ПОГЛЯД: 90 і 10: Голодомор і Революція гідності

Якщо скласти разом наведені в заголовку цифри буде 100 років. Для історії і 90, і 10 – це зовсім небагато. Навіть століття, як тепер любить висловлюватись дехто з істориків, бувають «короткими». Та йдеться не про часову відстань, а про значущість і наслідки того, що сталося. Не забуваймо і про звʼязок подій. Майдан гідності, що розпочався 21 листопада 2013 року, як мені видається, мав звʼязок із тим, що сталося в Україні на початку 1930-х років ХХ століття.

Ці дві, на перший погляд, зовсім несхожі події, насамперед, єднає одне коротке слово – війна. Коли Сталін розпочинав колективізацію, він розпочав війну за виживання свого режиму. Треба було нищити будь-який супротив всередині країни (а селяни, поза всяким сумнівом, належали до ворогів: з їхнім небажанням задарма працювати в імʼя якихось абстрактних державних, а не цілком конкретних родинних інтересів) і треба було озброюватися проти ворогів зовнішніх.

Зерно стало засобом до вирішення проблем модернізації, розвитку промисловості, в першу чергу військової. У 1928-1929 роках вивіз зерна з Радянського Союзу за кордон дорівнював нулю. Та лише через рік, у 1930-му, він становив 15% обсягу на світовому ринку.

Експорт зерна поглибив негативні наслідки колективізації, яка мала примусовий характер. Вилучення досягли таких масштабів, що у колгоспах забракло зерна для посіву. Та це не зупинило кремлівську владу. Ось як наприкінці 1932 року наставляв групу молоді, яку скеровували в сільськогосподарські райони, щоб допомогти зібрати зерно і прискорити заключний етап збору врожаю, другий секретар ЦК Компартії більшовиків України (а з січня 1933 року - перший секретар Дніпропетровського обласного комітету партії) Мендель Хатаєвич.

Він наголошував: «Місцева сільська влада потребує ін’єкції більшовицького заліза. Саме тому ми посилаємо вас. Викиньте свій буржуазний гуманізм у вікно і дійте як більшовики, гідні товариша Сталіна… Бийте куркульського агента, де б він не підіймав голову. Це війна – або ми їх, або вони нас! Останні гнилі рештки капіталістичного сільського господарства повинні бути винищені за будь-яку ціну!... Абсолютно необхідно виконати урядовий план поставки зерна. Куркулі й навіть деякі середняки й бідняки не здають зерно. Вони саботують політику партії. А місцева влада іноді коливається і проявляє слабкість. Ваше завдання – отримати зерно за всяку ціну. Викачати його з них, де б воно не було заховане… Не бійтеся вдаватися до крайніх заходів… Це боротьба не на життя, а на смерть; краще зробити занадто багато, аніж недостатньо». 

Колективізація. Фото з відкритих джерел. 

У 2014 році в Києві на Майдані незалежності також розгорнулась війна. Кремлівська влада прагнула зробити «ін’єкцію» московського заліза, не рахуючись з жертвами. Мета була доволі прозорою - не випустити Україну зі своїх смертоносних «братерських» обіймів, не дати Україні стати європейською державою. До того, що Хатаєвич свого часу назвав «крайніми заходами», зокрема, належала поява російських снайперів і вбивства учасників протестів.

Тут доречно нагадати, що під час колективізації і безжальної реквізиції зерна, а потім і всіх харчів у селян, вони не капітулювали просто так. У 1928 році чекісти зафіксували 150 масових виступів селян. Такі виступи були і в інших частинах Радянського Союзу, де виник голод. Проте в Україні спротив відбувався під виразними національними гаслами. Осінь 1929 - весна 1930 року стали періодом найчисленніших, наймасштабніших акцій протесту українських селян проти більшовицького аграрного курсу.

Як зазначають фахівці, це був період, коли рішуча готовність українських національних сил боротися за свої права та ідеали виявилась у найвиразніших формах. У листівках, що їх чекісти виявляли в селах, згадувалися часи Української Народної Республіки (УНР) та її символіка, Симон Петлюра, а також неодмінно вказувалося на конкретні насильницькі дії більшовицького режиму, його прагнення знищити будь-які згадки про незалежність. З 20 лютого по 2 квітня 1930 року у 41 окрузі України (областей тоді ще не було, їх запровадять у 1932 році) відбулось 1716 масових селянських виступів.

Як фіксують чекісти, поряд з гаслами «Геть колективізацію!», «Нам не треба радянської влади, яка грабує селян!», «Геть комуністів, які ведуть країну до загибелі!» повсталі селяни висували гасла «Нехай живе самостійна Україна!», «Нехай живе УНР!». На протестних акціях співали гімн «Ще не вмерла Україна» тощо. Ще одна маловідома деталь. 

