Норильська група концентраційних таборів розташовувалася в Таймирському (тепер Долгано-Ненецькому) окрузі Красноярського краю Росії. Усі промислові підприємства цього округу підпорядковувалися Норильському управлінню таборів, яких було близько сорока. Лише в районі міста Норильськ загальна кількість ув’язнених становила не менше 50 тисяч осіб. В’язні працювали на копальні, вугільних шахтах, цегельному та мідному заводах, хлоро-кобальтовому заводі № 25, Деревообробному комбінаті (ДОК), на земельних роботах при прокладанні доріг, а також зводили місто Норильськ (до слова, воно вважається одним із найзабрудненіших міст світу). Робочий день для в'язнів тривав 12 годин, а на роботу водили під конвоєм із собаками. Конвой мав право стріляти без попередження.
«Чорна пурга» – так назвав свої спогади один з норильських в'язнів, літературознавець Юрій Лавріненко. Чорна пурга – це заметіль, коли буря переростає в ураган, і видимість зменшується від кількасот до кількох десятків метрів. В такі дні навіть охорона не виводила на роботи ув’язнених чи зеків, як вже їх іменували.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Українські в’язні часто згадували крижану землю Красноярського краю. У ній неможливо було поховати небіжчиків. У Норильську могили викопували в теплу пору року, а потім усю зиму звозили туди померлих. «Не ховали, а так скидали там на купу, – згадував оунівець Василь Безпалько. – А ховали навесні, вже як розтаяв там мороз. Бо 30 градусів морозу – хто там буде копати? На купу скидали, у штабель скидали, як шпали».
Свавілля табірної адміністрації було безмежним. Це викликало дедалі більше обурення серед в’язнів і підштовхувало їх до дій. Передумовою до повстання стало прибуття в Ґорлаґ етапів з ув'язненими, які вже мали досвід участі в табірних заворушеннях 1952 року. Серед них було багато колишніх членів ОУН та воїнів УПА.
Ще одним фактором, що посилив бунтівні настрої, стала смерть червоного диктатора Йосипа Сталіна 5 березня 1953 року. Десталінізація розпочалася з амністії. Проте вона поширилася лише на кримінальників та ув'язнених з малими термінами, відсоток яких у Ґорлаґу був невеликий. Політичних в'язнів амністувати не поспішали. Протестний потенціал накопичувався і мав здетонувати.
25 травня 1953 року табірною охороною були вбиті два в’язні і один був поранений. Наступного дня сержант на прізвище Дятлов автоматною чергою вбив трьох і поранив сімох в’язнів 4-го й 5-го табірних відділень. Саме там 26 травня і почалося повстання, яке охопило всі інші відділення.
У відповідь на свавілля адміністрації в 4-й зоні Ґорлаґу в’язні припинили роботу на будмайданчику, а на одному з будинків так, щоб добре було видно в інших зонах, написали: «Нас убивають і морять голодом». Керівником повстання 4-ї зони був українець Євген Грицяк, етапований до Ґорлагу з Караганди. Він вже мав досвід бунтівника проти табірної адміністрації. Тепер саме Грицяк виступив із закликом до страйку. Наступного дня повстанців підтримали в’язні 5-ї зони, а згодом і 6-ї (жіночої, де було 4 000 жінок). 1 червня до повсталих приєдналися 1 400 в’язнів першого відділення.
5 червня 1953 року в Ґорлаґу шість табірних відділень припинили роботу і виявили масову непокору табірній адміністрації. Керівниками повстання у 3-й зоні були лідери двох українських підпільних груп: в'язень польських і радянських тюрем, дисидент Данило Шумук і член націоналістичного підпілля Степан Семенюк. Загальновизнаним гаслом в’язнів цієї зони, які оголосили про повстання 4 червня, стало «Воля або смерть». Вони вивісили чорний прапор із червоною смужкою, що символізувало кров, пролиту в боротьбі.
