АПДЕЙТ: з моменту написання цієї статті російський зонд «Луна-25» «розбився після зіткнення з поверхнею Місяця».
Після перерви майже в півстоліття Росія повернулася на Місяць, сподіваючись продовжити механізоване дослідження нашого найближчого небесного сусіда. «Луна-25» — роботизована місія, призначена для посадки в південному полярному регіоні Місяця. Вона досліджуватиме геологію його поверхні в контексті підготовки до організації потенційної довгострокової людської присутності. Проте Росія — далеко не єдина країна, яка цікавиться цією ділянкою супутника Землі. Індія має свій власний посадковий апарат, який наразі прямує до цих сірих безлюдних територій; крім цього, на ці території також відверто заглядаються США, Китай і Південна Корея.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Адміністрація Байдена запропонувала Конгресу списати $4,65 млрд боргу України
Причина такої начебто необґрунтованої одержимості південним полюсом Місяця полягає в тому, що вчені підозрюють, що в тамтешніх кратерах, які перебувають у постійному холоді та темряві через особливості місячної орбіти, може знаходитись давній лід — матеріал, який можна використовувати як джерело рідкої води та кисню, таких необхідних для існування людських поселень на Місяці.
Особливості місячної орбіти створюють сприятливі умови для розміщення на краях кратерів космічних станцій — особливо в порівнянні з переважною частиною місячної поверхні, де два тижні пекучого сонячного світла змінюються двома тижнями крижаної темряви.
Запуск «Луни-25» у той час, коли Росія веде війну проти України, безсумнівно, багато кому видається на диво алогічним кроком. Проте ця подія підводить нас до суті цього есе.
Так, це досягнення міжпланетної інженерії показує, що наразі космос є свого роду «Диким Заходом», відкритою і слабо регульованою територією. Незалежно від порядку денного, людство може запускати космічні кораблі; при цьому ймовірність того, що інші держави хоч якось зможуть впливати на країну, що проводитиме запуск, видається на диво малою. Закони фізики чи політики нічого не говорять про те, що країна, яка веде війну на Землі, не може запускати свої місії в космос. Так, під час Холодної війни багато космічних кораблів вільно літали у космос паралельно зі зростанням напруги та ескалацією конфліктів на Землі, а часом і всупереч цьому.
Останнім часом людство намагалося розробити міжнародні рамки для заохочення доброї поведінки в космосі. Одна з таких ініціатив називається «Угоди Артеміди» — це ініційовані Сполученими Штатами домовленості, які підписали 28 країн світу, включно з Україною. Угоди створюють підґрунтя для співпраці у сфері дослідження та мирного використання Місяця, Марса та інших планет. Вони значною мірою є розширенням Договору про космос (OST) — угоди часів Холодної війни, яка мала на меті запобігти використанню космосу у військових цілях і заохотити його цивільне освоєння.
Проте ні Договір про космос, ні Угоди Артеміди нічого не говорять про те, які типи суспільств ми воліли би створити за межами Землі. І це зрозуміло — зрештою, в 1960-х роках, коли укладався OST, постійні людські поселення за межами Землі ще не були чимось можливим. Але з розширенням присутності людини в космосі ми почнемо будувати станції, а разом із ними й перші постійні поселення. І те, які цінності та ідеї будуть поширювати ці спільноти, зараз видається дуже важливим.
Так, можна зайняти політично нейтральну позицію, відповідно до якої ми не повинні відкрито висловлюватись про те, яким типам державних утворень у космосі ми надаємо перевагу. Цей багаж повинен залишитися на Землі, а в космосі ми маємо встановити новий стандарт миру. Як науковець, я, звичайно, надав би перевагу політичному нейтралітету в космосі. Залишмо соціалізм (та, власне, і будь-який "-ізм") якомога далі від червоних марсіанських скель!
Натомість ми можемо обмежитись загальними заявами про відповідальну поведінку, мирну допомогу там, де це необхідно — усе в дусі «Угод Артеміди».
Проте проблема залишається в тому, що цей підхід не встановлює жодних принципів щодо типу управління, яке ми хочемо бачити в усій Сонячній системі. Диктатури на Землі та їхні поселення за її межами, так само, як і ліберальні демократії, можуть претендувати на мирну поведінку та стале використання космічних ресурсів.
Незалежно від наших уподобань, нейтральна позиція виглядає нереалістичною, а в кінцевому підсумку навіть потенційно небажаною.
