Мама принесла з ринку живого півня, але ні вона, ні тато не могли відрубати йому голову. За справу взялася Стефа, хазяйка хати, яку ми винаймали на літо. Вона взяла півня за лапи і віднесла його в клітку. Поставила в клітку погнуту консервну банку з водою, а клітку зсунула з тіні на сонце. «Завтра,— сказала Стефа,— на голодний шлунок».
Я не зрозумів, на чий голодний шлунок, але ритуал підготовки до страти мені сподобався. Я уявив собі голову з червоним гребінцем у траві поруч із колодою і вирішив, що поховаю її в саду за хатою. На світанку півень розбудив мене, і я прокинувся чомусь у сльозах.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Сад був абрикосовий, батько називав його «абрикосовим раєм». Я найбільше любив розколювати абрикосові кісточки каменем і добувати ядра. Мама казала, що якщо з’їсти багато ядер, то можна отруїтися, тому що вони містять синильну кислоту. Слово «синільний» мене турбувало, і я щодня ставив досвід над собою. На жаль, отруїтися не виходило. Ще я запливав на середину Дністра і вдавав, що тону. Але ніхто в мій бік не дивився. Я безславно повертався на берег і кутався у колючий рушник.
Містечко називалося Заліщики. Воно розташовувалось на межі нашої області. Того літа 57-го року ми приїхали туди востаннє, але я про це ще не знав. Мені було дев’ять із половиною. Привіз нас до Стефи сусід, дядько Коля. До цього в Заліщики нас возив інший дядько — Сергій, редакційний шофер, з яким батько часто їздив у відрядження по області.
Дядько Коля під’їхав на своїй «Перемозі» до нашої оселі і допоміг завантажити скарб: літні речі, вудки, шахи, сачок. Їхали ми години півтори. Я із захопленням вдихав запах бензину, а дядько Коля розповідав про себе. Під час війни він служив у цих краях і добре їх знав. Батько спитав, у яких військах служив дядько Коля. Він не без гордості відповів: «У військах НКВС». І додав: «Багато ми тут покришили всякої бандерівської сволоти». Батько показав на мене рукою, і дядько Коля замовк. Цей самий НКВС нагадав мені літери Р.В.С. із повісті Гайдара. Я навіть згадав гайдарівського отамана, папаху якого перетинала жовто-блакитна стрічка.
Того літа батько збирався залишитися з нами на два тижні, і я радів, що ганятиму з ним у футбол на пляжі. Але другого дня, після зустрічі з колегою з місцевої газети, батько сказав, що їде. Він здавався пригніченим. Він пообіцяв, що надалі ми їздитимемо на море. Я був просто щасливий. Я марив морем, ковтав запоєм пригодницькі романи, уявляв себе юнгою чи піратом. Батько не обдурив: наступного року ми поїхали до Одеси.
У Заліщики я повернувся через 65 років восени 2022 року. Жодна стежка, жодна галька не впізнали мене. Пляж був мертвий, містечко ледве дихало. Я зайшов до краєзнавчого музею, але сторож сказав, що сьогодні вихідний. Середа – вихідний? Я спитав, де в них книжкова крамниця. Сторож махнув рукою у бік церкви: «Престиж» називається». Я знайшов «Престиж», але там продавалися лише канцтовари.
«Є в місті книжкова крамниця?» – запитав я. «Так, крамничка при церкві». Церква була метрів за сто, але магазинчик був закритий. На дверях висіла табличка з номером телефону Ксені. Я подзвонив. Ксеня не відповіла. Її голос я почув лише через півтори години, вже в дорозі. Вона спитала, які книги мені потрібні. Я відповів, що шукаю альбоми про старі Заліщикі, наймодніший і найфешенебельніший курорт Польщі до війни, та й альбоми про радянські Заліщики. Ксеня сказала, що вони мають лише церковні книжки.
Я повернувся до Заліщиків не лише через альбоми. Є у містечку залізничний міст через Дністер. По обидва боки річки біля мосту стоять хрести. Це пам’ять про сотні хлопців та дівчат із Буковини, Львівщини, Тернопільщини, Станіславщини (Івано-Франківщини), заживо спалених військами НКВС в ешелоні з 14 вагонів на початку липня 1941 року. Німці в ті дні наступали зі швидкістю 30-40 кілометрів за добу, і карателі не встигали евакуювати українських в’язнів на схід. Перед спаленням їм зав’язали руки дротом. Міст підірвали, а вагони, що горять, скинули в річку.
Минуле — чужа країна? Ні. Минуле — це цвинтар.
