Я народився в християнській родині. І хоча більшість знайомих віднесли б мене до «практикуючих» християн, я скоріш волію називати себе учнем Ісуса Христа.
Можливо, це лише семантичний трюк, але він допомагає мені обійти усі дражливі догми, жорсткий легалізм і просто застарілі настанови, інкрустовані у різні християнські традиції.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Також я народився в українській родині – хоч і в Сполучених Штатах – де ми розмовляли українською і намагалися зберегти український дух.
Перемотаємо вперед більш ніж півстоліття від мого народження до сьогодення, і стане зрозуміло, чому я так багато часу проводжу, насолоджуючись картинами смерті російських вояків, які прийшли завойовувати Україну.
З точки зору націоналістів в цьому немає жодної моральної двозначності. Як той, хто, за загальним визнанням, добре попрактикувався в ремеслі геополітичного нюансування, я ще ніколи в житті не бачив такого кричуще чорно-білого випадку, де рівень жорстокості та руйнування відповідає лише рівню брехливості та/або замовчювання сторони, яка це коїть.
Проте як учень Ісуса Христа я добре пам'ятаю настанови мого вчителя, які є вкрай чіткими: «Любіть своїх ворогів і моліться за тих, хто вас переслідує. (Матвій 5:44)»
Я не надто переймаюсь через своє гіпотетичне лицемірство. Для мене як для учня Христа духовний шлях є перш за все стосунками. Тобто я прагну постійно поглиблювати свої стосунки з цієї Боголюдиною – Ісусом, з Його дорогою, Його правдою, Його життям. Він є для мене путівним маяком.
Те, що кілька його записаних учнями настанов – «якщо твоє праве око тебе спокушає…», «підстав другу щоку…», «будь непорочним…» – неможливо виконати, мене не надто турбує. Навпаки, така неможливість мене заспокоює. Це асимптотичні відносини, як лінія, що наближається до кривої, але ніколи не може торкнутися її на будь-якій кінцевій відстані. Я прагну бути ідеальним, знаючи, що цього ніколи не станеться. Зрештою, саме це прагнення тримає мене у здоровому стані і робить мене цілісним.
Я намагаюся застосувати цей, на перший погляд, дещо казуїстичний підхід до своїх стосунків із Володимиром Путіним і тими, хто виконує його накази. Я хочу їх убити. Кожен день хочу.
Мене не дуже бентежить це бажання знищити ворогів. Я надто болісно усвідомлюю, наскільки я здатний на ненависть і насильство. Але я також усвідомлюю, що це й робить мене людиною. І це усвідомлення допомагає мені залишатись смиренним, якщо не сказати більше.
Я народився в Сполучених Штатах, в культурі, просякнутій темами насильства та звичного застосування зброї. Я виріс, дивлячись фільми з численними сценами насильства та насолоджуючись жорсткими видами спорту. У поєднанні з міфами про войовничих козаків це розвинуло в мені високу толерантність до кровопролиття.
Тож я проводжу занадто багато свого часу за переглядом численних відео палаючих ворожих танків та орків в окопах, яким вибохом відриває кінцівки. Я не маю жодних ілюзій щодо того, наскільки це може бути отруйним для людської психіки.
Але я досі не можу повною мірою зрозуміти, як це переживається тими, хто сам перебуває зараз в окопах.
Тому я дуже переживаю за чоловіків і жінок, які повертаються з фронту. Я бачу деяких із них у Києві, явно вражених – фізично, психічно чи якось інакше. Суспільству буде непросто опікуватись цими людьми, коли настане мир, навіть якщо до воїнів-переможців ставитимуться як до героїв.
Я хвилююся і за власну психіку, виснажену настільки докладним аналізом цієї війни.
Але я не надто переживаю за Путіна. Я молюся за нього, за його душу – або принаймні намагаюся це робити, незважаючи на моє палке бажання побачити, як він горить у якомусь вічному пеклі.
Головне для моєї власної віри – віра в те, що таємнича воля Бога може звільнити мене, тоді як моя власна воля (як свідчить мій життєвий досвід) зазвичай призводить до серйозних проблем. Отже, я молюся, як вчить мій господь, щоб виконувалась Божа воля і щоб я мав достатньо мудрості, аби розуміти різницю між волею Божою та моєю власною. А це нелегко.
Також наріжним каменем моєї віри є віра в те, що Бог може втручатись в людські страви, наприклад, він може притягнути Путіна до відповідальності за все ним скоєне набагато краще, ніж це можу зробити я сам.
Більше того, молячись за те, аби Бог впорався з цим монстром і його поплічниками, я відкриваю свого роду випускний клапан для отрути, яка накопичується в мені щодня. І я свідомо дозволяю цьому розвиватися, тому що я відмовляюся закривати на це очі.
Щоб усе усім було ясно, я роблю все можливе, щоб допомогти Україні протистояти ворогові. І я звертаюся до Божої справедливості, щоб Путін отримав те, що заслужив.
Я фантазую про його труп, який висить догори ногами посеред площі, як було з Муссоліні, або як його тягнуть на страту зі зв’язаними за спиною руками, як Ніколає Чаушеску, або як він згорає в бункері, як Гітлер. А іноді я уявляю, як він сидить на лаві підсудних у Гаазі, намагаючись виправдати свої злочини, як Герінг у Нюрнберзі.
Я навіть намагаюся уявити собі, як Путін, подібно до Павла дорогою до Дамаска, раптом навертається на шлях істиний і розкаяний пропонує українцям компенсацію, аби спокутувати гріхи. Або, на відміну від Павла, на хвилі жахаючого усвідомлення того, що «він сам може звільнитись від усіх життєвих мук» (як казав Гамлет), переможений тиран одним ударом кинджала вирішує усе – «такий кінець усім бажаний».
Але я намагаюся не надто потурати таким фантазіям. Я не хочу давати цій істоті забагато місця в своїй свідомості. Я вважаю за краще дозволити Богові самому розібратися зі справами, щодо яких я можу лише фантазувати.
Тим часом я роблю все можливе, щоб підтримувати тонкий баланс між намаганням захиститись від отрути і принциповим небажанням відвертатися від реальності. Молитва допомагає в цьому, хоча, мушу визнати, я ще далекий від того, щоб бажати дияволу добра.