Нереалістичною вона є тому, що люди, наскільки нам відомо, не стають різко кращою версією самих себе, коли залишають поверхню Землі. Звісно, дехто стверджує, що саме так усе й відбувається – мовляв, коли людина вирушає в космос і оглядається на Землю, таку маленьку й беззахисну, на неї починає впливати так званий "ефект огляду", який робить людину більш свідомою та люблячою.
І хоч я не сумніваюся в тому, що певний відсоток людей, як зазначають деякі астронавти, і справді починають по-новому дивитись на наші земні проблеми та їхню незначність, ми все ж не маємо переконливих доказів того, що в космосі ми раптово втрачаємо будь-який інтерес до того, щоби бути деспотами чи тиранами. Немає жодних доказів того, що земна атмосфера — така собі лінія демаркації, що відмежовує "недосконале" та "схильне до помилок" людство тут внизу від "ангелів у людській подобі" там угорі.
Проте мова йде навіть не про нереалістичність таких ідей – на мою думку, політичний нейтралітет у космосі є небажаним, незалежно від того, наскільки неупередженим науковцем ви хочете бути. Я не хочу жити у світі, де космічні прагнення певних держав, що розпочинають агресивні війни на Землі, дивним чином залишаються без належної уваги, де ніхто не висловлюється щодо розширення певних політичних систем і моделей поведінки в космосі. Ба більше – коли такі занепокоєння все ж лунають, їх сприймають як нещирі й такі, "що суперечать нейтральному духові освоєння космічного простору".
Наприклад, у космосі мають значення свобода слова й зібрань. Відповідальність влади, рівність усіх перед законом, суспільство, що базується на законах, а не на примусі чи силі, – все це видається бажаним. Для кожного, кому дорогі ці цінності, вони будуть так само дорогими й на Місяці. Тут також можна зазначити, що ці цінності є основою суспільств, де процвітає вільна наука. Думка про те, що політику й науку можна повністю розділити, є помилковою. Наука не відокремлена від політичного середовища, в якому ми існуємо або яке прагнемо створити, й особливо не в космосі – просто запитайте Вернера фон Брауна.
Що ж робити? Хтось може сказати, що в космосі тиранія ніколи не виникне, бо ж у такому випадку ніхто не захоче туди переселятися. Але, як на мене, це серйозне спрощення. Для того, щоби поселення являло собою відгалуження тоталітарного режиму або поширювало принципово неліберальну політичну та економічну культуру, воно зовсім не обов’язково має бути повноцінною деспотичною антиутопією (очевидно, що таких поселень людство б уникало). Тиранія, безсумнівно, піде за нами до зірок. І це наштовхує мене на два висновки.
По-перше, ми повинні подумати про те, як із нуля розвивати вільні суспільства за межами Землі. Незрозуміло, чи можна просто взяти й пересадити на місячний ґрунт наші ідеї свободи, коріння яких сформувалося на Землі. Якими є передумови різних форм свободи в космосі, і як вони змінюватимуться під впливом нових умов? По-друге – і ця думка, швидше за все, буде на порядок менш популярною – ми повинні розвіяти утопічну ідею про те, що в космосі людство може забути про політичну філософію та зосередитися на науці та мирі.
Нам потрібно чітко визначити, які суспільства ми хочемо створити за межами Землі. Якщо ми цього не зробимо, нерішучість і відсутність ясності в цих питаннях із набагато більшою ймовірністю призведуть до анархії та конфлікту, ніж до політичного вакууму та хиткого статусу-кво.
Сліпа віра в те, що непопулярність тиранії за межами Землі автоматично призведе до утворення таких собі "ліберальних раїв", не заохочуватиме ні до інноваційного мислення, ні до ліберальної поведінки в космосі.
Для тих, кого турбує ідея автократії, яка споглядатиме Землю з далеких світів, у мене є доволі проста відповідь: нехай перемагають ідеї. Ми повинні чітко й упевнено пояснити, який формат організації суспільства ми хочемо бачити за межами нашого дому. Тоді людство зможе вирішувати, які системи правління вони хочуть бачити та поширювати в Сонячній системі. Але для цього ми повинні бути непохитними в тому, що є для нас головним і чому ми надаємо перевагу. Особисто я хотів би бачити ліберальні демократії в усій Сонячній системі.
Чарльз Кокелл, професор астробіології Единбурзького університету.
Редакція Kyiv Post може не поділяти погляди автора цієї статті.
