. Коли вперше зайшли до хати, заглядали під ліжка, у шафи. Вони думали, що в оселі моїх рідних ховаються українські військові. На другий раз питали за зброю та хотіли забрати телефони. Дядя Міша сказав, що в них один телефон на двох (свій він, звісно, заховав, аби мати зв'язок із дітьми), і віддав мобільний дружини. Телефон окупанти не взяли, але сім-карту з нього витягли.

Під час розмови мої рідні кілька разів наголошували, що їм дуже пощастило. Отаке воно "пощастило" в окупації - у їхньому городі стояли два танки й три БТРи росіян, але принаймні з власної домівки їх не виселили. А от із сусіднього будинку військові РФ родину вигнали та заселилися в нього. Як потім виявилося, ці окупанти застрелили іншого сусіда моїх родичів, хата якого була неподалік. Загарбники занесли тіло розстріляного всередину його ж будинку, підпалили, і він вигорів дотла. Також росіяни часто зламували хати, у яких ніхто не жив. 

Харчувалися вони не тільки своїми сухпаями: у когось підрізали кабанів та смажили шашлики. Бувало, крали городину з погребів селян. Також військові РФ забирали мотоцикли та квадроцикли у місцевих та ганяли на них селом. Розважалися…

Мої рідні, як і більшість жителів Іванівки, майже не ходили селом, адже під щоденними обстрілами, коли асфальтованими вулицями туди-сюди колесила ворожа техніка та руйнувала покриття, не до прогулянок. Однак спочатку місцеві ходили один до одного городами, поки росіяни не затягли туди свою техніку. 

А вже 22 березня військові РФ повісили на воротах селян об'яву: "В целях вашей безопасности выход из дома и убежищ разрешается с 8:00 до 10:00. Запрещается сбор более 3-х человек, срывать данное объявление... Невыполнение этих требований может быть расценено как акт агрессии". Дядько Міша показав мені це оголошення. Поки я фотографувала, його трясло: "Може бути розцінено як акт агресії, розумієш?? Це вони нам писали про акт агресії!".

Я стояла в розпачі від прочитаного, а від фрази "Приносим извинения за временные неудобства" сіпалося око. Вежливые (не)люди… 

Фото: обʼява росіян/Юлія Струк

Потім дядько Міша провів мені "екскурсію". Спочатку пішли на город. Він показував сліди від російської техніки: їх тоді вже майже не лишилося, але трохи видно було. Окопи окупантів також вже засипали. На городі поруч поралися сусіди - ті, яких росіяни вигнали з власної оселі.

Потім повернулися на подвір'я, де дядько показав мені уламки від обстрілів. "Це я не десь назбирав по селу, це тільки в нашому дворі! Бачиш оцей найменший? Він гострий, як ніж, навіть якби отакий зловив - все, смерть. Одразу смерть. Отой сірий найбільший - то від "Граду". А ота дуга - то від бомби".

Фото уламків від російських обстрілів/Юлія Струк

Потім ми вийшли за ворота. Дядя Міша показав мені місце, де збиралися росіяни - зовсім недалеко від їхнього будинку. "А тут зв'язок хороший. То вони тут рідні дзвонили, таку маячню розповідали. І нам вони казали про нацистів, про "асвабаждєніє". Слухай, сміх - вони електричні чайники ставили на газові плити! А коли вже відступали, то вантажили все, що можна винести, на свої БТРи. Так от з тієї хати (показує мені рукою на будинок неподалік) тягли ракетки для бадмінтону. От нащо їм ті ракетки?". 

Ні з села, ні в село окупанти нікого не пускали. Дядя Міша згадував: "У Шури закінчувався інсулін, ти ж розумієш, якби він закінчився, інсулінова кома і все... Пішов я до командира їх, 46 років, дагестанець, Абдула звуть. Кажу, мені треба в місто, забрати інсулін для дружини. А він мені - "Из села я тебя выпущу, иди, но там, как знать, может снайпер наш тебя "снимет".

