Тоді як більшість із нас почала новий рік у святковому настрої з феєрверків у компанії рідних та друзів, українці зустріли новий рік під масованими російськими ракетними та дроновими ударами у зруйнованих квартирах, а дехто навіть втратив близьких внаслідок цих жахливих обстрілів.
Владімір Путін досі налаштований перемогти та знищити незалежну Україну. Та, своє чергою, налаштована чинити опір. Але чого решта демократичних країн світу прагне досягти в цій епохальній боротьбі? Відповідь на це запитання, яку ми дамо у 2024 році, не просто визначить майбутнє Європи. Вона також дасть нам зрозуміти щось критично важливе про співвідношення сил демократії та автократії на початку ХХІ століття.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Для початку ми маємо з'ясувати дійсний стан справ в Україні. Маємо усвідомити, що ситуація на полі бою в Україні насправді не являє собою так званий "глухий кут", який може призвести до замороження конфлікту і тому начебто має бути врегульований шляхом переговорів, як наївно сподівається багато хто на Заході. Ми радше перебуваємо на проміжній стадії довгої, складної війни, яка, ймовірно, триватиме принаймні до 2025 року, якщо не довше. Жодна сторона не планує здаватися, і кожна має шанси на перемогу, але точно не обидві одразу.
Путін уповні використовує всі свої переваги: масштаби країни, безжальність диктатури всередині Росії та підтримку подібних до неї режимів за кордоном, включаючи Іран, Північну Корею та Китай. А Україна постала зараз перед складним вибором: варто чи ні мобілізувати велику кількість молоді для відновлення виснажених сил свого війська? Але все ж таки вирішальним для визначення результатів війни буде вибір, який найближчими місяцями зроблять демократії, які підтримують Україну.
На теперішній момент ми робимо достатньо, щоб Україна не зазнала поразки, але недостатньо, щоб допомогти їй перемогти. У 2024 році ми могли б надати Києву зброю, яка допоможе українцям повернути свої втрачені території та переконати Росію в тому, що вона не зможе перемогти. Це єдиний шлях до встановлення міцного миру.
Перш за все, у ближній перспективі, це передбачає надання Києву більше засобів протиповітряної оборони. У дещо більш дальній перспективі (впродовж кількох тижнів) це передбачає надання Україні більше ракет великої дальності, зокрема німецьких Taurus, а також американських ATACMS, аби вона могла продовжувати нищити Чорноморський флот Путіна, націлюючись на його стратегічну та символічну фортецю в Криму.
Однак, як переконливо й детально пояснюється в останньому звіті Міністерства оборони Естонії, довгостроковими передумовами перемоги України є більш інтенсивне навчання українських військових і значне збільшення всередині країни промислового виробництва зброї та боєприпасів пришвидшеними темпами. Як відомо, з 1 мільйона артилерійських снарядів, які ЄС обіцяв надати Україні до березня, наразі надано менше третини.
Демократичні держави, на відміну від диктатур, не можуть робити це за одноосібним наказом лідера. Західна політична система вимагає від лідерів національних демократій узгоджувати з суспільством стратегічні цілі та переконувати своїх виборців і парламент ухвалити необхідні для їхнього досягнення засоби. Навіть задовго до настання можливої катастрофи, якою може обернутися друге президентство Дональда Трампа, зрозуміло, що США, враховуючи теперішній хворобливий та крихкий стан американської демократії, не здатні очолити цей складний поступ.
Тому відповідальність лягає на Європу, і, зрештою, мова йде також і про захист європейських країн від потенційної агресії Москви. Чи справді європейські лідери роблять усе від них залежне? Звернімося до їхніх новорічних послань.
Прем’єр-міністр Об’єднаного Королівства Ріші Сунак навіть не згадав про війну в Україні в бадьорому звіті про успіхи свого уряду, очевидно, спрямованому на електорат цьогорічних загальнонаціональних виборів. Канцлер Німеччини Олаф Шольц торкнувся її лише побіжно, перш ніж перейти до священної теми німецької економіки. Новий прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск повністю присвятив свій виступ відновленню демократії всередині країни.
Говорячи про велич Франції, президент Емманюель Макрон запропонував «переозброїти європейський суверенітет», зокрема «зупинити Росію та підтримати українців». І лише президент Фінляндії Саулі Нііністе зробив головне повідомлення: «Європа повинна прокинутися». Прем’єр-міністр Данії Метте Фредеріксен також була надзвичайно відвертою та прямою: «Україні бракує боєприпасів. Європа не забезпечила того, що їй необхідно. Ми будемо наполягати на суттєвому збільшенні європейського виробництва. Це терміново. А датські F16 незабаром піднімуться в повітря. Війна в Україні – це також війна за ту Європу, яку всі ми знаємо». Ось це ті слова, яких ми наразі потребуємо.
Обговорюючи сутність лідерства під час війни, люди завжди згадують вислів Вінстона Черчілля: «Мені нічого вам запропонувати, крім крові, праці, сліз і поту». Але поки що кров, піт і сльози проливають лише українці. Все, що вимагається від нас за межами України – це чітке мислення, твереза рішучість і правильне використання ресурсів. Крім того, терміново необхідні інвестиції в оборонну промисловість Європи створять робочі місця в країнах континенту, а також значно посилять нашу власну оборону. Невже ви вважаєте, що це занадто багато?
Тімоті Гартон Еш – британський історик, письменник і коментатор. Він є професором європейських студій в Оксфордському університеті. Більшість його робіт присвячена сучасній історії Європи з акцентом на історії країн Центральної та Східної Європи. Він є автором низки книжок, зокрема книжки під назвою «Батьківщини: особиста історія Європи».
Ця стаття, передрукована з дозволу автора, була вперше опублікована в Financial Times © 2023 The Financial Times Ltd. Усі права захищені. Дивіться оригінал тут.