ПОГЛЯД: Україна – водорозділ Європи

Напад Росії на Україну вдихнув нове життя в історичний «європейський проєкт», що втілювався на теренах Європи після Другої світової війни. Наразі Європа постала перед серйозним вибором, що вирішить її майбутню долю.

Одне з ключових припущень, яке спонукало російського президента Путіна напасти на Україну в лютому, полягало в тому, що напад у форматі «шок і трепіт» мав би безвідмовно спрацювати. Київ не мав би встояти, українці мусили б прогнутися, і Заходу довелося б визнати все постфактум.

Москва, зокрема, розглядала Європу як слабку ланку в занепадаючому трансатлантичному альянсі. Європейці уявлялися Путіним м’якими та розбещеними, такими, що тримаються перш за все за свій комфорт та добробут. Які, своєю чергою, залежали від дешевої енергії з російських трубопроводів.

Варто зазначити, що Європа вистояла перед лицем російської агресії. Санкції не були зняті, пошук альтернативних джерел палива розпочався й успішно завершився. Навіть тих членів Європейського Союзу, що не поспішали займати активну позицію в українському питанні і на чолі яких стоять проросійські лідери – такі як прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан і президент Хорватії Зоран Міланович – зрештою вдалося переконати підтримати Україну.

Звісно, ЄС міг би зробити набагато більше, щоб допомогти Києву, зокрема в контексті військової допомоги. Але 25 жовтня президент Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн заявила, що ЄС допоможе Україні профінансувати дефіцит державного бюджету. Вона додала, що з початку 2022 року Україна вже отримала понад 19 мільярдів євро фінансової допомоги від ЄС, не враховуючи військових постачань, але цього недостатньо.

«Я вважаю, що буде правильно, якщо Європейський Союз візьме на себе певну частку цих витрат», – додала президентка. «Ми працюємо з державами-членами ЄС над тим, щоб надавати Україні підтримку в розмірі до 1,5 мільярда євро впродовж кожного місяця війни, що [становитиме] приблизно 18 мільярдів євро у 2023 році».

Європейський двигун

Варто зазначити, що досягнення Європи після закінчення Другої світової війни є повчальним уроком. Зі спустошеного війною континенту, місця невимовних жахів і геноциду, європейський проєкт спромігся створити територію в Західній Європі, яка, напевно, стала вершиною світової цивілізації: безпрецедентний рівень матеріального добробуту, у більшості європейських країн – державне фінансування системи охорони здоров’я від народження й до смерті, і понад 70 років відносного миру та безпеки в надзвичайно толерантних і вільних суспільствах із системою соціального захисту, якій міг би позаздрити увесь світ.

Будь-хто хоч трохи знайомий з історією Європи, зокрема, з її війнами, знає, що це можна вважати справжнім дивом.

Звичайно, рушійна сила європейського проєкту прийшла з іншого берегу Атлантики. Вирішальними факторами тут були план Маршалла для економіки та НАТО для безпеки. Впродовж багатьох років різні ітерації того, що згодом стало сьогоднішнім ЄС, створили унікальну (часто критиковану) форму технократичного уряду, який став своєрідною парасолькою над союзом суверенних держав – сучасний політичний експеримент створення вкладених ієрархій, якщо хочете.

Європейське серце України

Не заглиблюючись у тонкощі бюрократії ЄС можна сказати, що ця жахлива російсько-українська війна фактично почалася в листопаді 2013 року з того, що спочатку називали «Євромайданом». Українці, розчаровані та обурені своїм президентом через те, що він в останню хвилину під тиском Москви відмовився від Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, вийшли на вулиці з українськими та європейськими прапорами. Деякі оглядачі зазначали, що заворушення на київському Майдані були першим випадком, коли хтось боровся й помер за ЄС.

А тепер перемотайте на дев’ять років уперед, і план Москви стає очевидним: виправити «геополітичну катастрофу», як її назвав Путін, пов’язану з розпадом Радянського Союзу.