Росіяни, на щастя, вийшли з села до того, як у моєї тітоньки закінчився інсулін. Для мене це - одне з найбільших чудес у житті, творцями якого стали Збройні сили України.

За ворітьми дядя Міша уважно заглянув мені в очі й промовив: "Я розумію, що цей рік буде складним. Складним в усіх сенсах, але у плані продовольства у першу чергу. Стільки землі не засіяли! Але я готовий їсти саму лишень картоплю з солоним гурком (на місцевому діалекті - "огірок", - ред.), аби вони лише не повернулися, ці нелюди".

Ми поспішили до будинку, адже на столі нас чекала ароматна кава з домашнім молоком та порізаний тортик. За кавою дядько з гордістю розповів, що моя тітонька готувала нашим бійцям гарячі обіди, коли ті зайшли в село після відходу росіян. Тітонька Шура - діабетик і до того ж важко пережила інсульт у грудні 2021 року. Попри все вона знайшла в собі сили допомагати іншим.

"Я не боюсь вже їхніх обстрілів, їхніх ракет, їхніх бомб. Мені то все не так страшно, як вони самі. Особливо після того, що вони наробили в Бучі, Ірпені, Маріуполі. Бо вони нелюди, нелюди", - з сумом зауважив дядя Міша за кавуванням.

Дорогою до Чернігова я з жахом спостерігала, на що перетворили загарбники Количівку - село за 8 кілометрів від міста. Тут точилися запеклі бої між Збройними силами України та військами РФ. Росіяни через Количівку хотіли прорватися до Чернігова й обстрілювали наших захисників з окупованої Іванівки. Однак взяти Количівку загарбникам так і не вдалося.

Відео руйнувань у Количівці станом на 7 травня 2022/Юлія Струк

У пошуках "АТОвця"

Мій батько пішов на війну ще у 2014 році. Однак після виходу з Дебальцевого Донецької області у лютому 2015-го з численними контузіями його демобілізували. Тато був військовим пенсіонером акурат до 24 лютого 2022 року. У перший день повномасштабного вторгнення він вирушив до військкомату і став добровольцем. Батько був у безлічі гарячих точок по всій Україні протягом 2022-2023 років.

У той час, коли тато боронив українську землю на фронті, під окупацією опинилася його матір в Іванівці. Зв'язку з нею він не мав майже місяць і не знаходив собі місця. Тато зміг додзвонитися сусідці на іншому боці села і благав її сходити перевірити, як там бабуся. І вона пішла, однак на півдорозі росіяни розвернули жінку, попередивши, що пересування Іванівкою заборонено.

Вже пізніше, після деокупації, виявилося, що російські військові навідалися й до бабусі. Прийшли до хати з обшуками, намагаючись схопити "АТОвця". Росіяни як слід понишпорили в будинку. І не погребували вкрасти особисті речі тата - грамоти від Київської міської держадміністрації та колекцію запальничок.

Під час одного з обстрілів постраждала оселя бабусі та будинок сусіда поруч. У бабусиній хаті повилітали вікна та добряче посікло стріху.

Фото пошкоджених будинків бабусі та її сусіда, надані моїм батьком

Чернігів - місто героїв 

З 7 до 9 травня я блукала вулицями рідного Чернігова - невпокореного серця Сіверщини, яке вистояло і не допустило просування росіян до серця України - Києва. Яким був Чернігів тоді? 

Малолюдним. "Війна навчила, що треба захищатися", "Да что им тот Пушкин и Лермонтов сделали?" - ці уривки чужих бесід, які я вхопила краєм вуха, і досі, рік потому, сидять у моїй голові. Настрої у людей були різні: хтось ішов понурений, хтось - усміхнений, а дехто - насторожений. Я ж дивилася на кожного поглядом побитої собаки й подумки їх обіймала, бо це ж рідні сіверяни.

Квітучим. Я і не пам'ятаю, коли Чернігів був так ошатно вбраний у квіти, навіть цвіли кілька кущів магнолії. Картина, яка намертво закарбувалася у пам'яті, - розбомблений готель "Україна" і зовсім поруч клумби з червоними та жовтими тюльпанами.

