У нещодавньому блозі для Foreign Affairs я стверджував, що навіть коли початкові цілі Путіна стають недосяжними, з'являється інша мета – «не програвати», бо за програшем неодмінно приходить розплата. Невдача вимірюється не лише цілями, які назавжди залишаються недосягнутими, але й жертвами та витратами, накопиченими за час війни, а також шкодою, завданою авторитету Росії як великої держави та позиції Путіна як компетентного лідера.
Наслідки рішучості Путіна уникнути втрат мали тяжкі наслідки як для України, так і для Росії. Безглузда війна триває і припиниться лише тоді, коли Путін (або його наступник) визнає свій програш. Оскільки він не спромігся здобути переконливої перемоги, Путін натомість намагається змусити Україну капітулювати, спочатку атакуючи її критичну інфраструктуру, а тепер і експорт зерна. Усе це не призвело до збільшення бажання сісти за стіл переговорів в Києві. У будь-якому випадку це викликало протилежний ефект. Щонайбільше це може дати Путіну деяку зловмисну втіху, що українців жорстоко карають за відмову приєднатися до його домініону, а також можливість усунути конкурента в торгівлі сільськогосподарською продукцією. Він позитивно висловився з приводу того, що дефіцит зерна дозволяє російським експортерам заробляти більше.
Хроніка війни в Україні. 12 лютого: “Справжнє пекло”
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Чому наступ і потрібний, і дуже складний
Що треба зробити, щоб переконати Кремль у марності продовження цієї війни? Україна продемонструвала стійкість перед обличчям нападів на її суспільство та економіку, і, незважаючи на похмурі прогнози з цього приводу, підтримка з боку країн НАТО та інших союзників не зменшилася. За допомогою різних засобів було доведено, що російські активи можуть бути повсюдно атаковані, включно з мостом до Криму. Однак найбільш переконливе повідомлення, яке Україна може надіслати Путіну, залежить від її збройних сил, які звільняють рідну землю. Успіхи на полі бою можуть сильно вплинути на інші події. Усі інші занепокоєння Путіна – про падіння економіки, про зниження підтримки росіян та незадовільний стан його збройних сил – одразу загострюються, якщо відбуваються подальші невдачі на фронті. Ось чому союзники України так багато інвестували в підготовку та оснащення нових бригад – за різними повідомленнями, це близько 63 000 українських військових, оснащених понад 150 сучасними західними танками, а також значною кількістю старіших танків і бойових машин піхоти. Ось чому зараз так багато залежить від успіху наступу, який вони зробили можливим.
Чи окупляться ці інвестиції? У війні, в якій обидві сторони наражаються на запеклу оборону, завжди не дуже зрозуміло, чого реально вони можуть досягти і за який час. Перед початком цього наступу очікування то зростали, то знижувалися. Наразі наступ триває вже майже два місяці, і спостерігачі досі не знають, як до цього ставитись. Україні довелося скорегувати свою тактику після початкових невдач, тому зараз ми оцінюємо прогрес за іншими критеріями, ніж ті, що мали на початку.
Я вважаю корисним згадати те, що я написав рік тому (13 серпня 2022 р.), коли Україна також розпочала наступальні операції, цього разу проти російських сил у Херсоні, які також ще могли продемонструвати значний прогрес. Оскільки це відбувалось після наступу росіян, в ході якого вони досягли лише обмеженого прогресу на Донбасі, у всіх склалося враження, що ситуація зайшла в глухий кут. Тоді було підтверджено, що оборона є найбільш ефективною формою війни, і обидві сторони вимушені були застосовувати стратегію поступового виснаження супротивника.
Я зауважив тоді, що оскільки війну на виснаження можна виграти, лише якщо ворожа армія зовсім деградує через скорочення особового складу та нестачу забезпечення, генерали вважають за краще перемагати за допомогою маневру, використовуючи сміливі атаки, які призводять до захоплення території та розгрому ворожих сил. Вважалось, що це набагато краще, ніж чекати, поки ворог здасться через виснаження. Тобто у сучасній воєнній стратегії підхід, який застосовують сторони у війні в Україні «зневажається як неповноцінний і небажаний вид війни, що вимагає терпіння та здатності витримувати тривалі страждання, не обов’язково пропонуючи реальний шлях до перемоги».
Проте, як я писав, хоча у тактиці виснаженні ворога бракує «ривку та драматизму», вона все одно може призвести до перемоги, створивши умови для маневрової війни або змусивши ворога усвідомити, що його становище далі може лише погіршуватись. «Більше того, – додав я, – існують різні способи вести війну на виснаження, і деякі стратегії можуть бути ефективнішими за інші».
