ПОГЛЯД: Україна потребує українських приватних підприємств

Відтоді як Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, в багатьох західних країнах відбулися численні інвестиційні конференції, темою яких було відновлення України. Вони зібрали багатьох західних та українських бізнесменів, урядовців, представників міжнародних фінансових організацій (МФО), лобістів.

Їхня прихильність до України тішить, але впадає в очі певний брак реалізму. Усі наголошують на необхідності спиратися на приватний сектор. Урядовці розуміють, що післявоєнна відбудова України потребуватиме величезних коштів, і платники податків навряд чи здатні профінансувати значну частину проектів з відновлення України, а приватні бізнесмени потребують заохочення.

Проте Україна навряд чи отримає багато коштів в межах приватного фінансування, поки триває війна, оскільки приватні бізнесмени, як відомо, не схильні ризикувати.

Поки триває війна, Україна потребує близько 40 мільярдів доларів на рік у вигляді міжнародного бюджетного фінансування, і це фінансування може надходити лише від іноземних урядів та міжнародних фінансових організацій. Отримання Україною інвестицій від іноземного приватного бізнесу є також можливим, але такі інвестиції будуть, скоріш за все, невеликими за обсягом і в основному будуть здійснюватись у формі розширення вже існуючих виробничих потужностей.

Очевидним вирішенням фінансових проблем України є конфіскація близько 280 мільярдів доларів резервів Центрального банку Росії, які були заморожені на Заході, і дві третини з цих коштів у Euroclear у Бельгії. Країни Заходу повинні затвердити спільне законодавство про вилучення цих коштів і передачу їх Україні як військових репарацій відповідно до резолюції Генасамблеї ООН від 14 листопада 2022 року.

На щастя, Сполучені Штати зараз наполягають на такому рішенні, попри тихий і незрозумілий опір Німеччини та Франції. Прихильники вилучення цих коштів уже перемогли у громадських дискусіях. Тому Захід (G7) має це зробити.

Приватні підприємства

Одразу виникає питання: які саме приватні підприємства? Звичний вже наратив твердить, що головною проблемою української економіки є олігархи. Я не погоджуюсь із цим.

Найбільшою небезпекою для української економіки, на мою думку, завжди було рейдерство бізнесменів-шахраїв за сприяння хижацької української держави. Така ганебна бізнес-практика була дуже поширеною. Лише українські «олігархи» були достатньо сильними, аби захистити свої великі компанії від хижацької держави.

Будучи членом рад директорів двох великих українських компаній, я спостерігав усе це зблизька. 3000 державних компаній були основним джерелом корупційних прибутків, зокрема тому, що вони мали значну вигоду від дешевого фінансування з боку державних банків.

Поки що мало помітні зміни за останні кілька років полягають в тому, що як держава, так і державні підприємства значно покращили свою поведінку. Ніколи ще так мало бізнесменів не скаржилося на українську податкову, як останні два роки. З 2016 року у великих державних компаніях розпочалася реформа корпоративного управління, і покращення вже помітні, особливо в «Укренерго» та державних банках.

Впродовж останніх трьох років найбагатші бізнесмени України зазнавали одного потужного удару за іншим.

По-перше, у вересні 2021 року Верховна Рада ухвалила закон «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним з надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)». По суті, це змусило найвпливовіших українських бізнесменів передати контроль над своїми телеканалами державі.

По-друге, усі найбагатші бізнесмени України дуже постраждали з початку війни. Їхні великі компанії на Сході у металургійній, гірничодобувній, енергетичній чи хімічній промисловості були зруйновані обстрілами або захоплені росіянами.

По-третє, більшість найбагатших бізнесменів України втекли за кордон.

По-четверте, багато великих підприємств з незрозумілих причин були конфісковані державою.

Чимало великих українських бізнесменів втекло до Росії. Серед них особливе місце посідає Віктор Медведчук, якого обміняли як близького прибічника Путіна, але більша частина колишнього оточення Януковича справді втекла до Росії (або до Монако).