У своїх протестах селяни солідаризувались зі «Спілкою визволення України» («СВУ»). Показовий судовий процес у цій сфабрикованій Державним політичним управлінням (ДПУ) справі відбувся у березні-квітні 1930 року у Харкові. Влада влаштувала широке висвітлення цього ніби «юридичного» імпульсу до погрому української національної інтелігенції.

Ще раніше, у січні 1930 року, було влаштовано погром Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Населення було добре поінформоване про це і тепер селяни відверто висловлювали гасла солідарності з «СВУ» та УАПЦ як символами спротиву комуністам. 

Недаремно Сталін у 1932 році у листі до свого відданого сикофанта Лазаря Кагановича напише: «Якщо не візьмемося тепер за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити». Навіть у 1933 році посол Німеччини у Москві Гербет фон Дірксен повідомляє: «Росія знімає нині війська зі свого західного кордону (Польща). Тільки невелика частина цих військ була відправлена на Далекий Схід, а всі інші сили були спрямовані всередину країни через побоювання заворушень на грунті продовольчих труднощів».

Це споріднювало той далекий нібито в часі від Революції гідності спротив в українському селі у 1932-1933 роках із спротивом Кремлю у наступному столітті під час Майдану. Кремлівські вожді фактично дійшли сталінського висновку і мали острах, що можуть втратити Україну. Звідси й нова хвиля люті й ненависті до українців. Та на відміну від придушеного Голодомором селянського спротиву, майданівці ціною власних життів і неймовірною мужністю цього разу не дали Кремлю шансу на перемогу.

Розкуркулена сім'я біля свого будинку. Фото: фонди ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного.

Аналізуючи події початку 1930-х років, французький дослідник Ален Безансон дійшов висновку, що мета більшовиків полягала не в бажанні зламати опір селянства, оскільки колективізація зламала його, а в намаганні покласти край національному існуванню українського народу. Абсолютно обгрунтований висновок.

Недаремно ще у 1933 році спеціальний сталінський посланець в Україні Павєл Постишев (скерований на посаду другого секретаря ЦК Компартії України) наполягав на тому, що обовʼязкове постачання селянами зерна було не лише засобом забезпечення держави хлібом, а й «методом перевиховання» селян.

Ось чому, говорячи про Голодомор як геноцид, ніколи не забуваймо вписувати його у ширший контекст. А це – нищення української інтелігенції, церкви, інтелектуального прошарку суспільства і навіть носіїв тих здобутків в українській вже підкомуністичній культурі і науці, які унаочнились у 1920-1930-х роках. Їх пізніше назвуть «Розстріляним Відродженням».

Саме так метафорично назве свою антологію української літератури 1920-30-х років літературознавець Юрій Лавріненко. Метафори – метафорами, а ось лише один із статистичних прикладів: у 1930 році друкувалося 259 українських письменників, а після 1938 року – 36.

Київ, 30 листопада 2013 року / AFP

Тепер пригадаймо: оголосивши Революцію гідності «державним переворотом», захопленням влади «хунтою», російські політики і пропагандисти на чолі з кремлівським маніяком задекларували, що України і українського народу не існує. Але спроби викреслити українців з історії вже були.

Згортаючи з кінця 1932 року політику українізації, більшовики розпочали нищення носіїв цієї політики, «списали» на них невиконання плану хлібозаготівель, розпочали пошуки «петлюрівців», «українських націоналістів» в усіх суспільних сферах, цілеспрямоване стирання різниці між українською та російською мовами.

Головну рису Росії (а значить і Росії путінської) дуже виразно ще у ХІХ столітті позначив історик і публіцист Жуль Мішле. Він писав: «У Росії всі, від малого до великого, обманюють і брешуть: ця країна - фантасмагорія, міраж, імперія ілюзій... Щодо росіян точно можна сказати: «Для них немає ані минулого, ані майбутнього; вони знають лише дійсність».

Чекісти відрапортували навіть про викриття «націоналістичних перекладів» світової класики. Ішлося про літературні переклади з англійської, німецької, французької та інших мов на українську. Це було засуджено і відтак вимагалося всі переклади отримувати з рук російських перекладачів.

Отже, українці, співайте, танцюйте, але перетворитися з етноса на націю ми вам не дозволимо. Це ключове послання Кремля українцям під час Голодомору. Саме його з новою силою актуалізувала путінська Росія після 24 лютого 2022 року. Раніше російськоцентрична компартійна лінія заштовхувала українців до багатоетнічної радянської нації, а тепер російське керівництво пропагує маячню про те, що українці і росіяни – «один народ».