Сьогодні українці – як і багато свідомих європейців – прекрасно усвідомлюють, що зараз воюють за Європу. Вони проливають кров не лише заради того, щоб захистити свою землю та сім’ї, але й щоб зупинити орду, послану агресивним диктатором для насадження лояльних Москві «неліберальних» режимів по всій Європі, тим самим перетворивши континент так, щоб Росія могла легко впливати на європейські справи й мати власні потужні зони впливу.

Українці прагнули приєднатись до ЄС. Вони бачили переваги, які отримали їх сусіди: не лише матеріальний добробут, але й обов’язок зміцнювати демократичні інститути, які могли б запобігти авторитарним режимам і сприяти розвитку більш відкритого, толерантного суспільства.

Але в той час, коли українці намагалися вступити до ЄС і стати більш схожими на своїх східноєвропейських сусідів, що нещодавно доєдналися до альянсу, старші члени ЄС були зайняті критикою всього проєкту. Криза суверенного боргу, що почалася у 2009 році, ледь не зруйнувала єврозону, мігрантська криза 2015 року призвела до напруження політичних відносин між державами-членами. А потім відбувся Брекзит, коли один зі «стовпів» ЄС раптово вирішив залишити організацію.

Напередодні 24 лютого європейський проєкт, попри свої історичні досягнення, виглядав кульгавим старцем.

Проте після початку війни в Україні трансатлантичний альянс отримав нове дихання та силу. Швеція та Фінляндія вирішили доєднатись до НАТО, відмовившись від своєї нейтральної позиції після того, як побачили справжнє обличчя Росії, і вони готові допомагати Україні досягти перемоги.

Тривожний дзвіночок

Якщо відкинути фактор раптового і непередбачуваного розвитку подій, Росія просто не зможе досягти цілей, які вона поставила перед собою на початку свого повномасштабного вторгнення в лютому. Авантюра Москви перетворилась на стратегічну катастрофу: НАТО розширилося й охопило більшу частину західного кордону РФ, а Росія перетворилася на державу-вигнанця, яка швидко втрачає свою високотехнологічну зброю разом з енергетичними важелями впливу, які вона використовувала багато років.

Якщо Європа та США залишатимуться непохитними у своєму прагненні сприяти обороні, перемозі та остаточній відбудові України, то ми побачимо успішне суспільство, яке, безумовно, зможе вдихнути нове життя в європейський проєкт. В той самий проєкт, який, на думку декого, вже починав дихати на ладан. Це нове покоління українців творить дива кожен день. Вони дуже потрібні Європі.

Як сказав Алекс Янгер, колишній керівник британської розвідувальної служби MI6 в інтерв’ю Times Radio: «Світ поділений на блоки, і існує конкуренція між системами цінностей… Це дає Заходу можливість згадати, що він собою являє, подвоїти його сильні сторони, відновити його альянси, розширити можливості його інновацій… Я думаю, це дає нам можливість, підсилену надзвичайною згуртованістю, продемонстрованою Україною, почати справді діяти разом».

Зрештою, ми є свідками переломного моменту європейської історії. Те, як Європа виконає заявлені нею зобов’язання щодо України, визначатиме її майбутнє на десятиліття, якщо не на століття вперед. Чи прийме вона Україну у свої ряди і чи сформує «справжню європейську армію» (як пропонував президент Франції Еммануель Макрон у 2018 році)? Чи посилить вона свої зв’язки з НАТО? Або, навпаки, піддасться духу розбрату, і кожен «суверенний» суб’єкт Союзу іде своїм шляхом, а деякі неминуче підпадуть під вплив авторитарної привабливості Москви?

Враховуючи те, що Путін уже показав справжню сутність свого «стратегічного» плану та геноцидні методи його втілення, Європа фактично не має вибору, якщо хоче залишатися вірною своїм ідеалам.

Українці скрізь – і ті, що залишились на Батьківщині і захищають її від загарбників, і ті, які були змушені шукати безпеки за кордоном – не втрачають надії. У них немає іншого вибору, якщо вони хочуть вижити.

Погляди, висловленні в статті, належать автору і можуть не збігатися з поглядами Kyiv Post.

Оригінал англійською тут