Незабаром після цього допису Україна провела дуже ефективний наступ, але не в Херсоні, а на Харківщині, де росіяни скоротили свої сили, щоб зміцнити свої позиції в Херсоні. Дуже швидко росіяни втратили багато позицій, і на мить здалося, що росіяни, можливо, взагалі вийдуть з України.
Співробітник ДСНС України під час розмінування біля села Золочів Харківської області. 18 серпня 2023 року / AFP
У цей момент я був оптимістично налаштований, вважаючи, що Путін може скоротити свої втрати, знайшовши спосіб покласти край безнадійній війні. Натомість він активізував свої зусилля, оголосивши масову мобілізацію, щоб поповнити особовий склад своїх виснажених військ, і заявивши, що окрім Криму, анексує ще чотири українські області і приєднує їх до РФ. З цього моменту стало ще важче, ніж раніше, уявити врегулювання шляхом переговорів. Ця вимога про визнання цих територій російськими повторювалася на кожній зустрічі з доброчинними делегаціями миротворчих місій. Ось чому ці ініціативи припинялися, не встигнувши запрацювати. Лише тоді, коли Путін припинить висувати цю безпідставну вимогу, ми зможемо зрозуміти, що він справді шукає вихід з глухого кута війни.
Путіну ця патова ситуація підходить не більше, ніж Зеленському. На початку цього року він віддав наказ про зимовий наступ. Цей наступ не тільки мало чого досяг, але й виявив гострі розбіжності серед представників російського командування. Зокрема, Євген Пригожин поскаржився, що його ПВК «Вагнера», на рахунку якої начебто було захоплення зруйнованого вщент Бахмута, була залишена напризволяще керівництвом Міноборони, яке продовжувало кидати підрозділи «Вагнера» на безнадійні «м’ясні» штурми. Це призвело до короткого та дивного заколоту Пригожина, який виключив «Вагнера» з військового рівняння, принаймні на даний момент, і дестабілізував вище командування Росії. Коли російський наступ вичерпався, настала черга України взяти ініціативу в свої руки.
Початкові проблеми
4 червня розпочався наступ України. Невдовзі стало очевидно, що спроба досягти швидкого прориву зазнає невдачі. Це призвело до кількох посмертних розслідувань щодо того, що пішло не так.
Проблеми, з якими зіткнулись ЗСУ, нікого не здивували. Російська оборона на півдні є потужною, і ніхто не думав, що її легко буде прорвати. Вони були добре підготовлені. НАТО могло б допомогти українцям розбити російські оборонні лінії заздалегідь, використовуючи повітряні сили, але це не було реальним для України. ЗСУ також не мали достатньо обладнання для розмінування. Ці проблеми були добре відомі, і вони обмежили можливості українського наступу так суттєво, як всі й побоювалися. Все ці проблеми посилювались відсутністю тісної координації між наступаючими частинами та артилерією, необхідної для придушення оборони. Після того, як транспортні засоби, які йшли в голові колони, були виведені з ладу, ті, що йшли позаду, потрапляли під вогонь артилерії росіян, їхніх протитанкових ракет, ударних вертольотів та безпілотників. Також наступові не сприяла незвично дощова для літа погода, через яку земля перетворилась на болото, і це додатково ускладнювало рух.
Як зазначив Economist, не реалістично було очікувати, що бригади, «зібрані в поспіху і з незнайомим обладнанням», які пройшли лише місяць навчання, будуть діяти як досвідчені воїни, коли мова йде про «координацію складних атак із залученням кількох підрозділів із використанням різних видів зброї». «Українці працюють не лише з багатьма різними типами обладнання, кожне зі своїми проблемами експлуатації та обслуговування, а й мають різні філософії. Це армія з сильним радянським корінням, яка навчилася адаптуватися після створення російських анклавів у 2014 році, а потім швидко виросла після повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року. Але всі її найбільш професійні солдати були втрачені в інтенсивних боях у перші три місяці війни, а ті, що пережили їх, вже добряче виснажені. Ці моменти були висвітлені в іншій статті Economist, у якій Майк Кофман і Франс-Штефан Гаді згадували про нещодавній свій візит на передову, наголошуючи на труднощах, з якими зіткнулися українці, ведучи бойові дії в загальному збройному порядку, головним чином через недоліки в навчанні та нестачу досвіду.