Іншу когорту відомих українських бізнесменів звинувачують у скоєнні в Україні серйозних економічних злочинів. Йдеться переважно про привласнення коштів їхніх банків. Ці бізнесмени виїхали до Лондона, Відня чи Дубая.

Третя група бізнесменів, наближена до команди президента, останніми роками отримувала вигоду у старий спосіб, захоплюючи державні підприємства шляхом отримання контрольного пакету акцій. Здається, лише одного з таких махінаторів було заарештовано.

Нарешті, кілька великих українських бізнесменів після початку війни стали на захист України. Вони продовжили працювати та інвестувати в економіку рідної країни в розпал війни, а також робили значні донати Збройним Силам України. Я навмисне не називаю вище імен бізнесменів, аби уникнути можливих позовів про наклеп, але, думаю, більшість читачів розуміють, про кого саме йшлося.

У бізнесменів, яких звинувачують у співпраці з Росією та економічних злочинах, держава конфіскувала низку компаній, що зазвичай призводить до гіршого управління та зростання корупційних ризиків. У деяких випадках власники конфіскованих компаній звинувачені у постачанні зброї в Росію, в інших причини сформульовані досить розпливчасто, але дії влади у всіх випадках були однаково жорсткими.

Українській владі варто пояснити, що постачання зброї в Росію є, звісно, неприпустимим. Але українські компанії, які до війни діяли в Росії, не мали змоги уникнути стягнення податків там. Треба було встановити чіткі часові рамки, коли вони мали вийти з Росії.

Кілька великих українських бізнесменів повели себе як справжні патріоти. Їхня корисна діяльність повинна бути визнана як українським урядом, так і міжнародними фінансовими організаціями. Тим не менш, більшість із цих бізнесменів досі вважаються МФО «політично впливовими особами», хоча вони більше не є близькими до президентського офісу, тому їм не слід забороняти отримувати фінансування від МФО. Позитивним моментом українського закону про олігархів є те, що він окреслює чіткий шлях, яким «олігарх» може перейти у розряд порядних підприємців. Можливо, настав час оголосити про те, що в окремих випадках такий перехід вже відбувся.

Якщо не говорити про кількох бізнесменів, наближених до нинішнього Офісу президента, проблема з українськими олігархами вирішена. А справжньою перманентною проблемою України є нестача серйозних великих українських бізнесменів. Коли я обіймав місце у правлінні «Укрзалізниці», я помітив, що лише три з великих українських держпідприємств мали ефективних менеджерів. Одне з них тепер перейшло під управління уряду як власність Росії. Хороших управлінців в Україні мало, і найкращих з них треба просувати.

Ми всі заохочуємо створення малих та середніх підприємств, і багато інвесторів із задоволенням їх фінансує, але не забуваймо, що в Україні є багато великих підприємств важкої промисловості. Вони доволі стійкі за своєю природою, але вони потребують багато фінансування, аби вижити в теперішніх умовах. Хто буде фінансувати такі підприємства? В Україні поки що існує лише одне велике іноземне підприємство – ArcelorMittal. Великі іноземні компанії не почнуть інвестувати в Україну, поки не побачать серйозних українських бізнесменів.

Західним урядам і міжнародним фінансовим організаціям необхідно визначити, як і на яких умовах фінансувати великі українські підприємства. Залишати цей сектор занедбаним, суто державним і, отже, неефективним або «зарезервованим» на майбутнє для іноземних компаній є недоречно та марнотратно. Будь-який із вищевказаних варіантів із часом спричинить суспільне невдоволення в Україні. Захід має визначити, в який спосіб він може підтримати великі приватні підприємства в Україні.

Андерс Аслунд є автором книги «Російський клановий капіталізм: шлях від ринкової економіки до клептократії».

Погляди, висловлені автором у цій статті, можуть не поділятись Kyiv Post.