Комуністам вдалося перетворити Україну на постгеноцидне суспільство. Це виразно довів у своїх дослідженнях американський історик Джеймс Мейс. Проте ані сталінська, ані постсталінська Росія не змогла стовідсотково знищити прагнення українців жити вільно, а не в тотальній покорі та інтелектуальній деградації.

Не вдалося заблокувати передання тієї своєрідної естафети свободи від повсталих українських селян 1920-1930-х років новим поколінням українців. Ця нова генерація під час Революції гідності обстоювала і тепер доводить на фронтах право жити без московських директив, доводить, що у Росії немає жодних (історичних, політичних, духовних) підстав стирати Україну не лише зі сторінок своїх фальсифікованих підручників, а й з земної поверхні.

Голодомор і Революція гідності не дозволяють забути ще про одну важливу річ, про те, що можна назвати брехнею на експорт. Ще 14 січня 1933 року, відповідаючи на численні запити з-за кордону, нарком іноземних справ СРСР Максим Литвинов зробив спеціальну заяву про те, що ніякого голоду в Радянському Союзі немає, що все це – вигадки. А через кілька днів, 22 січня, Сталін і Молотов надіслали директиву партійним і радянським органам, в якій підкреслювалось, що міграційні процеси, що розпочалися внаслідок голоду серед селян, організовані ворогами радянської влади, есерами і агентами Польщі з метою агітації «через селян» у північних районах СРСР проти колгоспів і взагалі проти радянської влади.

У зв’язку з цим наказувалось органам влади і чекістам не допускати масового виїзду селян у інші регіони у пошуках харчів. Тобто Україна опинилась в статусі гетто, де панувала смерть. Сюди повертали втікачів, а тих, хто не хотів повертатись, заарештовували і депортували до «спеціальних поселень» і концтаборів.

Фото: Національний музей Голодомору.

У зібранні творів Сталіна можна прочитати, як він у січні 1933 року вихвалявся здобутками свого режиму у «знищенні зубожіння і пауперизму в селі». У лютому того самого року у виступі перед колгоспними активістами заявив, що колективізація врятувала 20 мільйонів бідняків від зубожіння.

Червоний імператор не соромився брехати, як і його сьогоднішні наступники у Кремлі. Радянська преса 1932-1933 років оголошувала тих селян, які приїздили в Росію чи Білорусь вимінювати чи купувати хліб, не жертвами голодомору, а пропагандистами-антирадянщиками. Виявляється голод був лише приводом, щоб не виконувати плани заготівлі зерна. Наприклад, в одній з публікацій стверджувалось, що один селянин навмисне «морив сім'ю голодом і агітував: «Ось бачите, сім'я з голоду пухне, а з мене насіння вимагають». Отже, українці самі собі голод створили і самі себе поїли…

Це нагадує, як російська пропаганда подавала події на київському Майдані незалежності у 2013-2014 роках. Мовляв, українці самі у себе розвʼязали «громадянську війну», що й примусило «добру» Росію вдертися в Україну. У виступі 9 лютого 2023 року Путін заявив: «Ми не розпочинали жодних бойових дій, ми намагаємося їх закінчити. Ці бойові дії були розпочаті націоналістами в Україні та тими, хто їх підтримував у 2014 році, коли було здійснено державний переворот. Із цього все почалося. Після цього відбулися події у Криму та на Донбасі». Коментарі, як мовиться, зайві. Тут можна згадати безсмертний роман «1984» Джорджа Орвелла: «Мир – це війна, а війна – це мир».

Дивлячись на росіян, ясно розумієш, що це плем'я поки що не розвинулося до кінця. Росіяни ще не цілком люди. Їм бракує головної якості людини - морального чуття, уміння відрізняти добро від зла. На цьому чутті і цьому вмінні стоїть світ. Людина, яка їх позбавлена, пливе по волі хвиль і перебуває у владі морального хаосу. А про російське керівництво Мішле висловився так: «Уряд цей складається з найбрехливіших людей, які тільки зустрічаються в імперії брехні».

Минуло чимало часу, а слова Мішле актуальні. На мою думку, це тому, що Росія - це країна, де все тече, але нічого не змінюється. Брехня, самонавіювання (наприклад, проголошення себе «народом-переможцем», «народом-богоносцем», народом з особливою «культурно-цивілізаційною місією»), зухвалість і зарозумілість штовхають росіян до теперішніх антиукраїнських «звитяг» переважно загарбницького і аморального характеру.

Справді, серійні злочини і терор – такими є константи політики і буття Росії. Їх вона успішно пронесла крізь час. Про це не варто забувати сьогодні, коли ми згадуємо про Голодомор і Революцію гідності. Не забуваймо про це і надалі. Та особливо важливо, щоб про це знав і памʼятав світ.