Здатність «українських солдатів» швидко освоювати західні технології призвела до безпідставного оптимізму щодо того, що час, потрібний для створення згуртованих бойових підрозділів, може бути скороченим. Розміщення цих нових підрозділів в авангарді складного штурму замість більш досвідчених формувань тепер виглядає як помилка, яка грунтувалась на наданні пріоритетного значення західній техніці, а не тривалості навчання».
Навіть якби вони були краще підготовлені, відсутність ключових можливостей завадила б просуванню України. Кофман і Гаді стверджують, що усунення браку цих можливостей потребує і кращого обладнання, і більше часу. В центрі уваги західних союзників має бути не заохочення України до перейняття найкращої західної практики, а допомога їй «боротися так, як вона бореться найкраще», тобто прийняти українську логіку виснаження ворога.
За межами дихотомії маневр/втрати
Я згоден з аналізом колег, але хотів би розширити його. Можливо, ми занадто загіпнотизовані дихотомією маневр/витрата. Вона вийшла на перший план у військовому дискурсі США у 1980-х роках, коли деякі теоретики нарікали на занепад мистецтва полководця та надмірну залежність від вогневої потужності. Вони вважали, що замість того, щоб готуватися до інтенсивних артилерійських обмінів, варто заохочувати творчі та рішучі операції, які можуть швидко завершити війну і знизити втрати. Мався на увазі «бліцкриг» німців часів Другої світової, які воліли швидко обходити найсильніші позиції противника, аби захопити його зненацька. З новими технологіями можливості для таких операцій розширились. Після того, як іракська армія зазнала цілковитої поразки в лютому 1991 року, військові теоретики-ентузіасти почали пропагувати воєнні дії, засновані на винятковій ситуаційній обізнаності в поєднанні з високоточною зброєю і стрільбою з далекої відстані. Така форма війни характеризується швидкими, сміливими маневрами, які мають призвести до розгубленості та паніки в лавах ворога та його хаотичного відступу.
Таким чином, маневр означав не просто швидке просування на велику відстань, оскільки це може статися лише тоді, коли на шляху мало оборонних позицій противника. Це вимагало об’єднання усього набору передових технологій, щоб швидко перемогти ворога з мінімальними втратами. У цьому завжди була частка міфології. Успіхи США на звичайних етапах недавніх війн були результатом як переваги у вогневій потужності, так і переваги маневру. Сили противника не могли витримати масований вогонь, спрямованим на них силами авіації, крилатими ракетами, артилерією чи танками. Під час війни в Перській затоці 1991 року іракські війська здалися і втекли з поля бою ще до того, як був завершений великий американський маневр «лівий гак».
Як з’ясували росіяни в лютому 2022 року, захоплення ворога зненацька та швидке просування не гарантує швидкої перемоги, і якщо противник має шанс зібратися та адаптуватися, очікуваний тріумф нападника незабаром може перетворитися на довгу важку роботу. Війна стає випробуванням на витривалість. Коли це слово почали використовувати для визначення особливої стратегії напередодні та під час Першої світової війни, виснаження означало визнання того, що переможницею буде та сторона, яка зможе пережити іншу, коли дійде до жахливих втрат та тривалого лихоліття війни. Виснаження стало стандартною стратегією, коли вирішальні успіхи на полі бою ставали недосяжними.
Не дивно, що це призвело до пошуку нових шляхів досягнення успіху на полі бою, зосереджених після 1918 року на використанні потенціалу танка. Цей напрямок стратегічного мислення досі залишається впливовим, особливо тому, що він передбачає можливість зменшення людських втрат. Але якщо ворог має достатню вогневу потужність, будь-яке просування супроводжується людськими втратами та втратами техніки. Термін «виснаження» описує те, що регулярно відбувається під час війни. Насправді це не тип війни і не окрема стратегія. Навіть найталановитіші маневри не виключають короткострокового виснаження. А якщо в ході цих маневрів не вдається досягти вирішальних перемог, ймовірним наслідком буде виснаження вже в довгостроковій перспективі.
Як армії можуть наступати за таких обставин? Російський підхід полягає в тому, щоб не надто турбуватися з приводу втрат, особливо таких своїх вояків, як зеки чи погано підготовлені «мобіки», які вважаються таким собі витратним матеріалом. Російські наступальні дії з першого місяця війни здебільшого відбувались у формі знищення засобами артилерії міських районів, а потім методичних спроб просуватися вперед по уламках власного витвору, штовхаючи нещасні «витратні війська» на українські позиції, щоб викрити їх. Після цього росіяни зазвичай гатили по супротивнику усією доступною артилерією, поки він не був змушений відступити. Це не тільки зайняло багато часу і вщент зруйнувало захоплені райони, але й призвело до нестачі особового складу, у зв'язку з чим у Москві знову розглядається питання про подальшу мобілізацію. Це не варіант для українців. Вони прагнуть максимально знизити свої втрати та уникнути війни в містах.