Чистим. Руйнувань, на жаль, було дуже багато, проте всюди прибрали і скло, і уламки, і сміття. Громадський транспорт у місті на той момент не працював. Коли я прямувала до свого дідуся, то проходила повз зупинку, яку активно мили дві жіночки-комунальниці. Подумати тільки: транспорт же не ходив, але зупинку прибирали, бо на ній все одно перепочивали містяни. Оскільки ні тролейбуси, ні маршрутки не курсували, багато чернігівців тоді пересіли на велосипеди. Чернігів тоді був не лишень містом квітів та церков, але й велосипедистів.

Світло, газ, вода, хороший мобільний зв'язок та інтернет - все це вже було. Вода була переважно холодна, тому містяни тоді активно встановлювали бойлери. На початку березня 22-го Чернігів залишився без опалення через потрощену росіянами ТЕЦ, тому у будинках було доволі холодно. Але тільки не у квартирі мого діда - завдяки купі обігрівачів там була справжня Сахара.

Кафе та ресторани рік тому майже не працювали. Однак маленькі кав'ярні могли запропонувати напої на будь-який смак. Десь і всередині можна було присісти, але переважно напої брали з собою. 

Саме в Чернігові я побачила, що таке порожні полиці магазинів та супермаркетів. Не поодинокі, а багато порожніх полиць. Про жодне розмаїття асортименту тоді не було й мови. Чернігівці казали: ми у черзі за хлібом годинами вистоювали, то тепер гріх жалітися! Сусідка мого дідуся, тітка Валя, поділилася зі мною спогадом: "Стоїмо ми у черзі, а там вже бах-бах-бах, луплять. А усі стоять, бо як же втратити ту чергу, стільки ж вистояв! Ото і тулилися до стін того магазину, ніби вони могли нас захистити".

На той момент у місті під час повітряної тривоги сирена не лунала. Через перебої з електрикою її вимкнули майже на самому початку повномасштабної війни. Спочатку чернігівці орієнтувалися на оповіщення в мобільних телефонах. Коли світло, зв'язок та інтернет у Чернігові майже зникли, містяни почали заводити будильники. Моя улюблена шкільна вчителька Тетяна Євгенівна розповіла, що плюс-мінус вирахували години, коли росіяни починали обстріли та авіанальоти, ставили будильники й на цей час намагалися сховатися.

Безумовно, я не можу говорити за всіх містян. Однак хочеться сказати про своїх близьких. Вони все цінують і всьому радіють. Дуже сильно. Вони вдячні ЗСУ, що над їхніми головами вже не літають ворожі літаки, які скидали на Чернігів багатотонні бомби, що зараз не чути "градів", "саушок" та гулу винищувачів. Що є вода, світло, що у магазині можна розрахуватися карткою, а у банкоматі - зняти готівку, що можна вільно купувати продукти та більше не набирати воду з Десни. 

Ці фото - про те, яким рік тому мене зустрів рідний Чернігів: мій шлях від центру міста до району Бобровиці. На світлинах ви можете побачити зруйнований готель "Україна", будинок Чернігівського обласного молодіжного центру, вигорілу будівлю Управління СБУ, Чернігівську обласну бібліотеку для юнацтва, стадіон імені Юрія Гагаріна, Національний університет "Чернігівська Політехніка", Чернігівську центральну райлікарню, Чернігівське районне відділення поліції, Деснянський відділ Державної виконавчої служби у місті Чернігів, пошкоджені та зруйновані будівлі біля нього, обстріляний будинок поруч із парком "Березовий гай" та вигорілу автівку біля нього.

Від мого будинку до цих локацій - від 10 до 40 хвилин пішки. Особливо важко було споглядати такими понівеченими та розбитими місця, які люблю, які знайомі до найменших деталей з дитинства. Однак куди більш болючими були розповіді моїх близьких про те, що вони пережили в облозі та в окупації.  

Фото: руйнування у Чернігові/Юлія Струк