Представники влади спробували вступити з протестувальниками в перемовини. У червні до табору прибула урядова делегація. На перемовинах в’язні висунули вимоги: скорочення робочого дня, дозвіл на листування, звільнення інвалідів тощо. Представники комісії пообіцяли врахувати вимоги повстанців. У відповідь 9 червня в’язні всіх відділень, крім 3-го (де керували Шумук та Семенюк), повернулися на роботу. Влада своїх обіцянок не виконала і повстання поновилося.
Проте сили, ясна річ, були нерівними. 4 липня в 4-й зоні адміністрація висунула ультиматум: вихід за зону або розстріл. Вибору не було: Євген Грицяк вивів усіх за зону. 7 липня було оточено 6-ту жіночу зону, почалася справжня битва ув'язнених жінок з солдатами, озброєними дерев'яними кийками. «І ми, – згадувала одна з ув'язнених, – так бились, як на фронті німці з рускими. Ми собі тоже наготовили дещо… Який там крик був! Кому руку зламали, кому голову розбили палкою… І нас так виперли за зону. За зоною багато конвою з собаками, з автоматами. Оточили й там стали ділити – кого в штрафний, кого знов в той табір».
Найдовше протрималася 3-я зона, яка переважно складалася з українських і прибалтійських націоналістів, засуджених до каторжних робіт. Останній чорний прапор жалоби за вбитими, який в’язні вивісили на початку повстання, зірвали 4 серпня 1953 року, коли на територію зони в’їхали вантажівки з озброєними солдатами.
На штурм табору мобілізували й цивільних – комуністів та комсомольців Норильська, керівників підприємств і цехів заводів та фабрик. За офіційними документами, загальна кількість загиблих становила до 150 людей. Їхні тіла поховали на цвинтарі біля міста, під горою імені Шмідта. З усіх повстанців тюремна адміністрація виокремила 2 920 активістів – 45 із них заарештували як організаторів, 365 – посадили в тюрму, 1 500 – перевели в Маґадан. Решту ізолювали в нових табірних пунктах.
Це було найперше й наймасовіше повстання після смерті Сталіна. Взагалі історія ҐУЛАҐу знає три найбільші з них – Норильське і Воркутинське 1953-го та Кенґірське 1954 року. Саме вони докорінно змінили систему ҐУЛАҐу, змусивши московське керівництво її реформувати. Умови утримання в’язням дещо полегшили. Не радикально, але раніше й про такий мінімум не могло йтися.
Ключову роль у Норильському повстанні, яке тривало 61 день, відіграли українці, зокрема колишні бійці УПА. Засновниця місцевого музею Норильського повстання, історик, журналіст Алла Макарова відзначала: «Нині говорять, що без українців Норильського повстання не було б. Але якщо більшість табірних ув’язнених – українці, то це цілком природно. Українці намагалися врахувати інтереси всіх національних груп у страйкових комітетах, зокрема й іноземців. Зв'язок національних груп одна з одною та страйковими комітетами був і в першому табірному відділі на Мєдвєжці, де страйк політичних в’язнів було придушено за допомогою кримінальних елементів. Найдовше протрималися саме каторжани з третього табірного відділу, у них також був багатонаціональний страйковий комітет. Українці зіграли тут першу скрипку, однак у Норлаґу перебували представники близько 60 різних національностей, які також долучилися до протесту».
У своїх спогадах Євген Грицяк також згадує серед учасників повстання не лише українців, а й росіян, білорусів, литовців, латишів, естонців, євреїв…
Такий собі ґулаґівський інтернаціонал, який взявся за розкріпачення Радянського Союзу.
Post scriptum.
У 1954 році статус Ґорлаґу змінили: він перестав бути табором особливого режиму. До Норильська приїхала комісія для перегляду справ політв’язнів. Якщо у 1953-1954 роках звільнення стосувалося лише вчених, партійних і комсомольських функціонерів, крупних господарників, то в 1955-1956 роках звільнення прийшло до абсолютної більшості колишніх в’язнів.
1 липня 1990 року рештки загиблих під час придушення повстання були перезахоронені в братській могилі на горі Шмідта біля Норильська. Товариство «Меморіал» поруч із могилою побудовало каплицю і встановило хрест із написом: «Мир праху, честь імені невинно репресованих, вічна пам’ять і скорбота за тими, хто пройшов ҐУЛАҐ».