Основна проблема полягає в тому, що всі великі підрозділи стають вразливими, коли їх помічають, а з великою кількістю безпілотників, які літають зараз в небі, ризик бути поміченим значно зріч, а коли підрозділ натрапляє на перешкоди, особливо на міни, вразливість стає ще більшою. Після низки невдач на початку червня українці знову почали покладатися, як це часто буває в цій війні, на дії на рівні взводів і рот, коли невеликі групи бійців просувались від одного дерева до іншого або повзли вперед, щоб розчистити шлях через мінне поле. У цьому українцям допомагає набагато кращий захист, який забезпечують західні бойові машини, які порівняно зі старими радянськими системами значно зменшують кількість людських втрат навіть у разі зіткнення з транспортними засобами ворога.
Українські артилеристи ведуть вогонь по російських позиціях біля Бахмута. 20 липня 2023 року / AFP
Російські війська пристосувалися і до такої тактики, хоча б лише для того, щоб завадити українцям консолідувати навіть їхні обмежені здобутки. Вони прагнули скасувати будь-які українські досягнення. Завдання підрозділів обох сторін, які рухалися вперед, полягало в тому, щоб знайти позиції хоч з якимсь прикриттям, які можна було використати проти ворожих «фішок». Зазвичай немає сенсу зупинятися у відкритому полі. Це пояснює припливи та відпливи на лінії фронту останніми тижнями, коли невеликі населені пункти регулярно переходили з рук в руки. Однією з проблем такого бою є те, що він може порушити ланцюжок командування через відповідальність, яка в цьому випадку покладається на молодших офіцерів. Буває складно забезпечувати координацію між різними підрозділами та збільшувати масштаб бойових дій, використовуючи будь-яку можливість для швидкого просування.
Американський підхід полягає в тому, щоб спершу застосувати тактику виснаження, знищивши основну частину засобів противника ще до того, як армії почнуть рухатися. У ЗСУ такої можливості не було. На шляху наступу занадто багато російської вогневої потужності, щоб її можна було ліквідувати наперед, але її можна знищити якомога більше, особливо артилерійські знаряддя та системи їх підтримки. Якщо сховища боєприпасів стають уразливими в тилу, їх доводиться тримати ще далі. І чим більше просувається лінія фронту, тим більшою стає проблема постачання боєприпасів.
Українці мають якісну (але не кількісну) перевагу в артилерії. Відтоді як вони вперше отримали американські HIMARS минулого літа, а нещодавно – британські крилаті ракети Storm Shadow, а потім і їхні французькі еквіваленти, вони доклали багато зусиль для контрбатарейного вогню та загалом зосередились на матеріально-технічному забезпеченням росіян. Анекдотичні повідомлення, зокрема російських блогерів, свідчать про те, що ця кампанія мала певний успіх, який хоча й не усунув небезпеки повністю, але може створити прогалини в здатності Росії прикривати лінію фронту.
Чи здатна Україна зараз просуватися?
У попередньому своєму дописі, посилаючись на начальника штабу оборони Великої Британії, я зазначив, що теперішню стратегію України можна описати як «виснажити, розтягнути і знищити», де виснаження забезпечується регулярними атаками на російські матеріально-технічні та командні структури, а розтягування – використанням «кількох напрямків просування, причому деякі з них розробляються лише з метою відтягування сил противника». Основний удар буде нанесений тоді, коли решта новосформованих бригад буде висунута до лінії фронту, і тоді може розпочатись справжній наступ. Для цього треба атакувати одночасно на кількох ділянках по всій лінії фронту, знайти спосіб подолати мінні поля, щоб підійти ближче до основної лінії оборони противника, обмежити вплив його артилерії, а також змусити росіян залучити свої резерви, щоб протистояти прориву достатньою чисельністю особового складу.
Важливість розтягування можна побачити на прикладі взаємодії між двома основними зонами бойових дій (з часом їхня кількість може збільшитись) – на сході, зокрема навколо Бахмута, і на півдні, від Запоріжжя у напрямку до моря. Це нагадує ситуацію рік тому, коли основні зусилля були спрямовані на Херсон, який був стратегічно важливішим, але найбільш придатні для прориву вразливі місця росіян були виявлені на північному сході, на Харківщині.
Бахмут і Донбас загалом, безумовно, важливі для Росії. Це був головний напрямок їхнього попереднього наступу. Вони все ще витрачають значні ресурси на утримання окупованих територій і навіть їх розширення. Оскільки Бахмут настільки важливий для Москви, він став важливим для Києва, і ЗСУ досягли стабільного прогресу, ускладнюючи росіянам утримання міста, хоча поки що вони далекі від його оточення. Росіяни також скористалися нагодою відвернути увагу українців і провести власний міні-наступ, коли українські сили на одній з ділянок фронту замінили менш досвідченими підрозділами. Росіяни просунулися на кілька кілометрів, хоча у них було недостатньо бойової потужності, щоб суттєво просунутись далі, як, вочевидь, не було й мети взяти й утримати найближчий населенний пункт. Зараз українці стверджують, що стабілізували цю ділянку фронту, але це ще один приклад нестабільності поля бою.
Південь важливіший для цілей України, не в останню чергу через можливість ізоляції Криму. На жаль, саме тут російська оборона є найсильнішою, і початковий український наступ зазнав невдачі. Минулої середи ввечері New York Times, цитуючи анонімних американських чиновників, припустив, що момент «прориву» тут настав. В той час як настільки ж анонімні чиновники, з якими розмовляли журналісти Washington Post, видаються куди менш впевненими. Було досягнуто згоди, що українська стратегія наразі передбачає, що нова бригада була введена в бій і перключила на себе основний тиск ворога, аби бригада, яка несла на собі основний тягар попередніх боїв, могла дещо перевести дух. Таким чином українське командування мовляв прагне скористатися уявною слабкістю російських військ на цьому етапі. Точка. До четверга New York Times змінила свою точку зору. Інші американські офіційні особи вважали, що остання українська атака могла бути підготовчою операцією до головного удару або введенням підкріплення для ротації втомлених від тривалих боїв підрозділів.
Проблема може полягати не лише в тому, що чиновники та журналісти забігають наперед, а й у припущенні, що будь-яку значну нову подію слід оцінювати як приклад маневреної війни. Інститут вивчення війни нещодавно опублікував наступний твіт:
Західні офіційні особи необачно підвищують очікування щодо швидкого та впевненого просування України, яким українські сили навряд чи зможуть відповідати, а також пропонують прогнози ймовірних шляхів просування України, які, ймовірно, не слід було публікувати.
Оцінювати свій прогрес на полі бою за найвимогливішими критеріями українцям не варто. Звільнення території неминуче буде болючим, і це буде не тому, що українська армія не зуміла опанувати мистецтво маневру. Без переваги у вогневій потужності будь-якій армії було б важко. Звичайно, російська армія зазнала величезних втрат, демонструє багато ознак виснаження і може не встояти, якщо її оборонні лінії будуть прорвані. Ми вже могли спостерігати, як армія РФ відступає, коли зазнає непереборного тиску, навіть якщо не по всій лінії фронту. Важливо, щоб Україна зберегла ініціативу, не виснажившись настільки, щоб росіяни отримали шанс перегрупуватися і контратакувати. Стороннім спостерігачам і занепокоєним вболівальникам не слід форсувати події і варто остерігатись говорити про досягнення, перш ніж ми зможемо переконатися в їх значущості або консолідації. Такий підхід призводить лише до розчарування.
Це аргумент на користь обережності, а не песимізму, заклик прив’язувати очікування до різних сценаріїв. Однією з проблем зосередженості на стратегії маневру є те, що вона передбачає, що лише рішуча військова перемога може забезпечити прийнятний політичний результат. Можливо, українській армії й не доведеться пройти весь шлях і звільнити всю окуповану територію для стабільного просування, здатного достатньою мірою посилити тиск на Москву.
Ця війна була розпочата рішенням Москви і потрібне рішення Москви, щоб вона закінчилася, тому що Україна продовжуватиме воювати за будь-яких обставин. Оскільки ми маємо дуже мало інформації про обговорення в Кремлі, ми можемо бути приємно здивовані, якщо рішення буде прийнято раніше, ніж очікувалося, але ми не сміємо припускати, що це неминуче відбудеться. Україну треба підтримувати, виходячи з того, що цього не відбудеться. Як я зазначав раніше, початкова ідея стратегії виснаження здебільшого стосувалася того, як впоратися з тривалою війною, і саме така стратегія й потрібна Україні.
Лоуренс Фрідман є почесним професором військових досліджень Королівського коледжу Лондона. Його нова книга має назву: «Командування: Політика військових операцій від Кореї до України» (UK Penguin, US OUP).
Передруковано з блогу автора: Comment is Freed. Дивіться оригінал тут.
Погляди, висловлені автором в цій статті, можуть не поділятись Kyiv Post.
